Дівчина Весна
Я вже так давно у Польщі. Так давно, що здається, що я тут народилася. Це коли сама з собою. А коли виходжу до друзів на споткання(зустріч), то розумію, що ми зовсім різні. Хоч і слов'яни і найближчі сусіди..Найперше різні в тому, як відносимося самі до себе. Пам'ятається розповідь бабусі- сусідки, яка мене підгодовувала( не тому, що я була голодна, а тому що знімала квартиру і часто приходила з навчання, бібліотеки досить пізно і майже завжди шукала щось в холодильнику, що можна з' істи, бо готувати майже вночі не хотілося). Бабця жила сама, мала 95 років, але була жилава, життєрадісна, хотіла спілкування.. Вона мені приносила щось гаряченьке, я готувала для неі хербатку і ми розмовляли... Бабця сама з- під Воронежа. Москалька, як сама на себе казала. Вже і не дуже щось пам'ятала дослівно, але розказувала, що іхню родину переселили до Дніпропетровська, звідти іі забрали до німців на роботи під час війни. Там вона знайшла своє кохання- хлопця Владислава. Звідти з ним і з сином Юреком приїхали до Лодзю, вона боялася повертатися в москалію, боялася Сталіна. Але прожила в Польщі хоч і важке, та гідне життя. Плакала, коли згадувала, як поляки іі пресували за те, що вона росіянка, як ображали сина в школі, як навчилася писати польські слова, але кирилицею, як тяжко було. І коли вже в радянський час зібралися поїхати у Воронеж і як їх там зустріли п'яні родичі старшої сестри, бо батьків на той час вже не було. Як витягували рублі з кишені чоловіка(крали), щоб купити горілку і виганяли іх, гостей, з хати в лютому. Не віддавали речі. То вони і поїхали звідти, в чому були. Я зараз до чого: поляки знали і розуміли, що таке москальське бидло, не сприймали росіян, вважали їх ворогами, хоч і не всі були ними. Вони і зараз так ставляться. Хоч і німців страшенно не люблять. Їздять до них на працю, але не поважають, бо пам'ятають, скільки горя їм принесла ця нація. Я їх не виправдовую. Завжди при нагоді вставляю шпильки про протиукраїнську операцію Вісла і інше. Я просто хочу сказати, часто питаю себе- от країни Балтії, та сама Польща... чому вони розуміють, де мають ворогів, чому ми того не знаємо і не відчуваємо. Ліземо без мила в зашморг. Як нас можуть поважати в цілому світі? Якщо ми самі себе не поважаємо. І коли це все закінчиться. Я знаю людей, які живуть в Австралії і Канаді, в яких там народилися діти. Які пустили коріння там і які так болісно бачать зараз свою Україну. Вони втекли, десь приблизно, так як і нашим патріотам може треба буде тікати, щоб вберегти своїх дітей від знищення, через любов до України. Що ж ми робимо? Чому, так звані вчителі, можуть навчити наших дітей, коли самі зрадили країну заради оманливих обіцянок? Як можна пускати в школи до таких людей, які мають сіяти любов до Вітчизни. Я завжди про це думаю. Я не хочу залишатися тут. Я повернуся додому. Там, на горищі, десь лежить мій перший молочний зуб. Вірю, мишка його не згризла. Він чекає на мене. І я хочу боротися, разом пліч-о-пліч з вами, з тими, кого я розумію і хто розуміє мене, з тими, хто відчуває мене, підтримує і не зрадить мою країну. Хочу бути разом з вами не тільки в неті, а й в житті.