Смерть браконьєра
„Чи був покійний моральною людиною?” – Питався Остап Бендер у жалобній промові над могилою Михайла Самуелійовича Паніковського, людини без паспорта. І сам же відповідав: „Ні, покійний не був моральною людиною”.
Над могилою Євгена Петровича Кушнарьова напевно лунатимуть інші промови. Звісно, говоритимуть про великого патріота України, що являв собою взірець законослухняності та відданого служіння своєму народові. Говоритимуть, напевно, і заяложену фразу про підступну долю, яка забирає найкращих. Про вічну пам'ять у серцях вдячних харків'ян і усього прогресивного людства. Про гаряче серце, яке перестало битися в палаті інтенсивної терапії Центральної районної лікарні Ізюмського району Харківської області. А потім вбиті горем друзі небіжчика з гамором попрямують до шикарного ресторану, де пом'януть „за слов'янським звичаєм” свого дурисвіта, що по-п'яні отримав у бочину великокаліберну кулю зі свинцевим наконечником, яка валить на смерть дикого вепра з першого ж пострілу. І там, підігріті улюбленим напоєм „великого громадянина й патріота”, розказуватимуть один одному іншу історію. Про те, як Євген Петрович з друзями поїхав на полювання - по кабана.
Ну, „полювання” – це по-їхньому. По-нашому це називається браконьєрством, бо мисливський сезон в Україні закритий і отримувати радість від вбивства живої істоти дозволяється хіба що при вигляді зайця. І то – по вихідних днях. Приїхали Кушнарьов з друзями по пляшці в Ізюмський ліс, витягнули мисливські припаси, випили усе та вирішили таки трохи розім'ятися. Але роки та кількість спиртного взяли своє – і довелося веселій компанії повертатися додому, бо руки тремтіли, кабани двоїлися, а горілка скінчилася. По дорозі у когось з горе-мисливців чорти забігали в очах і він заволав, показуючи у вікно „джипа”: „Вовк, вовк!” Чи справді трасу перебігав сірий лиходій, чи то якась коза паслася в придорожніх хащах, чи, може, собака з сусіднього села робив вечірній моціон – ніхто, ясна річ, розбиратися не став. „Слуги народу” з залитими горілкою очима повитягували рушниці, забиті набоями на дику свинюку, і давай палити. Один навіть поцілив. І тепер злостивці пропонують перейменувати мішень „біжучий кабан” на мішень „лежачий Кушнарьов”.
Втім, автор цих рядків, просякнутий тугою за християнським людинолюбством, має іншу версію подій, що відбулися 16 січня 2007 року в Ізюмському лісі. Насправді Євген Петрович був не на полюванні (Боже борони!), а їздив по районах Харківщини, де спілкувався з виборцями, вислуховував депутатські накази та ретельно записував на папірця всі пропозиції трудівників села щодо подальшого поглиблення конституційної реформи. Та, повертаючися з одних таких зборів, побачив Кушнарьов на лісовій галявині кількох браконьєрів, що шукали кабана. „Еге, - зметикував Євген Петрович, - а мисливський сезон вже того, закритий. Це ж – брутальне порушення правил спеціального використання об'єктів тваринного світу, за яке передбачене адміністративне стягнення, встановлене статтею 82 частина 2 Кодексу України про адміністративне правопорушення, з конфіскацією знарядь правопорушення, тьху ти, рушниць. А рушниці які – це ж бюджет Ізюмського району зразу стане багатшим на кілька десятків тисяч доларів... Боже, та вони ще й п'яні. Ну все, якщо в дозвільній системі МВС про це довідаються, то більше на бачити цим панам дозволів на володіння мисливською зброєю... О, а пляшок скільки накидали, негідники. Це ж – стаття 73 КУпроАП, „Засмічення лісів відходами”, що передбачає накладання штрафу в розмірі до семи неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Треба негайно затримати правопорушників і доставити їх до найближчого відділку міліції.”
Одним словом, зупинився Євген Петрович біля браконьєрів, показав своє депутатське посвідчення, пояснив, що він – слуга народу й взагалі патріот України та запропонував туристам проїхатися до дільничного міліціонера. Робити нема чого – розрядили мисливці свої рушниці (народний депутат, ясна річ, за цим особливо прослідкував, знаючи, що заряджену мисливську зброю перевозити категорично заборонено), зачохлили знаряддя правопорушення, сіли в „джип” та поїхали писати явку з повинною. Та треба ж такому трапитися, що по дорозі авто оточила вовча зграя. Сіли хижаки прямо серед дороги, зубами клацають і хочуть скуштувати депутатського тіла. Замислив був водій „джипа” бампером легенько пару тварюк стусонути та їхати собі далі. Але Євген Петрович як закричить: „Не смій! Це ж жива істота, тварина Божа, не роби гріха. Я зараз вовкам прочитаю кілька витягів з програми Партії Регіонів, і вони самі зрозуміють всю ганебність свого вчинку”. Вийшов народних обранець з машини, відкрив зошита з промовами Віктора Януковича та партійною програмою й став читати. Але один з мисливців зненацька вискочив з машини, розчохлив рушницю, вставив патрон та навів знаряддя правопорушення на вожака зграї. І кинувся тоді Євген Петрович під кулю, закривши своїм тілом нещасного звіра.
Ми й вони
Відкиньмо лицемірні співчуття й скажімо прямо: нам, які добувають собі хліб насущний своєю працею, абсолютно байдуже, що там трапилося в Ізюмському лісі з одним з них. Ми й вони – це різні світи, що перетинаються лише тоді, коли одному з них потрібно нашої донорської крові. Нехай хоч перестріляються, хоч горлянки один одному поперерізають. Для нас все те, що відбувається з ними – це таке ж потойбіччя, як і для них наші проблеми. А до смерті Кушнарьова ми маємо ставитися приблизно також, як вони ставляться до смерті Олексія Жеребка, забитого в Одесі керівником обласного штабу „Нашої України” народним депутатом Козаченком. Чи – до смерті 11-ти річного учня київської школи №151 Максима Прокопчука, збитого автомобілем народного депутата Черновецького (як стверджують очевидці, у машині були сам Черновецький та його подруга Ірена Кульчицька)
У них – власний бюджет, який вони чомусь називають „державним”, власна прокуратура, власні суди, власне Міністерство охорони їхнього здоров'я. Для них – усе, для нас – закон. Доки вони здебільшого нищили нас – стріляли, мов зайців, давили, мов слимаків. Оскаженілі від власної безкарності та переконані, що вхопили Бога за бороду, вони, нарешті, взялися один за одного й нам з цього треба лише радіти та усіляко їм допомагати. Наприклад – провести масовий мітинг з вимогою роздати побільше зброї народним обранцям, вкупі з Президентом, членами Уряду, керівництвом Генпрокуратури, СБУ та МВС. Калібром бажано побільше. По-можливості – видати ще й гранатомети та ракети „земля-повітря”. І нехай полюють. Без усяких обмежень.
Не печалуватися нам треба зі смерті Кушнарьова, бо на його місці міг би опинитися хтось із нас – бабця, що йшла вздовж лісової дороги, чи школяр, який збіг з уроків у сільській школі. От тільки в такому випадку міністр охорони їхнього здоров'я пан Поляченко напевно не став би псувати свій робочий графік поїздкою до Ізюмської райлікарні. І харківських курсантів ніхто б не ганяв на станцію переливання крові для примусового донорства. І вертольоти Міністерства з надзвичайних ситуацій не доставляли би столичних лікарів на консиліум до якогось там районного центру. Бо надзвичайна ситуація для них – це коли в міністра Шуфрича дача горить. Та й ще не факт, що підстрелений взагалі опинився б у лікарні, бо слуги народу чи навряд захотіли б псувати оббивку їхнього авто кров'ю одного з нас. Скоріше за все, кинули б подихати пораненого в лісі, мов собаку. А їхня прокуратура написала б, що мав випадок прикрого самогубства.
От тільки цікаво, як тепер прокуратура буде викручуватися? Їхня міліція вже заявила, що справу розслідувати не хоче, мовляв мало місце вбивство з необережності, а це – прокурорська підслідність. Ой, пане міністре внутрішніх справ, що ж Ваші підлеглі таке верзуть? Ну яке ж це вбивство? Вбивство, пане Цушко, було б якби Кушнарьов склеїв ласти на місці. А якщо „патріот України” спромігся дожити до операційного столу, то вести мову можна виключно про заподіяння з необережності тяжких тілесних ушкоджень, що призвели до смерті потерпілого. Стаття 128 Кримінального кодексу України, санкція – громадські роботи на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин, тобто виконання засудженим у час, вільний від основної роботи, безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. А я б такий, що отого „ворошиловського стрілка” взагалі відпустив би на всі чотири сторони. Нехай далі стріляє. Та ще б і медаль дав би „За звільнення Харкова”.
Насправді нам треба радіти й молити Бога, щоби в усіляких кушнарьових стріляли по-частіше. Але не в Києві з її Феофіанією, на яку в 2007 році з бюджету виділену грошей більше, аніж на всю сільську медицину, а поблизу до тих лікарень, де наші койко-місця. Чи могли мріяти Ізюмські лікарі про таку увагу до себе, якби Кушнарьов браконьєрстував десь би в околицях Києва? – Та, звісно ж, ні. А тепер на районну медицину пролилося стільки матеріальних благ, що наші зможуть більш-менш пристойно лікуватися, щонайменше, рік. Ось, якби щороку хоча б з десяток народних депутатів по селах гинули – ото було б непогано. Тоді б з їхнього бюджету щось би й нашій медицині перепало.
Тільки ні в якому випадку не можна допустити, щоби вони в наших лікарнях довго маялися. Тут має бути гарантія – або депутатам патрони відповідні видавати, або добивати після операції зусиллями нашого медперсоналу. Бо інакше вони почнуть убивати наших. Якщо хтось не зрозумів – пояснюю на прикладі Кушнарьова. Їхнє телебачення, наприклад, повідомило, що до Харкова за кілька годи після інциденту з Кушнарьовим прибула бригада трансплантологів. Для чого трансплантологи зрозуміло – на випадок, якщо слуга народу виживе й йому доведеться міняти прострілені товаришем нирки. От тільки ніхто не пояснив, де їхні лікарі збираються трансплантат брати, бо в Україні зусиллями народних обранців питання відбору донорських органів досі законодавчо не врегульовано. І нирку на законних підставах Кушнарьову можна було б пересаджувати лише в тому випадку, якби б хтось би з кушнарьовських соратників йому одну зі своїх подарував. А тепер уявімо пана Януковича чи пана Ахметова чи хоча б Нінку Карпачову, які хочуть поділитися з пораненим соратником своєю ниркою. Уявили? – Отож. Надії на трупний матеріал також не має через відсутність в Україні банку донорських органів. Очікувати, доки в Харкові почнеться зимовий холод і в морги повезуть замерзлих бомжів не доводиться – нирка потрібна не будь яка, а імуносумісна, взята від певної людини. Таку ще треба пошукати. А тепер пригадаймо харківських курсантів, які примусово здавали кров „для Кушнарьова”. Година роботи лабораторії – і імунологічна карта кожного з них ляже на стіл трансплантологів. Далі – справа техніки. Йде курсант вечірнім Харковом, з темного підворіття його б'ють молотком по голові, а в цей момент у Бюро судово-медичної експертизи абсолютно випадково опиняється апаратура для підтримання життєздатності видаленої з трупа нирки...
Так що – ніяких пересадок. Наші нирки нам самим знадобляться. Але кров'ю я поділитися можу. Вона в мене, кажуть, настільки отруйна, що тому ж Кушнарьову, думаю, 10 „кубиків” вистачило би, щоби зразу ж припинити реанімаційні заходи. За один раз можу здати 250 мл – якраз на 25 депутатів чи урядовців.
Свиняча смерть
Даремно питатися, за яким бісом Кушнарьов поїхав з рушницею до ліса. Звісно, не голод погнав його полювати на кабана. І свіжину, якби він так вже захотів свининки, йому б, напевно, подали б у ліжко. А поїхав, бо давно на замислювався над поясненням своїх примх, як давно вже не думав про їхні наслідки. Точно так даремно питати, навіщо Кушнарьов з тим же Борисом Колесниковим влаштовували восени 2004 року збіговисько в Сіверодонецьку, де закликали про відокремлення трьох східних областей України зі створенням нової держави зі столицею в Харкові. Мудрі люди цього б не зробили хоча б через повну утопічність подібного проекту. Бо для існування держави потрібні не тільки вони, потрібні, передусім, ми, яких вони визискують. Ми – на яких вони дивляться як на бидло, в яких вони забирають кров і нирки, і яких безжально давлять своїми „Мерсами”. Тому якщо бюджет, закони, прокуратура їхні, то держава – наша.
На могилі Паніковського син турецькопідданого поставив скромний надгробок, назвавши небіжчика людиною без паспорта. Над могилою колишнього харківського губернатора було б непогано накреслити інший напис: „Тут лежить Євген Петрович Кушнарьов, людина без батьківщини”. І дати салют – з італійських карабінів, споряджених патронами на кабана.
Володимир Бойко
http://www.ord.kiev.ua/categ_1/article_51220.html
