Ковальсько-пресовий присмак (7)
Моєму татові присвячується...
Пресові перегони, як і будь-які перегони, зажадали жертв. Юра Уманський. Трагічна доля цієї прекрасної людини та чудового інженера. Ігор Абраменко та Юрій Уманський міцно потоваришували за той рік спільної роботи у Брно. І продовжили дружити родинами після повернення. На заводі якийсь час були за героїв. Але не довго. Потім почали дратувати. Своїми спробами виправити ті недоліки конструкції преса 6300, які були виявлені в процесі монтажу. І впровадити всі ті корисні плюшки, які підглянули у Smeral. Хибне відчуття людини, що повернулася із зони свободи думок та свободи прийняття рішень. Що твої міркування когось цікавлять. Юру зжерли. Швидко. Роздмухали якийсь безглуздий адюльтер до неба. Збудилися партком, профком та йобана громадськість. Серпентарій. Витерли ноги. Згадали що єврей. Зробили невиїзним. До кінця 80-х продовжував животіти у своєму конструкторському бюро. Потім плюнув на все і поїхав до Монголії. На будівництво металургійного комбінату у Дархані. Це було початком кінця. Монгол, блядь, шудан...
Ігоря Абраменка теж спробували зжерти. Спершу підтягли легку артилерію, комсомольців. Вихваляння чужого способу життя. Зазнайство. Ще якась херня. Але крапку у цій справі поставив Віталій Абрамовський, на той момент заступник директора НКМЗ із серійного виробництва. Десь у надрах заводського комітету партії натиснув на потрібні важелі. І цькування припинилося.
Віталій Абрамовський. Про цю людину я тут ще не раз згадуватиму. Бо це безперечно особистість масштабна і різнобічно обдарована. Яка вміла помічати навколо себе талановитих людей. І допомагала їм у всьому і до кінця. Чудовий організатор та гарний інженер. Зав'язав на собі і тягнув ракетні та оборонні програми, в яких брав участь завод. Вчасно розглянув перспективу та дав поштовх пресової історії. Усі пресові контракти на той час це безсумнівно його заслуга. Вміло використавши кон'юнктури, що склалися, зробив карколомну кар'єру. Примудрившися при цьому не йти головами оточуючих. З майстрів 6-го механозбірного цеху. У заступниках та в кріслі керівника цеху довго не затримався. Очолив серійне виробництво заводу. Згодом головний інженер НКМЗ. Стало тісно. Дуже бажав стати директором заводу. Але коли зрозумів, що "Бетонного Женю" (так він називав директора заводу Мацегору, дуже цінував його людські якості, але про ділові був невисокої думки) не зрушити, пішов директором на харківський "Турбоатом". Потім, до самого розвалу срср, був заступником міністра важкої промисловості із зовнішньоекономічних зв'язків. Великий дипломат. І в той же час людина складна, іноді навіть просто нестерпна. Вразливий, як усі невизнані поети. А він був поетом, писав вірші і пробував себе в прозі. Але про це мало хто знав. Ігор Абраменко знав. Вони дружили. Потоваришували вони в західній Німеччині, я про це пізніше розповім.
Недарма верстатімпорт так заряджав бабками західну пресу і роздмухував успіхи радянського пресобудування аж до неба. Потім ще одна фішка. Росіяни нарешті зрозуміли, що марно при штурмі західних ринків працювати з безпосередніми споживачами. Що так ніхто на заході не робить. Можна випити море горілки з фірмачем і з'їсти пуд чорної литки. Але справа не зрушить і на міліметр. Тому що в усьому нормальному світі такі справи робляться через маклерів. І маклер це не якийсь пузатий торгаш цінними паперами з Волл-стріт. А це людина, агент, яка знає ринок, знає фірмачів, знає їхні потреби та тенденції розвитку, може забезпечити та гарантувати сервісне обслуговування, їй довіряють, у неї багаторічна репутація… А якщо грати зовсім у довгу, то треба прагнути створювати спільні підприємства. Які й виконуватимуть маклерські функції. Ну щось типу - американські долари і російська балалайка...
1972 рік. Довгоочікуваний контракт із французами. Ось він справжній прорив. Ось вона перемога. Кривошипно-шатунний прес 6300 поїхав до Ле Бурже. Французькі газети тоді писали “росіяни знову у Парижі”. Шеф-монтаж очолив інженер Андрій Надточенко. Що там було та як, нехай напишуть діти Андрія. Якщо їм це цікаво, або якщо вони щось про це знають. Але ми до цієї машини ще повернемось. Неочикувано.
Все-таки, якщо вже згадав про Надточенка, то ось ще одна цікава історія. Тоді з Франції Андрій привіз рибальський човен із поліетилену. А це були часи, коли кожне підприємство в срср змушували налагодити випуск “товарів народного споживання”. Щоб хоч чимось підкріпити гасло, що жити стало краще, жити стало веселіше. Не довго думаючи з човна Надточенко скопіювали модель, виготовили прес-форми та налагодили серійний випуск на НКМЗ. Назвали його "Дельфін". Популярний своего часу у рибалок. У нас такий був у сім'ї. Непоганий човен. Непотоплюваний.
Поки що інженер Надточенко збирав прес у французькому Ле Бурже. Поки заводські інженери, проклинаючи таке відрядження, мучилися з усуненням якихось фатальних дефектів преса 6300 у Болгарії. Поки інженер Ігор Абраменко сумно відпочивав на лаві запасних у Краматорську. Непомітно підтягувався 1973 рік. А з ним і початок історії. Ні, епохи. Яку я довго думав, як назвати. Але назву просто. Лаконічно.
Гельдбах
На світлинах: 1. Віталій Федорович Абрамовський 2. Рибальський човен із поліетилену “Дельфін” (НКМЗ) 3. Логотип підприємства “Фрідріх Гельдбах”
Моєму татові присвячується...
Пресові перегони, як і будь-які перегони, зажадали жертв. Юра Уманський. Трагічна доля цієї прекрасної людини та чудового інженера. Ігор Абраменко та Юрій Уманський міцно потоваришували за той рік спільної роботи у Брно. І продовжили дружити родинами після повернення. На заводі якийсь час були за героїв. Але не довго. Потім почали дратувати. Своїми спробами виправити ті недоліки конструкції преса 6300, які були виявлені в процесі монтажу. І впровадити всі ті корисні плюшки, які підглянули у Smeral. Хибне відчуття людини, що повернулася із зони свободи думок та свободи прийняття рішень. Що твої міркування когось цікавлять. Юру зжерли. Швидко. Роздмухали якийсь безглуздий адюльтер до неба. Збудилися партком, профком та йобана громадськість. Серпентарій. Витерли ноги. Згадали що єврей. Зробили невиїзним. До кінця 80-х продовжував животіти у своєму конструкторському бюро. Потім плюнув на все і поїхав до Монголії. На будівництво металургійного комбінату у Дархані. Це було початком кінця. Монгол, блядь, шудан...
Ігоря Абраменка теж спробували зжерти. Спершу підтягли легку артилерію, комсомольців. Вихваляння чужого способу життя. Зазнайство. Ще якась херня. Але крапку у цій справі поставив Віталій Абрамовський, на той момент заступник директора НКМЗ із серійного виробництва. Десь у надрах заводського комітету партії натиснув на потрібні важелі. І цькування припинилося.
Віталій Абрамовський. Про цю людину я тут ще не раз згадуватиму. Бо це безперечно особистість масштабна і різнобічно обдарована. Яка вміла помічати навколо себе талановитих людей. І допомагала їм у всьому і до кінця. Чудовий організатор та гарний інженер. Зав'язав на собі і тягнув ракетні та оборонні програми, в яких брав участь завод. Вчасно розглянув перспективу та дав поштовх пресової історії. Усі пресові контракти на той час це безсумнівно його заслуга. Вміло використавши кон'юнктури, що склалися, зробив карколомну кар'єру. Примудрившися при цьому не йти головами оточуючих. З майстрів 6-го механозбірного цеху. У заступниках та в кріслі керівника цеху довго не затримався. Очолив серійне виробництво заводу. Згодом головний інженер НКМЗ. Стало тісно. Дуже бажав стати директором заводу. Але коли зрозумів, що "Бетонного Женю" (так він називав директора заводу Мацегору, дуже цінував його людські якості, але про ділові був невисокої думки) не зрушити, пішов директором на харківський "Турбоатом". Потім, до самого розвалу срср, був заступником міністра важкої промисловості із зовнішньоекономічних зв'язків. Великий дипломат. І в той же час людина складна, іноді навіть просто нестерпна. Вразливий, як усі невизнані поети. А він був поетом, писав вірші і пробував себе в прозі. Але про це мало хто знав. Ігор Абраменко знав. Вони дружили. Потоваришували вони в західній Німеччині, я про це пізніше розповім.
Недарма верстатімпорт так заряджав бабками західну пресу і роздмухував успіхи радянського пресобудування аж до неба. Потім ще одна фішка. Росіяни нарешті зрозуміли, що марно при штурмі західних ринків працювати з безпосередніми споживачами. Що так ніхто на заході не робить. Можна випити море горілки з фірмачем і з'їсти пуд чорної литки. Але справа не зрушить і на міліметр. Тому що в усьому нормальному світі такі справи робляться через маклерів. І маклер це не якийсь пузатий торгаш цінними паперами з Волл-стріт. А це людина, агент, яка знає ринок, знає фірмачів, знає їхні потреби та тенденції розвитку, може забезпечити та гарантувати сервісне обслуговування, їй довіряють, у неї багаторічна репутація… А якщо грати зовсім у довгу, то треба прагнути створювати спільні підприємства. Які й виконуватимуть маклерські функції. Ну щось типу - американські долари і російська балалайка...
1972 рік. Довгоочікуваний контракт із французами. Ось він справжній прорив. Ось вона перемога. Кривошипно-шатунний прес 6300 поїхав до Ле Бурже. Французькі газети тоді писали “росіяни знову у Парижі”. Шеф-монтаж очолив інженер Андрій Надточенко. Що там було та як, нехай напишуть діти Андрія. Якщо їм це цікаво, або якщо вони щось про це знають. Але ми до цієї машини ще повернемось. Неочикувано.
Все-таки, якщо вже згадав про Надточенка, то ось ще одна цікава історія. Тоді з Франції Андрій привіз рибальський човен із поліетилену. А це були часи, коли кожне підприємство в срср змушували налагодити випуск “товарів народного споживання”. Щоб хоч чимось підкріпити гасло, що жити стало краще, жити стало веселіше. Не довго думаючи з човна Надточенко скопіювали модель, виготовили прес-форми та налагодили серійний випуск на НКМЗ. Назвали його "Дельфін". Популярний своего часу у рибалок. У нас такий був у сім'ї. Непоганий човен. Непотоплюваний.
Поки що інженер Надточенко збирав прес у французькому Ле Бурже. Поки заводські інженери, проклинаючи таке відрядження, мучилися з усуненням якихось фатальних дефектів преса 6300 у Болгарії. Поки інженер Ігор Абраменко сумно відпочивав на лаві запасних у Краматорську. Непомітно підтягувався 1973 рік. А з ним і початок історії. Ні, епохи. Яку я довго думав, як назвати. Але назву просто. Лаконічно.
Гельдбах
На світлинах: 1. Віталій Федорович Абрамовський 2. Рибальський човен із поліетилену “Дельфін” (НКМЗ) 3. Логотип підприємства “Фрідріх Гельдбах”
Записаний