На тему кінця світу чудове фантастичне оповідання Наталі Околітенко. Прочитайте - не пошкодуєте!
КІНЕЦЬ СВІТУ
Щаслива своїм вмиротворенням, вона сиділа в глибокому кріслі, тримаючи на колінах трьох котів, а дві собаки — Лулка й Чучундра - тулилися до ніг. Хай там що, а хатнього затишку в неї ніхто не відбере, й до останньої хвилини при ній лишиться все, чим вона дорожить. Зрештою, вона спромоглася дожити до сорока п'яти років, і це такий дарунок долі, що на інше претендувати годі.
А до вчорашнього дня їй здавалося, що вона вагається. Принаймні, коли подзвонили з ефтаназійного центру й спитали, чи є потреба в послугах, відповіла:
- Так. П'ятеро тварин.
- Тварини - не до нас. У нас старі й діти-каліки.
Спитати потрібний номер телефону вона не здогадалась, а незабаром, на хвильку ввімкнувши телевізор та глянувши, що діється на його програмах, упала в заціпеніння, з якого її вивів візит сусідки:
- То нічого, тому не надавайте значення! То - з тими, кому нетерпеливилося, хто захотів вискочити комерційним рейсом... Ви краще дивіться урядовий канал: там цілодобово повторюють, що все організовано та продумано: по кожного з нас у визначений час приїде машина. От лиш завершать кампанію по ефтаназії...
- Не можу чути цього слова! - вигукнула Ольга, затуливши вуха. Сусідка пішла. Телевізор Ольга вмикала кілька разів і чомусь завжди натрапляла на комерційні канали, вони ж показували, як "ліваки" забирали тих, хто міг заплатити за дочасну евакуацію великі гроші. Крупного плану не давали, й екран нагадував мікроскопічне поле, де безперервно рухалися частинки якоїсь речовини.
За сусідкою поріг переступив її законний, що - вкотре! - перебрався жити до іншої. Поглядом страдника, який змирився з людським егоїзмом, обвів стіни кімнати й мовив:
- Ми цього разу майна з тобою не ділили...
Вона мовчки зняла й простягла йому обручку, а що він далі на неї дивився, то винесла зі спальні скриньку зі скромними своїми прикрасами: коралями, які дісталися від матері, й срібним бабусиним хрестом - речами дуже старовинними й через те коштовними.
- Спасибі! - сказав він. - Я завжди мав тебе за благородну жінку. Все інше тобі залишиться.
Вона подивилася на нього, й він збентежився:
- Вибач. Так, так, я розумію - тепер це втратило будь-який сенс. Але ж ти відлітаєш державною ракетою, а там тобі нічого не потрібно. Вибач... Я сподіваюсь, ми ще зустрінемося.
Вона не здивувалася, що він прийняв рішення, якою ракетою їй відлітати; в їхніх взаєминах з самого початку було визначено, де їй сидіти, що їсти й чим займатися. Певна річ, їй випадав більший тягар, менше життєвих радощів, але це було так природно, бо вона ж народилася жінкою.
Останні місяці вона робила вигляд, що готується до виїзду, аби не протидіяти загальному потоку. Бо ж і справді - хто б витерпів муки сумнівів, коли б не було вирішено одразу й категорично: вся промисловість працює на виробництво міжпланетних кораблів, евакуюватимуться достатньо молоді та дужі, перед тим пройшовши глибоку психотропну обробку, всі інші підлягають ефтаназії. Шкода їх, звісно, але ж і милосердя повинно мати межі, та й що, власне, відбувається? Рано чи пізно смерть суджена всім, то краще вже легка, із запахом м'яти чи конвалії. Найгуманніші могли подбати про тварин, але то вже коштувало грошей.
Вчені писали жахіття про останні дні Землі. Комета, розміром з Місяць, що оце висить за вікном при обрії, поволі висмоктуватиме з атмосфери кисень, і муки тих, котрі залишаться, будуть сумірні з муками повішеного на струні. Підсилить їх безводдя, бо ж комета, ця хижа космічна квітка, висушить колодязі, ставки й річки, й до того, коли Земля остаточно перетвориться на пекло, збожеволілі від страждань істоти перегризуть горло одне одному.
Аж тепер Ольга збагнула, що за коштовності, які віддала чоловікові, можна було б зробити ефтаназію їхнім трьом котам і двом собакам, аби стати вільною. По суті, чоловік знов накинув їй власне рішення - про те, що їй не треба відлітати, бо ж знав, що вона не спроможна кинути напризволяще хоч би кого... Отже, своїм кінцем у муках вона заплатить за те, що він відлетить комерційним рейсом, як було обіцяно, до однієї з найкомфортабельніших планет сусідньої Галактики - і не чекатиме черги на державний корабель. Не мордуватиметься невідомістю.
"Цікаво, - подумала Ольга. - А нащо їм на чужих Галактиках земні коштовності? Там же має бути інша система вартостей... Чи вони збираються створити компактні поселення?
Тоді я лишуся тут".
Звідтоді її перейняло вмиротворення, тиха готовність тішитися життям, яке залишилося: читати вірші, слухати музику, бавитися з тваринами, готувати собі улюблені страви та плести ажурний светр, який поклала неодмінно закінчити до того, як настане кінець світу. Кінець світу... Все ж таки вона його боялася, точніше, боялася стати свідком чужих страждань: калічних дітей, яким батьки не схотіли або не змогли купити легку смерть, собак, котів, слимаків, птахів, жаб, які жили в її садочку. "Господи, пронеси повз мене чашу цю, а втім, хай буде воля твоя, а не моя".
Якось вона ввімкнула телевізор і побачила крупним планом: люди б'ються, гамселять одне одного по головах валізками, важкими від золота й діамантів, рвучись до чергового космічного корабля: то ж були комерційні рейси й претендували на них ті, яким на Землі було доступно все. Ввімкнула другу, третю... тринадцяту програму; те ж саме - спритніші пруть по тілах тих, кого збили з ніг, й десь у тому місиві її нещасний чоловік зі своєю пасією. Мабуть, уже останньою в його житті, - а урядові канали чомусь мовчать... Лиш на екрані сіро бовваніє порожній зал засідань ради з евакуації землян. Після цього Ольга втратила спроможність чогось боятися; стала мов губка, пересичена вологою. І вже не мало значення, океан над нею чи тільки дощова калюжа. Три дні по тому вона ще вмикала на кілька хвилин телевізор і спостерігала, що діється в їхньому світі; весь час те ж саме, неначе слідом за урядом втекли й телевізійні працівники, забувши вимкнути свою апаратуру. Потім усе урвалося. Телебачення, ця душа земної цивілізації, відлетіло в інший світ - слідом за її колективним тілом. Усе. Час, відпущений планеті, доходив кінця, безвість стискала її у своїх лаоетах.
Комета висіла над вікном червона, мов кліщ, що, присмоктавшись до Землі, випив усю кров, якою були залиті міжпланетні вокзали й станції, останнім часом побудовані навіть у районних містечках.
"Це не може тривати місяці або тижні, як пророкують учені, - вирішила Ольга. - Це станеться зовсім скоро, можливо, цієї ночі. Мені не страшно. Зовсім не страшно. Страшніше того, що пережив мій чоловік, нічого не може бути".
Вона притулила до себе котів, їхні шкурки пахтіли всім найприємнішим, що було в її домі: ваніллю, кавою, квіткою, яка цвіла дев'ять місяців на рік... "Добре втомленому прийти в дім жінки, народженої під сузір'ям Панни", - згадала вона уривок з колись вичитаного напівжартівливого гороскопу, і то ж таки була правда. У її дім любили приходити втомлені та засмучені - і завжди знаходили розраду. Три рази протягом життя до неї повертався законний чоловік - притишений, смиренний, сповнений відчуття власної вини. "Ах, у яке нікчемство я вклепавсь, як я покараний, що зрадив найдосконалішу у світі жінку..." Та незабаром його знову тягло до однієї з тих, кого він називав не вартими пороху під її ногами - і знову вертавсь. Ішов, бо знав, що зможе повернутися.
Чоловіка вона вже давно не любила, але старалася бути християнкою і, як і належить космічній Панні, берегла дім для нещасного. Коли діти підросли, поклала собі взяти з дитячого притулку якогось сироту, однак місце сироти в домі встигав зайняти її чоловік, котрий, претендуючи бути суперменом, насправді був супердитиною, і нічим іншим.
Перед кінцем світу треба покаятися. Чи не найбільший її гріх у тому, що вона дозволила поводитись, як дитина тому, кому природою було покладено захищати слабких і безпорадних, дозволила жити в полоні ілюзій щодо себе самого? Справді, не дано людині знати, де зло, а де добро: праведність на Землі так легко переходить у неправедність.
Отже, по всьому. Так має бути, і можна тільки дивуватися, що цього не сталося століття тому. Не сталося, бо люди тоді не мали шансу врятуватися? "А врятувалися?" - спитала себе Ольга. Ой, про це краще не думати.
Хвиля солодкого тепла огорнула Ольгу, й ніби хто на те місце, де котрий місяць щось боліло й плакало без сліз (не могло її бути в списках черги на урядову ракету, бо ж не пройшла психотропної обробки) поклав могутню і добру руку. Так бувало й раніше. Небо завжди відгукувалося на її молитви, що сповняло Ольгу вдячним подивом і надією. Але тепер крізь неї йшов потужний потік радості... Радості? Саме тепер? Чи ж вона мала право на таке відчуття? Виходить, мала. Пережите страхіття лишилося по інший бік життя, а зараз навколо неї лунали небесні пісні... Саме небесні, бо чим можна пояснити втіху, яка прийшла до неї так несподівано?
Ох, люди, люди, коли б ви знали, які нудні ваші мрії про владу, гроші та почесті для того, хто бодай раз почув небесний спів. Бідні ви, бідні... Заблуклі душі, які окрали самих себе...
Вона заснула. Вночі прокинулася, та не схотіла вставати з крісла, щоб постелити ліжко, - надто вже добре почувалася серед тепла, яке випромінювали тварини, - лиш глянула на комету.
Комета здавалася схожою на юну наречену - вся біла, у віночку з зірок, у платті з довгим шлейфом та фатою. "Це смерть, - подумала Ольга. - Але вона прекрасна".
Прокинулася Ольга з тим самим відчуттям безпричинної радості й повноти сил, як це траплялося в юності. Із дзеркала на неї глянуло помолоділе обличчя кольору пуп'янка галльської троянди, з сяйливими очима. Ольга засміялась і, вийшовши на ґанок, простягла до сонця руки жестом язицької жриці. Ранок був росяний, теплий, легенький вітер гнав черемхові пелюстки, й було їх так багато, що здавалося, ніби вони осипалися з хвоста комети, яка за ніч справді зблідла і мовби подаленіла. "Ой, здається, кінець світу ще буде не скоро", - подумала Ольга.
Якщо так, то нічого не лишається, як узятися за діло. Напившись чаю, Ольга нагодувала всю хвостату братію, дістала із сарайчика садовий реманент і заходилася скопувати грядки під городину. Завжди любила цю роботу, а зараз виконувала її з насолодою людини, котра не знати з якого дива розпочала життя тоді, коли зібралася померти, й невдовзі редиска, кріп, петрушка та салат були висіяні в добре збиту грабельками вологу землю. Прикинула, який би клаптик її невеликої садиби відвести під помідори, щоб і на картопельку залишилося, аж тут:
- Сусідко, а чи не збереглося у вас насіння ніжинських огірків? Вони ж таки для консервації найкращі...
Обтерши руки фартушком, Ольга підійшла до паркана й впізнала в чоловікові, що стояв за ним, дідуся із сусідньої вулиці. Раніш, бува, заносила йому продукти, коли через погану погоду хворі ноги надовго вкладали його в ліжко. Тепер він здавався бадьорим і, судячи з того, що тримав на плечах величезний лантух з чорноземом, "кляті кінцівки" служили йому добре. "Дива - він зацілів", - відзначила Ольга, та вголос мовила:
- А ви гадаєте, що вже й огірки можна садити?
- А то чого ж? Я чув, як уночі закумкали жаби.
- Ніжинські є, лиш треба пошукати. Я занесу вам. Ви ж там живете, де й раніше?
- Хіба б я кинув своїх бджіл?
"Я не одна - вже добре", - подумала Ольга, знов стаючи до роботи. Об одинадцятій годині їй принесли козяче молоко. Ольга хотіла дати жінці більше, ніж завжди, грошей, однак хазяйка Майки та Бланки, що смикали її за поділ, старанно відлічила здачу:
- А на базарі сьогодні стільки капустяної розсади...
То вже починало скидатися на дитячу гру, де належало "так" і "ні" не казати, чорне й біле не називати. Обличчя її давніх знайомих висявало щастям, ніби й не пролинули над Землею страхіття останнього року.
Повагавшись, Ольга наважилася порушити заборону:
- Який базар! Та ж ми забули, що він колись був у нашому житті! Хто останнім часом згадував про базар!
- А як же без базару? - безжурно мовила жінка. - Люди подоїли корівок та кізочок, відкрили ями з бараболею... Ну й винесли, що мали. Одні продають, інші купують... Кожен стає до свого діла.
- Так це й мені треба йти до бібліотеки?
- А треба. Комусь і книжечку почитати захочеться.
Ольга перебралася в ошатне плаття, вклала перед дзеркалом волосся. Повагавшись, підмалювала помадою вуста. Звичайно, це пахне божевіллям, а втім...
На вулицях було порожньо, але не мертвотно; хтось десь витріпував килими, хтось із кимось розмовляв; смачно пахло млинчиками, які смажились на чиїйсь сковорідці. "Хто лишився? - думала Ольга. - Старі, каліки, ну й... зовсім плохі - ті, що не змогли або не схотіли боротися за життя, Такі, як я".
Мабуть, останніх було найбільше, бо з вікон почали визирати, вітаючись до неї, усміхнені молоді обличчя. Юнак із порожніми відрами у руках спинився, пропускаючи її, й Ольга згадала, що раніш бачила його на інвалідній колясці.
- Водогін ще не працює, - ніби вибачаючися сказав він.
- Чого ж не працює? - озвалася з-за хвіртки якась дівчина. – Вже запрацював, і газ, й електрика з'явилися. Кажуть, сьогодні й телепередачі будуть.
У бібліотеці Ольга полила квіти й дістала плетиво - останній рік сюди ніхто не зазирав - звідки ж взятись одвідувачам сьогодні? Однак слідом за нею ввійшов непевного віку чоловік і зажадав останнє видання Костомарова. Потім якась дівчина попросила журнали мод - які вже є, хоч би й сторічної давності. Двоє дітлахів, перешіптуючись, прослизнули до зали так, ніби втекли з уроків.
- О! А ви чого тут? - не стрималась Ольга. - Як сталося, що вас не вивезли батьки?
- Не-а, - сказав один. - Мама не схотіла давати бабусю на цю саму... афтаназію, і ми утрьох вирішили тут залишитися,
-А ти?
- А я Мухтара не покинув. Ми з ним втекли в ліс. Мухтар у нас вівчарка!
- Розумію, і вас багато таких набралося?
- Учителька сказала, що стачить на чотири класи, а там побачимо... -Ну й ну...
Ольга стисла руками скроні, чомусь їй хотілося сміятися і плакати водночас. Вирішила, що доречніше друге, тож скрушно похитала головою:
- Ні, це жахливо! Ми - старші, нам уже можна... Але ви, ви шибеники! От до чого призводить непослух! Ну що тепер маємо з вами робити? Чоловік непевного віку строго на неї подивився:
- А що нам треба робити? Для чого? Ольга підійшла до нього й прошепотіла на вухо:
- Та ж буде кінець світу!
- А чому він має бути? - знизав плечима чоловік. - Він уже відбувся.
- Як так відбувся?
- Таки ж відбувся. Не для нас. Для тих, хто вимівся звідси, рятуючи свої шкури. Сестричко, Святе Письмо читати треба. Тоді 6 ви знали, що світ з кінцем світу не кінчається. Там прямо сказано, що Землю буде віддано праведникам, і вони її зроблять, якою захочуть.
- Та ж ми - не праведники. Праведники - не ми. Не знаю, як інші, а я, напевне, не праведниця. От і Святе Письмо погано знаю...
Чоловік усміхнувся і накрив її руку своєю.
- Ми - не праведники. Але ми не зрадили тих, хто від нас залежить, і не пішли по тілах інших до життя. Ми такими були завжди, от за те нам і даровано Землю. Гляньте, голубонько, на небо.
Удвох вони вийшли на веранду й побачили комету, яка віддалялася. Зовсім маленька, вона тепер була схожою на білого лебедя, що відпливав по тихих водах нескаламученого неба у безмежну просторінь.
- Нова газета під назвою "Надія"! Нова газета під назвою "Надія" - пролунав голос поштаря.
(1997 р.)
