СПОГАДИ Коваленка.
Ще однією відвертістю Ватутін ошелешив мене у Київському госпіталі на вулиці Артема. Це було 6 листопада 1943 року. На Софійській площі тривав мітинг з приводу визволення столиці від фашистів. А я лежав у палаті з пораненою ногою. Під час наступу випадкова куля мені перебила кістки гомілки. Раптом до мене в палату заходить лікар-дівчина, капітан медичної служби і каже, що приїхав комфронту і хоче зі мною порозмовляти. Ватутін привіз мені офіцерський орден Богдана Хмельницького другого ступеня, прикріпив до піжами, побажав швидше одужувати, бо, мовляв, є важливе секретне завдання. Такого я ще не виконував.
Я весь напружився: що ж це мені належить зробити? Ватутін каже:
– Надо перейти линию фронта на Житомирщине и на Ровенщине попасть в штаб Шухевича.
– А хто такий Шухевич? – птаю його
– Это командир Украинской Повстанческой Армии
– Але ж я чув, що повстанцями на західній Україні командує Бандера.
– Какой там Бандера, – відрізав Ватутін, – Бандера гражданский человек. Он где-то в Европе прячется. А Шухевич – военный генерал уровня Манштейна. У него не сброд бандитов, как нам говорят, а высокоорганизованная дисциплинированная армия.
Я стою з палкою коло ліжка, начальник госпіталя ходить коридором, а Ватутін – по кімнаті і розповідає:
– Если до сих пор я играл партию с Манштейном, то теперь придется играть еще и вторую партию с Шухевичем. Я как украинец с украинцем, как генерал с генералом хочу с ним встретиться и поговорить.
– Миколо Федоровичу, а про що ви будете з ним розмовляти, – перепитую я.
– Зачем нам воевать друг против друга, проливать кровь. У меня три миллиона солдат и офицеров, у него в десять раз меньше, наверное столько, сколько мы в Днепре потопили. Но из трех миллионов у меня половина украинцев. Пусть он мои войска пропустит в Польшу. Тогда начнется новая страница украинской военной истории.
Но ты же понимаешь секретность этой миссии. Если об этом узнает первый или второй, то и с Хруща и с меня генеральские погоны снимут вместе с головой.
Коли ми стали прощатися, до палати зайшов начальник фронтового госпіталю, полковник медичної служби. Ватутін до нього:
– Береги его. Головой отвечаешь. У меня есть важное задание.
Начальник госпіталя став казати, щоб командувач на мене особливо не розраховував, бо у мене дві кістки перебиті, можливо, доведеться ампутувати ногу.
– Что?!– вигукнув Ватутін. – Я тебе голову ампутирую!
Потім мені дівчина, капітан медичної служби передала слова начальника госпіталю: «Этого засранца надо первым эшалоном отправить в глубокий тыл. Не знаю, как его нога, но головой жертвовать я не собираюсь».
Після цього мене відвезли на вокзал, занесли на носилках у санітарний поїзд і відправили аж у Свердловськ.
