О соборности в истории
День Соборності України увійшов до національного календаря як свято, яке ми відзначаємо на державному рівні з 1999 року, коли був підписаний відповідний Указ Президента. Згідно з цим документом, 22-е січня встановлено Днем Соборності України на знак проголошення у 1919 році Акту Злуки.
Так уже розпорядилась історія, що протягом століть наш народ та землі України були розрізнені, належали до різних держав – Російської імперії, Польщі, Румунії, Австро-Угорщини.
Тож віковічною мрією українців було жити однією сім'єю на своїй землі, в єдиній державі, не розділеній кордонами і не розшматованій недружніми сусідами. Тож 22 січня 1919 року – був пам'ятний день загальної доброї волі, бо «соборна» означає спільна, злагоджена, та, що має згоду усіх.
Ідея державного самоутвердження, починаючи з давніх часів великокняжої доби, залишалася стрижневою для всіх поколінь українців. Ідеї єдності батьківських земель, незалежності, державного суверенітету та сильної централізованої влади не переставали хвилювати державотворців і політичних діячів, полководців і дипломатів, письменників і поетів. Протягом віків об’єднати українські землі намагалися українські гетьмани – Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. Ця потреба історичної правди і справедливості, поклик волі рухали мільйонами українців, готових заплатити безмежну ціну за її здійснення.
Повернімося у 1917 рік. У результаті ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 була проголошена Українська Народна Республіка (УНР), до складу якої увійшло 9 українських губерній.
Під впливом цих подій в жовтні 1918 року у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 19 жовтня того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний «Передвступний договір» про об’єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір у найкоротший строк створити єдину державу.
22 січня древній Київ набрав святкового вигляду. На Володимирській вулиці перед Софіївською площею була споруджена тріумфальна брама, прибрана блакитними і жовтими стрічками та гербами всіх українських земель.
Близько дванадцятої години біля входу до Собору Святої Софії з'явилися члени Директорії, офіційні представники ЗУНР, єпископат Української православної церкви.
Над площею, де зібралися десятки тисяч киян і гостей столиці, пролунало «Ще не вмерла Україна».
Після нього було проголошено вікопомне:
«Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і придніпрянська Україна — в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу».
Цей січневий морозний день назавжди залишиться в історії українського народу як свято Соборності України. Бо саме цього дня відбулося те, про що мріяли цілі покоління українців.
То був один з найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії.
Двадцяте століття залишило українцям у спадок знакові події минулого, які, віддаляючись у часі, не втрачають своєї значущості та актуальності.
Навпаки: вони потребують переосмислення сконцентрованого в них історичного досвіду – досвіду боротьби українського народу за свободу, незалежність, державність.
До таких подій належить 22 січня 1919 року – день проголошення Акту возз’єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. Цій даті судилося навічно вкарбуватися в історію України величним національним святом – Днем Соборності.
Значення цієї події, безумовно, виходить за межі політичних, часових і навіть географічних обставин 1919 року. Вона стала для України вічною цінністю.
Для нас цей день – символ. Символ соборності, єдності, здатності українців до консолідації, до праці і битви за власну державу.
Другий Президент України Леонід Кучма зазначав:
«Нині вже не стоїть питання про те, чим був Акт Злуки – пропагандистським політичним жестом чи потужною реальною дією з довготривалим історичним відлунням. Вичерпну відповідь дав на це «людський ланцюг», що простягся під холодною сльотою і пронизливим вітром від карпатських відрогів до дніпровських круч, такого ж січневого дня, тільки в 1990 році.
Так ще раз наповнилося конкретним змістом поняття зв'язку поколінь.
Ми тоді довели – і передусім самі собі – що ми є народом. Що ми є духовним цілим, об‘єднаним як спільною пам‘яттю про минуле, так і турботою та відповідальністю про прийдешнє.
Бо той живий ланцюг з‘єднав не тільки географічні регіони, а й покоління різних епох, серця та душі наших сучасників. Відчуття такої спільності – найголовніше, що маємо винести з цього історичного акта. Воно особливо важливе, особливо цінне і потрібне в міру того, як наша держава утверджується на своїй землі і у світі, як зростають та ускладнюються державотворчі завдання».
