Ковальсько-пресовий присмак (13)
Моєму татові присвячується...
Восени 1975 року в Мілані висадився “десант” НКМЗ. Інженери Абраменко, Попов, Мороз, Кононенко. Які повинні були приступити до штурму пресів 6300 для ACSA та Дальє. Чому не в Турині, а у Мілані? Бо було ухвалено рішення, що штаб-квартирою шеф-монтажу та місцем проживання радянських інженерів буде офіс та кампус для співробітників спільної радянсько-італійської фірми Stanitaliana s.p.a. Які знаходилися тоді у Мілані за адресою via Melchiorre Gioia, 55B.
Stanitaliana була однією з декількох тисяч таких самих контор по всьому світу. Через які радянський союз купував/продавав усе що завгодно. Налагоджував різноманітні каламутні схеми. Виводив валюту у західні банки. Фінансував корисні режиму партії та політиків. Підживлював терористичні організації. Забезпечував "дахи" для легальних розвідувальних резидентур. Ну і ще щось по дрібницях. Що стосується Stanitaliana, то вона була заснована у 1971 році. Засновниками виступили зовнішньоторговельне об'єднання “Станкоімпорт” (84% статутного капіталу), та нікому не відома італійська фірма FAMO (16% статутного капіталу). Основною декларованою господарською діяльністю фірми було просування радянського металорізального та ковальсько-пресового обладнання на італійський ринок та їх подальше гарантійне та сервісне обслуговування. Як би там не було, але у 1974 році було продано радянського обладнання на 6900000 доларів США.
Керівництво Stanitaliana у 1975 - 1978 роках здійснювалося “тріумвіратом”: Зав'ялов (генеральний директор), Пінський (фінансовий директор) та Аванян (технічний директор). Зав'ялов був такий кремезний дядько. З дуже кудлатою "рукою". І не в якомусь смердючому Станкоімпорті, а в міністерстві зовнішньої торгівлі. Доброзичливий, уважний. У совколонії його поважали. Персонаж вологих мрій нечисленних співробітниць. Яким ой як не хотілося повертатися у свої вологодські єбєня. Важко сказати про його якості керівника. Але судячи з доступної сьогодні інформації про динаміку продажів, фірма з кожним роком набирала обертів. Вочевидь був на своєму місці. Справно виконував директиви та усні вказівки центру. Тримав рот на замку. До справ секретних служб не ліз. Пінський був на вигляд типовий бухгалтер. Тільки нарукавників, як у бухгалтера Фантоцці, не вистачало. Небагатослівний педант. Нагадував чи то актора філозова, чи то “білястого офіцера” з якогось фільму. Технічний директор Аванян був таким же інженером, як із мене балерина. Принаймні навіть перезавантаження схеми керування електроприводом побутового ліфту для нього було непереборною перешкодою. Ходили чутки, що він із держбезпеки. Але швидше за все був просто "блатним" господарським чиновником із потрібними зв'язками. Таке тоді практикувалося.
У ті затерті часи існувало правило. Якщо радянський фахівець перебував у відрядженні за кордоном понад рік, то він міг викликати до себе свою сім'ю. Таким чином намагалися мінімізувати причини піти бездоріжжям. Зрозуміло, якщо були умови для проживання та навчання дітей. У Мілані такі умови були. І інженери Абраменко, Попов, Мороз та Кононенко влітку 1976 року такою можливістю скористалися на повну.
На світлинах: Колишні офіс і кампус Stanitaliana s.p.a. в Мілані. 2017 рік.
Моєму татові присвячується...
Восени 1975 року в Мілані висадився “десант” НКМЗ. Інженери Абраменко, Попов, Мороз, Кононенко. Які повинні були приступити до штурму пресів 6300 для ACSA та Дальє. Чому не в Турині, а у Мілані? Бо було ухвалено рішення, що штаб-квартирою шеф-монтажу та місцем проживання радянських інженерів буде офіс та кампус для співробітників спільної радянсько-італійської фірми Stanitaliana s.p.a. Які знаходилися тоді у Мілані за адресою via Melchiorre Gioia, 55B.
Stanitaliana була однією з декількох тисяч таких самих контор по всьому світу. Через які радянський союз купував/продавав усе що завгодно. Налагоджував різноманітні каламутні схеми. Виводив валюту у західні банки. Фінансував корисні режиму партії та політиків. Підживлював терористичні організації. Забезпечував "дахи" для легальних розвідувальних резидентур. Ну і ще щось по дрібницях. Що стосується Stanitaliana, то вона була заснована у 1971 році. Засновниками виступили зовнішньоторговельне об'єднання “Станкоімпорт” (84% статутного капіталу), та нікому не відома італійська фірма FAMO (16% статутного капіталу). Основною декларованою господарською діяльністю фірми було просування радянського металорізального та ковальсько-пресового обладнання на італійський ринок та їх подальше гарантійне та сервісне обслуговування. Як би там не було, але у 1974 році було продано радянського обладнання на 6900000 доларів США.
Керівництво Stanitaliana у 1975 - 1978 роках здійснювалося “тріумвіратом”: Зав'ялов (генеральний директор), Пінський (фінансовий директор) та Аванян (технічний директор). Зав'ялов був такий кремезний дядько. З дуже кудлатою "рукою". І не в якомусь смердючому Станкоімпорті, а в міністерстві зовнішньої торгівлі. Доброзичливий, уважний. У совколонії його поважали. Персонаж вологих мрій нечисленних співробітниць. Яким ой як не хотілося повертатися у свої вологодські єбєня. Важко сказати про його якості керівника. Але судячи з доступної сьогодні інформації про динаміку продажів, фірма з кожним роком набирала обертів. Вочевидь був на своєму місці. Справно виконував директиви та усні вказівки центру. Тримав рот на замку. До справ секретних служб не ліз. Пінський був на вигляд типовий бухгалтер. Тільки нарукавників, як у бухгалтера Фантоцці, не вистачало. Небагатослівний педант. Нагадував чи то актора філозова, чи то “білястого офіцера” з якогось фільму. Технічний директор Аванян був таким же інженером, як із мене балерина. Принаймні навіть перезавантаження схеми керування електроприводом побутового ліфту для нього було непереборною перешкодою. Ходили чутки, що він із держбезпеки. Але швидше за все був просто "блатним" господарським чиновником із потрібними зв'язками. Таке тоді практикувалося.
У ті затерті часи існувало правило. Якщо радянський фахівець перебував у відрядженні за кордоном понад рік, то він міг викликати до себе свою сім'ю. Таким чином намагалися мінімізувати причини піти бездоріжжям. Зрозуміло, якщо були умови для проживання та навчання дітей. У Мілані такі умови були. І інженери Абраменко, Попов, Мороз та Кононенко влітку 1976 року такою можливістю скористалися на повну.
На світлинах: Колишні офіс і кампус Stanitaliana s.p.a. в Мілані. 2017 рік.
Записаний