А встановлення пам*ятного знака жертвам поряд з пам*ятникам їх катам більш ніж красномовно....
Ви не помиляєтесь, бо то, мабуть, найвища флософія буття взагалі - кладовище у будь-якому випадку примирює хрест і п'ятикутну зірку.
Але щодо логіки дій та вчинків.
Прошу Вас, шановний, зважити на таке. Територія навколо пам'ятників - це кладовище села Петровського на протязі XIX-го та майже трьох десятиліть XX ст. За деякими джерелами, у 1915 році до селян цього села від влади надійшла пропозиція відмежувати земельну ділянку, на якій петровчани випасали худобу, та побудувати на ній військовий шпиталь, церкву, школу та дещо інше. Це відбувалося за часів першої світової війни. Після закінчення війни селянам було обіцяно передати в їх користування вказані споруди, зокрема - лікарню. Сторони досягли згоди. Через деякий час за селом, на півниіч від кладовища, з'явилися будівлі.
Під час громадянської війни, а точніше - у першій половині 1919 року, в шпиталі було розміщено хворих червоногвардійців. Померлих в ньому від хвороб ховали поруч - на сільському кладовищі. Згідно зі спогадами петровчан, під час Голодомору 1932-1933 рр. в Україні дехто з мешканців села голодував. Ці люди вимушені були йти в сусідні села Краматорського району, щоб там виміняти собі та рідним хоч яку-неяку зернину. Але голод долав нещасних. Внаслідок голоду деякі хворіли й помирали. Останній спочинок вони знайшли все на тому ж прабатьківському кладовищі. Ніхто й гадки тоді не мав, що через 75 років комусь спаде на думку вгледіти в цьому "красномовність"...
На пам'ятнику "Героям громадянської війни" мав би бути інший напис - "ЖЕРТВАМ громадянської війни". Які вже там герої, коли до бою один проти одного стали співвітчизники: коли брат, бувало, йшов на брата, а сусід на сусіда! До того ж, жертви, поховані у 1919-му, ніяк не могли повстати з-під залізобетонної брили, щоб у 33-му катувати голодуючих... Зауваження пана СВ цілком слушне. Гадаю, сперечатися про це надалі не варто.
Але треба зауважити, що, дійсно, комусь встановлений пам'ятний знак - то символ відродження трагічних сторінок історичної пам'яті, а комусь (мова не про Вас – ми з Вами не знайомі) - привід для політичних крайнощів. Чи не досить? На мій погляд, свою національну гідність та право на відповідну історичну пам'ять треба відстоювати наполегливо, але з притаманною нашому народові мудрістю та толерантністю - без кавалеристських атак. Недарма ж кажуть: поважаймо, перш за все, себе, тоді нас поважатимуть люди.
І наостанок. Мова, якщо Ви розумієте, не про владу зокрема і взагалі. Не про те, хто, що має за душею й на серці. Мова про людяність. Шкода лише, що нам її завжди не вистачало: ні 1919-му, ні 1932-1933-му рр., та навіть і тепер. Але то вже мова про інше.