. Устроили бы театрализованный бой с охраной генерала Ватутина, в результате которого боевой генерал получил смертельное ранение. ........
ХТО І ДЛЯ ЧОГО ВБИВ ВАТУТІНА?
Олександер Яровий,
учасник війни від Сталінграда до Берліна,
родом з Донеччини
I
В березні цього року сповнюється 62 роки з дня загибелі видатного полководця Вітчизняної війни Миколи Федоровича Ватутіна. Він народився 3.12.1901 року в селянській родині в с. Ченухіно Валдайського району Білгородської области. Він Герой Радянського Союзу, займав високі військові посади, остання посада – командуючий І Українським фронтом, війська якого звільняли від німців Київ у листопаді 1943 р.
В березні 1944 р., за радянськими повідомленнями, в Житомирській області генерала Ватутіна і його супровід обстріляла група бандерівців в кількості до 10 чоловік. Ватутіна було поранено в ногу. Його відправили на лікування в Київ. Лікування тривало довго і під наглядом самого Сталіна, якому було не бажано, щоб Ватутін видужав. Мабуть, сам Ватутін знав правду про цей напад, бо він був у гущі військ, які готувалися наступати далі на Захід.
В пресі сталінській так і не з’явилося повідомлень, що нападників знешкодили. За повідомленнями окремих кореспондентів, нікого біля села, де поранили генерала, і в самому селі не заарештували. Багато дослідників (звісно не радянських), в тому числі рідні генерала і його друзі, заявляли, що напад було зроблено за наказом Сталіна.
Тепер виникає питання: для чого Сталіну треба було вбивати видатного полководця в ході війни? Один сусід по квартирі розповів мені, як хоронили Ватутіна. Він тоді мав 16 років і добре пам’ятає, що під час похорону солдати говорили між собою: «Та його вбили наші».
Ватутіна поховали навпроти будинку Верховної Ради 15 квітня 1944 року.
Тепер, коли пройшли роки, спостерігаючи люте паплюження бандерівців, стає зрозуміло, кому було потрібне вбивство Ватутіна. Справа в тому, що перед І Українським фронтом була непідкорена Західня Україна, де в загонах УПА налічувалося майже 200 тисяч вояків, та ще шість мільйонів населення, що підтримувало УПА. Сталінському режимові треба було нацькувати совєтську армію, що йшла важко, голодна й розлючена на народ, який не хотів радянської системи.
В нашому полку поширились чутки, що їх там півмільйона – бандерівців. Ставало трохи тривожно: що нас чекає? Мій односелець Долгов каже мені: «Треба нам хоч говорити по вкраїнськи, як ми туди прийдемо».
ІІ
Ось ми і прийшли в Західню Україну. Перші враження, що це дійсно Україна. Люди чемні, говорять всі по-вкраїнськи, в кожному селі в центрі на майдані височить курган – до семи метрів з хрестом великим, на якому написано: «Слава борцям за Україну!»
Нас лякали, що всіх вояків совєтської армії вбивають. А тому я на ніч, коли лягав спати, клав свій пістолет на бойовому взводі на живіт. Потім, коли роздивився, переляк минув. Я почав розпитувати людей про все. Вони говорили часто обережно, але правдиво. Я вперше відчув, що я українець, що ці люди – мої брати. Почав книги брати із розгромлених клубів «Просвіти», і для мене багато відкрилося правди.
Одного разу, йдучи вулицями селища, я побачив жахливу картину: група енкаведистів вела велику групу місцевих молодих хлопців з побитими обличчями, руки їм було зв’язано за спиною колючим дротом. Їх били прикладами автоматів. Мені стало їх дуже жаль, і серце збурювалось.
Наступного дня я побачив ще одну сцену: на подвір’ї на ящику сиділа немолода жінка в сльозах, а на неї енкаведисти кричали: «Де твій син, скажи, а то хату спалимо». Все подвір’я було в пір’ї від подушок, скрізь валялись розкидані речі
Якось, через декілька днів, йдучи з товаришем до штабу полку, побачили: на великій площі селища лежали купою розстріляні люди. Коли я запитав одну жінку, що якраз трапилось на дорозі, вона відповіла, що то українці.
Перебування на Західній Україні дуже вплинуло не тільки на мене. Одного разу я побачив на вулиці штурмана Дяченка і техніка полку Грищенка, які під супровід гармоні співали гімн України «Ще не вмерла…» Я засміявся, а вони пішли далі, співаючи цю пісню.
