Що скорочуватимемо: лікарняні ліжка чи крісла чиновників?
http://www.dt.ua/3000/3450/65836/Статистика стверджує, що українські ресурси ВТОРИННОЇ медичної допомоги значно перевищують показники в країнах Європейського Союзу: в нас удвічі більше лікарень — 0,63 на 10 тис. населення, а в ЄС — 0,31.Загальна кількість ліжок більша у півтора разу, тоді як кількість ліжок інтенсивної терапії в нас удесятеро менша, ніж у країнах ЄС. Середня тривалість перебування в лікарні у нас — 12,8 дня проти 9,2 в ЄС. Залишилося лише порівняти, як обстежують пацієнта в цей час, чим і як лікують....
Але кількість закладів ПЕРВИННОЇ меддопомоги на 10 тис. населення в нас учетверо менша, ніж у країнах ЄС: у нас — 1,2, у них — 4,9. Чисельність лікарів первинної ланки у півтора разу менша, ніж у країнах Євросоюзу. На жаль, ситуація протягом багатьох років не поліпшується, попри розмови про зміцнення первинної ланки та сімейну медицину.
Первинна медико-санітарна допомога: консультація лікаря; проста діагностика а лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь; профілактичні заходи; направлення пацієнта для надання спеціалізованої І висококваліфікованої допомоги.
Вторинна медична допомога - це допомога, яка надається лікарями в амбулаторних умовах і в стаціонарних умовах лікарень загального профілю. В Україні вторинна медична допомога асоціюється з лікарнями загального профілю районного чи міського рівнів».
http://www.ult.lviv.ua/index.php?newsid=314Поект ЄС «Сприяння реформі вторинної медичної допомоги в Україні», який триватиме до кінця 2009 року, має допомогти нашим управлінцям у галузі медицини вибрати найкращу модель реформування районних та міських лікарень загального профілю. «Пілот», запущений у Житомирській, Полтавській та Харківській областях, сьогодні вже дав непогані результати. Так, деякі лікарні реорганізувалися: з бюджетних установ перетворились у комунальні некомерційні підприємства. А це «розв’язало руки» головним лікарям для нормального керівництва коштами. Така лікарня сьогодні може спокійно витратити гроші, заплановані на придбання меблів у фізкабінет, на купівлю, скажімо, нового апарату для ультразвукового дослідження — замість того, що несподівано вийшов із ладу. Таке підприємство більш самостійне, гнучке, воно може перерозподіляти потоки коштів, не чекаючи щоразу дозволу сесії місцевої ради на такі «заміни». Водночас, залишаючись некомерційними структурами, такі лікарні не витрушуть із пацієнтів гроші.
40 років тому справедливість полягала в тому, щоб у кожному районі була своя лікарня з фахівцями певної спеціалізації, оскільки люди жили в радгоспі, в одному місці, — каже експерт з питань інституційного розвитку й підготовки управлінських кадрів проекту ЄС «Сприяння реформі вторинної медичної допомоги в Україні» Лука Брусаті. — Сьогодні справедливість полягає в тому, щоб кожен мешканець країни міг отримати кваліфіковану допомогу. Кияни можуть собі дозволити весь спектр медичних послуг, а мешканці сільського району практично нічого не отримують. Люди не хочуть лікуватись у своїй маленькій, неефективній лікарні, бо там немає ані належного обладнання, ані спеціалістів.
Селянам доводиться їхати в Київ чи інше велике місто, щоб пролікуватися. Хіба це нормально? Ми пропонуємо використовувати фінансування поіншому: відмовитися від жорсткої прив’язки мережі лікарень до адміністративнотериторіа
льного поділу країни. Нехай одна лікарня загального профілю створюється для обслуговування 100—200 тисяч осіб (як запроваджено в європейських країнах). При цьому кожна людина, яка живе в цій зоні обслуговування, повинна доїхати до лікарні не більш як за годину (десь 50—60 кілометрів по дорозі). Така лікарня гідно опановуватиме фінансування, а пацієнти отримуватимуть якісне медичне обслуговування».
