В це неможливо повірити і це неможливо читати без сліз але ми маем пам'ятати і ніколи не забувати весь той жах під назвою СРСР.
Історія для тих, хто за ним сумує.
Вам і не снилося.
Хава Волович.
«Мамочний» табір.
Нас було три мами. Нам виділили невеличку кімнатку в бараці. Клопи тут сипалися зі стелі та стін, як пісок. Всі ночі безперервно ми їх оббирали з дітей. А вдень - на роботу, доручивши малюків який-небудь активній старенькій, яка з'їдала залишену дітям їжу. Цілий рік я ночами стояла біля ліжечка дитини, грабувала клопів і молилася. Молилася, щоб бог продовжив мої муки хоч на сто років, але не розлучав з донькою. Щоб, нехай злиденною, нехай калікою випустив з ув'язнення разом з нею. Щоб я могла, повзаючи в ногах у людей і випрошуючи милостиню, виростити і виховати її.
Але бог не відгукнувся на мої молитви. Тільки-но дитина стала ходити, тільки-но я почула від неї перші, які пестили слух, такі чудові слова - «мама», «мамуся», як нас в зимову холоднечу, одягнених в лахміття, посадили в теплушку і повезли в «мамочний» табір, де моя ангелоподібна товстушка з золотими кучериками незабаром перетворилася в бліденьку тінь з синіми колами під очима і потрісканими губами.
Я працювала спочатку на лісоповалі, потім на тартаку. Вечорами я приносила в табір в'язанку дров і віддавала нянечкам, які за це пускали мене до доньки (крім звичайних побачень). Бачила, як о сьомій годині ранку няньки робили побудку малюкам. Стусанами й криками піднімали їх з ненагрітих ліжок. Штовхаючи дітей в спинки кулаками і обсипаючи грубою лайкою, міняли сорочечки, підмивали крижаною водою. А малюки навіть плакати не сміли. Вони тільки стогнали по-старечому і - гукали. Це страшне гукання цілими днями лунало з дитячих ліжечок. Діти, яким належало вже сидіти або повзати, лежали на спинках, підібгавши ніжки до живота, і видавали ці дивні звуки, схожі на приглушений голубиний стогін. На сімнадцять дітей припадала одна няня, яка повинна була годувати, мити, одягати дітей і тримати палату в чистоті. Вона намагалася полегшити собі завдання: з кухні няня приносила щойно зварену, гарячу кашу. Розклавши її по мисочках, вона вихопила з ліжечка першу-ліпшу дитину, загнула їй руки назад, прив'язала їх рушником до тулуба і стала, як індика, напихати гарячою кашею, ложку за ложкою, не залишаючи їй часу ковтати.
Елеонора почала чахнути. При побаченнях я виявляла на її тільці синці. Ніколи не забуду, як, чіпляючись за мою шию, вона схудлою ручкою показувала на двері і стогнала: «Мамусю, додому!»
Маленька Елеонора, якій був рік і три місяці, незабаром відчула, що її благання про «дім» - марні. Вона перестала тягтися до мене при зустрічах, а мовчки відверталася. Тільки в останній день свого життя, коли я взяла її на руки (мені було дозволено годувати її грудьми), вона, дивлячись розширеними очима кудись у бік, стала слабенькими кулачками бити мене по обличчю, щипати і кусати груди. А потім показала рукою на ліжечко. Увечері, коли я прийшла з оберемком дров у групу, ліжечко її вже було порожнє.
Я знайшла її на морзі голенькою, серед трупів дорослих табірників. У цьому світі вона прожила всього рік і чотири місяці і померла 3 березня 1944 року. Ось і вся історія про те, як я зробила найтяжчий злочин, єдиний раз в житті ставши матір'ю.
З книги Енн Епплбаум "ГУЛАГ", видавництво Corpus.
https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=1388295768034055&id=100005609355445
