Для істориків буває досить корисним відновити деталі побуту древніх. Це дає аргументи для розуміння середовища та культурних і політичних впливів, що відбувалися в давнину. Цікава ця тема може бути й для простих громадян. Адже, як правило, сімейні фотографії розглядаються з особливим пієтетом, або, принаймні, уважно.
Візантійський мемуарист Лев Диякон про князя Святослава 970-ті роки, якого сам бачив, пише, що його зовнішність можна назвати архетиповою для українських козаків, а сам Святослав говорив з імператором не надто шанобливо, сидячи:
„Показався і Святослав, що приплив на ріці на скіфському човні; він сидів на веслах і веслував разом із наближеними, нічим не відрізняючись від них. Ось якою була його (князя Святослава) зовнішність: помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з кошлатими бровами і ясно-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, дуже довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного боку її звисало пасмо волосся – ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та всі інші частини тіла були цілком співмірні, однак виглядав він похмурим і диким. В одне вухо його була вдіта золота сережка; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одежа його була біла і відрізнялася від одежі його наближених тільки чистотою. Сидячи в човні на лавці для веслярів, він поговорив трохи з імператором про умови миру і поїхав. Так закінчилася війна ромеїв зі скіфами".
Щодо одягу русів існує чимало археологічних та літописних свідчень. Арабський мандрівник Ібн-Омар Ібн-Даст (930-ті роки століття) фіксує наявність у русів Наддніпрянщини шароварів – одягу, який став національним для українців: „шаровари носіть вони (руси) широкі: сто ліктів матерії йде на кожні. Надягаючи такі шаровари, збирають вони їх у збори коло колін, до яких потім прив‘язують”. Дані про шаровари як властивий для русів одяг у Х столітті підтверджується досить частими письмовими згадками. Так Ібн-Фалдан у своїй „Мандрівці Ібн-Фалдана на Волгу” пише про обряд поховання знатного купця у русів, які приплили на Волгу зі своєї країни на Дніпрі через купецькі справи: „Отже, вони наділи на нього (покійного) шаровари, і гетри, і чоботи”. Цими та іншими численними повідомленнями щодо одягу русів спростовується теорія про пізнє запозичення українцями шароварів у татар чи турків. Водночас, досить популярна нині гіпотеза, що ранні руси були недоасимільованим уламком сарматів, підтверджує теорію, що така частина національного українського одягу, як шаровари, має степове походження. Тільки запозичили її у степовиків набагато раніше – і не в татар, а, швидше за все, у скіфів або сарматів.
Як пише український історик Михайло Грушевський, „в убранні сарматів античні автори вбачали повну подібність з персидським убранням. Вони (сармати) носили широкі штани, і взагалі їхня одіж була широка, фалдиста".
Римський поет Овідій, якого було заслано імператором Августом у 8 р. н. е. до містечка Томи близ гирла Дунаю, у своїх „Сумних піснях” пише, що місцеві сармати носили „широкі штани, просторі штани”. У листі він так відгукується про своїх вимушених сусідів-сарматів: „Якщо навіть їх не боятися, то можна зненавидіти, побачивши груди, прикриті шкурами і довгим волоссям. Та й ті, хто, як вважають, походять з грецького міста, також носять замість вітчизняного костюма перські шаровари”.
Існує безліч зображень скіфів, одягнутих у просторі шаровари, як верхівців, так і піших. Очевидно, що така «шароварщина» була популярною на території України задовго до виникнення Запорізької Січі.
За повідомленням істориків, „руси одержавши плату, міцно зав‘язують її в пояси свої”. Такий метод перенесення грошей превалював у Київській Русі і вповні зберігся до козацьких часів.
Що стосується мови, то російський історик Ключевський відзначав три особливості вимови Київської Русі: 1) говір на о, окання; 2) звуки ц і ч змішувалися, заміщали один одного; 3) в поєднанні голосних і приголосних зберігалася певна фонетична гармонія: звуки гортанні г, к і х поєднувалися з твердими голосними а, о, и, у, е, а шиплячі ж, ч ішла свистячі з, ц, і с – з м‘якими голосними я, є, і, ю; а також м‘яке закінчення дієслів у третій особі обох чисел („говорить”, „імуть”). Ця древня фонетика збереглася в мові українців, котрі говорять: «на полянці», «козаче» тощо. За його словами, в українській мові збереглися особливості мови Київської Русі, які втрачені в Росії: „г вимовляється як придихальне латинське h, існує м‘яке закінчення 3-ї особи дієслів (ть), („вікоу” – замість „векав”, „узяти у Ризі” в договорі від 1229 року – замість „взять в Риге”). Ключевський підтримував Даля, який вважав, що „акаючі діалекти Великоросії з‘явилися при обрусінні чудських (тобто фіно-угорських) племен”.
Нині вчені сходяться на думці, що у мові полян, на яких у Х-ХІ століттях поширилася назва Русь, була відсутня груба лайка. За даними літописця: "(Усі племена) мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері; а на завтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть». В українському державному гімні й досі вороги називаються лагідно – «вороженьками».
Слід відзначити, що Київський літописець не був занадто політкоректним в описові сусідів: «А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я (було) в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі,— з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав — чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали (його). А після цього, зібравши кості, вкладали (їх) у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як (це) роблять вятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону Божого, бо творили вони самі собі закон».
