> jimbobimbo, ви найшли спосіб для самореалізації , я добре розумію позоцію - тут це покищо неможливо, тому я змушений шукати щастя "там" де мені створюють менше проблем, але, здається, вам, всеж, прикро, що для реалізації своїх особистих планів довелось виїхати з України.
Мені набагато важче зрозуміти людей яким "тут" погано, до пошуків "кращого" вони не вдаються, а в усіх бідах клянуть невдале місце народження, національність, мову, державу.
>Ари... уважаемый Андрей. ваши познания во французском демонстрируйте в другом месте, тут идиотов мало.
А навіщо принижувати саму себе в кожній фразі? Я погано розумію такий сарказм.
>Ари... я предпочла бы заниматься более интересными вещами, чем проживание на этой территории, которое даже не дает мне возможности увидеть и полюбить что-то вне ее границ.
Про смак ананасів, мають сперечатися ті, хто ці анааси їв:
http://www.dt.ua/3000/3050/52941/Ми з дружиною повернулися в Україну понад рік тому. Головною зовнішньою причиною повернення є батьки. Я тягнув їх у Канаду — вони відмовились. І правильно зробили, адже немолоді дерева не пересаджують. Важливим фактором повернення були також канадські проблеми, які, на щастя, ще не є українськими, але за рівнем шкідливості цілком із ними порівнянні. Жорсткий клімат: різкий перепад температур, часті урагани, навіть смерчі і т. ін. Проблема одностатевих стосунків. Наприклад, від знайомого білоруса дружина пішла до жінки, полишивши дітей на нього. А до дев’ятирічного сина мого товариша у школі підійшов учитель і сказав: «Я бачу, ти більше тримаєшся хлопців, приходь після уроків у наш клуб (гей-), ми допоможемо тобі». І приятель (православний) миттєво перевів дитину в католицьку школу (православної не було).
Модифіковані продукти харчування, які спричиняють надмірну вагу, — теж проблема. Одне з перших моїх досягнень після повернення з Канади — це втрата 15 кг ваги за три місяці без істотної зміни способу життя та кулінарних уподобань. Цей список можна продовжувати. Але не це є метою статті.
****
Рішення про повернення все ж таки внутрішнє. Ми з дружиною пройшли в Канаді школу життя. Там нас учили жити й думати по-канадському. Нас учили, як треба правильно подати себе на інтерв’ю при прийомі на роботу. Нас учили, що відповісти на запитання «Чому ви поїхали зі своєї країни?» словами «Тому що там погано» – рівнозначне провалові інтерв’ю. Як ти можеш бути хорошим, коли твоя країна погана! Нас учили відповідати правильно: «На моїй батьківщині зараз тимчасові труднощі». Це зрозуміло, оскільки у всіх вони є. Нас учили пишатися Канадою і всім канадським. Як, наприклад, у рекламі пива під час останнього фіналу кубка Стенлі, в якій молодий хлопець каже: «Ви знаєте, чому я не ношу італійського одягу, не користуюся нічим американським і т.д., і чому я п’ю канадське пиво? — Тому що я канадець» (от якби в нас Кличко чи Шевченко так сказали в рекламі українського пива). Але цю канадську науку ми вивчали, стоячи на українському корінні. Мої батьки – не канадці, дітей у Канаді я не мав і добре пам’ятаю, з чого починається Моя Вітчизна.
Я спостерігав, як дехто змінював прізвища та імена на канадські, намагався говорити рідною мовою з канадським акцентом. Я відмовився від цього, хоча мій працедавець запрошував до мене в офіс викладача англійської, аби той виправив мій акцент. Я старанно вчився, але вдома з акцентом не розмовляв. Багато різних людей називали мене Террі, і я їх виправляв: моє ім’я Тарас. Бо чоловік, який був Тарасом, а став Террі, має відмовитися від свого минулого, пов’язаного з Тарасом, і скласти легенду про Террі. Мене багато разів називали росіянином, але я говорив: «Ні. Я українець». Мені відказували, що росіяни й українці — одне й те ж саме. А я, наприклад, французу відповідав: «Точнісінько так, як французи й англійці – одне й те саме».
Я бачив, яку зневагу викликають в іноземців люди, котрі не поважають власний народ або своє ім’я. І в свідомості вибудовувався послідовний ланцюг: запит навколишнього середовища — відповідь власному ЕГО, якому не відповісти неможливо, яке обдурити не можна і задовольнити також. Так я підійшов до питання: чому ти не вдома, не на Батьківщині?! Через такий психологічний ланцюг рано чи пізно проходять усі іммігранти. Відмова відповідати власному ЕГО закінчується самонавіюванням, пошуком та читанням негативної інформації про Україну, підбором друзів за принципом «ми поїхали з України, тому що там погано, і не жалкуємо, бо зараз там ще гірше». Інакше буде депресія, замучить ностальгія — чи не так, товариші іммігранти? Ми, наприклад, в Україну літали двічі на рік, замість Гаваїв та Мексики.
З другого боку, ми з дружиною досягли певної вершини у своєму житті. Вона працювала мікробіологом в Envirotest Laboratories (приватній компанії, яка займається тестуванням води, їжі; по-нашому – санепідемстанція), отримала вищу кваліфікацію, і її там поважали. Я досяг межі кар’єри у своїй компанії — MacMor Industries — начальник комп’ютерного відділу. Далі нам треба було йти навчатися або шукати місця менеджерів у більших компаніях. Крім того, я почав власну справу.
В лютому ми повернулися на Батьківщину…
Між двома світами
Минув рік. Зараз уже якось пристосувався жити й працювати в умовах постсовєтизму: навчився кланятися клеркам, казати «здрастє» та «дякую», не сподіваючись на відповідь. Порівнюючи два світи, я зробив для себе такий висновок: Україна 70 років була в совєтській зоні, отож усі правила й норми життя тут розроблені людьми, які в ній виросли. Злочинців у нашому суспільстві близько відсотка. Відповідно, 99 відсотків — законослухняні люди. Тоді чому в нас норми життя розраховані переважно на злочинців? Поясню, чому я так вважаю, на прикладах.
Тут на кожну людину дивляться як на потенційного злочинця: довідку треба брати на довідку. В Канаді я не бачив нотаріуса — людям там довіряють. Тут без нього не дихнеш. У Канаді немає МРЕО. Довіреність на керування автомобілем там не потрібна. Реєстрацією транспортних засобів, як і видачею номерів, займаються страхові компанії. Оформлення купівлі-продажу забирає десять хвилин, враховуючи чергу. Обов’язкового технічного огляду не існує, тобто й талони техогляду непотрібні. Кожна людина, котра має право керувати автомобілем, може без будь-якого державного контролю дати своє авто іншій людині й відповідає за технічну безпеку своєї машини сама. Малий та середній бізнес не користується печатками, він базується на слові. Дав його — дотримуйся, а ні – йди геть із бізнесу. Так, «кидали» цим користуються, але канадське суспільство не бажає через це жити в тюрмі. Якщо ваш бізнес в Україні «кинули» на 100 доларів, чи будете ви судитися з «кидалою»? Ви просто постараєтеся забути про це і занесете шахрая з його фірмою до чорного списку, поділившись інформацією з іншими. Так само роблять канадці. Легальний механізм повернення грошей там існує, але при шкоді до 1000 доларів вдаватися до нього невигідно.
Щоб відкрити бізнес-рахунок в українському банку, я витратив п’ять годин (поки зібрав усі «довідки, відбитки пальців та аналізи», завірені нотаріусами). В Канаді — 15 хвилин. У магазинах там крадуть речей не менше, ніж у нас, бо людина що там, що тут — однаково грішна. Але там у магазинах (і не лише) всі службовці до тебе всміхаються, вітають тебе. Для нас це дико? В Україні за президентство, місця в парламенті та місцевих радах борються колишні зеки. Там це виключено.
У Канаді податки збирає тільки податкова. Перших три роки бізнес може бути неприбутковим.
*****
Мене дивує мовне питання в Україні. Для освіченої людини — це не проблема. Я, наприклад, більш-менш володію чотирма мовами. Це проблема для тих, хто не здатен вивчити українську мову, для справжніх двієчників. Давайте проведемо дослідження в школах — чи бажають діти вчити хімію або фізику. Я думаю, не менше 60% скажуть – «не бажаємо». Тоді, керуючись логікою дорослих двієчників, треба провести референдум у школах і за прогнозованими результатами скасувати в них обов’язкове вивчення фізики та хімії. Бо справді, навіщо дітям хімія або фізика на базарах? Це шлях на пальму.
І останнє здивування. Нещодавно був в одному з центрів зайнятості і прочитав оголошення роботодавців: «Найму людину з бажанням працювати». Як це актуально в Україні, і як незрозуміло в Канаді! На мою думку, продуктивність праці в Україні разів у вісім нижча, ніж там. Причина не лише в сучасному обладнанні. До речі, в Києві держустанови або підприємства обладнані не гірше за канадські. І, мабуть, не в зарплаті проблема, зважаючи на кількість нових авто в Києві. І люди недурні й неледачі. Але чогось бракує. Тут буде доречним приклад. У Торонто реєстрацію на посадку 500 пасажирів у літак проводять два службовці й роблять це за 40 хвилин. У франкфуртському аеропорту ту ж саму роботу виконують п‘ять службовців за півтори години. Чому? Тому що німці працюють із клавіатурою двома пальцями, дивлячись на клавіатуру, а канадці — десятьма, на клавіатуру не дивлячись. До речі, в Канаді всі, чия праця пов’язана з клавіатурою (чи то продавець, чи то міністр), так роблять. Думаю, дуже часто наші люди, в тому числі керівники, просто не знають, як працювати продуктивно і як заробляти багато (ще більше).
Напевно, в наших проблемах винне радянське минуле: тоталітарний режим, голодомори. Люди виживали в тюремних умовах і якщо викарабкувались, то не разом, а поодинці. Таким чином ми, українці, перестали бачити одне в одному людину й поважати її. Це простежується в нашому повсякденні від самого низу до самої верхівки.
***
І все ж таки я не жалкую, що повернувся. В результаті революції, на мій погляд, українці розмотали у своїй свідомості ще 20 років тієї тюрми. Ми почали поважати себе і собі подібних. У державі потроху створюється громадянське суспільство — основа некорупційної (не гнилої) влади. Українська економіка перетворюється на ринкову. Взимку 2005 року я витратив 100 годин на реєстрацію юрособи, а влітку на це пішло вже лише 10 (принцип єдиного вікна). У Канаді це забирало годину. Дуже багато зроблено впродовж останнього року. Але хочеться більше, хочеться сьогодні, хочеться як у кращих країнах світу. Та все ж таки не варто забувати, що те, чого Канада досягла за сотню з гаком років, ми робимо за десятки.
В Україні дуже цікаво. Мене, як і багатьох інших, більше турбують внутрішні питання, аніж світові. Років сім тому, по-моєму, було навпаки — ми жили московськими проблемами. Телебачення тут строкатіше, ніж американське, канадське або російське. Тут новини щодня. Тут хохмачі-політики давно перевершили жванецьких та хазанових. Тут найгарніші дівчата у світі. Чи потрібні ще чинники, аби повертатися? Тут батьки, тут пуп закопаний…
> esse
деякі сполучення хромосом призводять до народження безплідних "мулів"
ніякого націоналізму, швидше інтернаціоналізм, якщо мама і тато різних націй хай і близьких, дитина має знати і поважати в рівній мірі обидві мови і культури, не віддаючи перевагу жодній.
В іншому разі можливе винекнення мутацій
