Війна і Єфремов: чому Партія регіонів продовжує рекламувати нацизм?21 червня 2013 Партія регіонів зайвий раз довела те, що давно вже відомо: свій граничний цинізм, свій неототалітарний характер і свою антиукраїнську сутність
Йдеться про заяву депутатської фракції ПР з нагоди чергової дати початку німецько-радянської війни, яку «регіонали» вперто називають по-сталінськи «Великой Отечественной».
Глава фракції ПР Олександр Єфрємов зачитав цю заяву не державною, а російською мовою, чим вкотре продемонстрував нехтування цією партією засад конституційного ладу України й норм елементарної порядності – адже абсолютна більшість тих, хто загинув на українській території під час війни, були українцями та розмовляли українською мовою.
Ну, а з перших речень заяви на зал полилася брехня, замішана на сталінській пропаганді. «Семьдесят два года назад, в 4 часа утра 22 июня 1941 года, на советские города и села обрушился первый удар немецко-фашистских захватчиков… Мирную жизнь нашего народа разорвал вой вражеских бомб… Каждый год 22 июня мы отдаем дань безмерного уважения и признательности миллионам людей разных национальностей, ставших жертвами одной из самых страшных войн в истории человечества… Мы скорбим о павших за свободу нашей Родины…» - і так далі, і таке інше, включно з «Великой Победой» и «подлинными героями нашего Отечества».
Ясна річ, «Отєчєство» г-на Єфрємова та членів депутатської фракції ПР – не Україна, а Росія чи Радянський Союз, але хіба можна бути такими циніками?
…«VII комісаріат повідомляє, що 1 вересня ц. р., о год. 11.45, ворожі бомбардувальники кинули на аеродром близько 60 бомб, кожна вагою від 100 до 300 кг. Ці бомби в основному не нанесли великих пошкоджень літакам бойового типу, але знищили близько 6 спортивних літаків. Ворожі бомбардувальники знижували політ над аеродромом до висоти 500 метрів, відкривали вогонь з кулеметів. Одна бомба попала у склади бензину, але внаслідок осічки не було вибуху… На території VII комісаріату разом загинуло 8 чоловік, з них 2 жінки, поранених близько 17 осіб. V Комісаріат рапортує, що 1 вересня 1939 р., о год. 12.15, під час нальоту ворожих літаків була скинута одна фугасна бомба на вул. Вярусів, №16. На місці вбито 2 робітників. Поранених не було. Пошкодження будинку незначне. ...На території II комісаріату під час вибуху бомб загинуло близько 7 осіб, поранено близько 150. …В алеї Фоша бомба пошкодила будинок лікарської консультації. Біля будинку вбито 13 осіб та поранено 18. …Про всі випадки повідомлено відповідних шефів служби».
Це – фрагменти зі звіту міської команди державної поліції командуванню центра протиповітряної оборони міста Львова від 1 вересня 1939 року. Саме того дня Друга світова війна прийшла на українські землі (а не на землі «Отєчєства» г-на Єфремова), - тоді, коли німецька авіація піддала жорстоким ударам Львів, Луцьк, Ковель, Сарни та інші міста Волині й Галичини. Саме того дня близько 100 тисяч українців у складі кадрового Війська Польського вогнем зустріли танки й піхоту Вермахту. І саме того дня ще стільки ж українців-резервістів – галичан і волинян – одержали повістки до армії. Бо хоч і жилося українцям під владою варшавського уряду, прямо скажемо, не надто добре, але ж військова присяга – справа свята для порядної людини.
І почалася війна – страшна та кривава. Саме тоді, а не 22 червня 1941 року.
The New York Times у ті дні публікувала такі повідомлення зі Львова:
«2 вересня. Німецька авіація бомбить Львів.
11 вересня. У газеті – велика фотопанорама задимленого Львова після німецького бомбардування, очевидно, з Високого Замку. пишеться, що Львів готується до облоги. Населення копає траншеї. Бомбардування Львова продовжується. Сирени звучать майже цілий день. Львів'яни покликані захищати місто від німців голіруч, якщо треба. Львівське радіо перебите німецькими трансляціями. Польський уряд може переїхати з Любліна до Львова. Червона армія мобілізується на польському кордоні.
14 вересня. Німці за 50 миль від Львова. Німецькі бомби пошкодили водонапірну і каналізаційну систему в місті. Довгі черги на вулицях біля архаїчних ручних поршнів. Лікарі побоюються чуми. З ранку до вечора німецькі літаки літають над Львовом. Вчора Львів був підданий німецькому бомбардуванню 12 разів, сирени звучали безперервно. Багато частин міста у вогні. Польське населення Львова, що змирилося з поразкою, в чому вони звинувачують свій уряд, намагається бігти до Румунії. Вокзал переповнений. Ще пару днів назад Львів не мав ніякої протиповітряної оборони.
15 вересня. Дипломати нейтральних країн у Львові протестують проти німецьких бомбардувань цього міста. В результаті бомбардувань Львова 12 вересня багато хто був убитий і трупи було видно на площі Ринок. Після бомбардувань німецькі літаки опустилися на низькі висоти і відкрили кулеметний вогонь по міських натовпах...»
Ну, а невдовзі зв’язок з містом урвався: з одного боку підійшли нацистські, з іншого – радянські війська…
І для УРСР звичне життя закінчилося у ті дні: лише у Київській і Харківській військовій окрузі до Червоної армії у перші тижні вересня 1939 року були мобілізовані один мільйон 65 тисяч командирів і бійців. А ще з цивільної економіки Радянської України забрали приблизно 300 тисяч коней, 60 тисяч автомобілів, 10 тисяч тракторів. На режим воєнного часу перейшли залізниці. Був сформований Український фронт на чолі з командармом 1-го рангу Семеном Тимошенком. Отже, весь плин звичного життя що у місті, що на селі, зламався надовго. Війна у вересні 1939 року огорнула всю Україну. І похоронки з полів боїв рушили до українських осель саме тоді.
Тисячі вояків-українців у складі Війська Польського загинули у боях з нацистами ще до 17 вересня, а десятки тисяч потрапили у німецький полон. Чималі жертви були і серед цивільного населення Волині та Галичини. А після вступу Червоної армії на територію Польської держави 17 вересня гинули й українці-червоноармійці. Під час польської кампанії їх загинуло чи померло від ран понад півтисячі. Мало? Для кого мало? Для їхніх матерів чи наречених? І, не забуваймо, опір Війська Польського тривав подекуди до початку жовтня, отже, мартиролог поповнювався й поповнювався…
Діяли у ті дні й боївкарі ОУН, хоча їх було не надто багато, – як проти польських, так і проти червоних військ.
Можуть сказати: це з боку Радянського Союзу не була війна, це був просто «визвольний похід»! Але факт ведення воєнних дій Червоною армією проти польської армії був підкреслений головою уряду СРСР Молотовим у його доповіді на сесії Верховній Раді СРСР 31 жовтня 1939 року. Молотов заявив, що Польща розвалилася завдяки удару німецької, а затим Червоної армії. Він говорив про «бойове просування» Червоної армії і про захоплення нею бойових трофеїв, які становили значну частику озброєнь і техніки Війська Польського. У наказі ж наркома оборони маршала Ворошилова N 199 від 7 листопада 1939 року сказано: «Стрімким натиском частини Червоної армії розгромили польські війська, виконавши у короткий строк свій обов’язок перед Радянською батьківщиною». Подібних документів – безліч. І не випадково Сталін у телеграмі Ріббентропу після цих подій писав про радянсько-нацистську «дружбу, скріплену кров’ю».
Потім, утім, події розгорнулися не так, як планував «кремлівський горець» - і було наказано вважати період до 22 червня 1941 року «мирним життям».
Проте у межах цього «мирного життя», 30 листопада 1939 року, СССР – не оголошуючи війну Фінляндії – вдерся на її територію. Зимова війна стала страшною і кривавою – передусім для червоноармійців. І це попри те, що Червона армія ретельно готувалася до походу на Гельсінкі, під Ленінград підтягувалися війська, які здобули досвід у боях на Халхін-Голі та під час «визвольного походу». Але з’ясувалося, що Червона армія, попри всю попередню підготовку, не здатна успішно вести бойові дії проти енергійного та самовідданого противника. І тоді потяглися до фронту ешелони з різних кінців Радянського Союзу, що везли на поле бою кращі дивізії та бригади. Загалом із Київського й Одеського військових округів були перекинуті на північний захід 12 дивізій та частини підсилення. Але це не допомогло. Фінляндія так і не стала радянською, Сталіну вдалося тільки відірвати від неї деякі території; серед загиблих червоноармійців (досі невідомо, скільки їх було – історики називають цифри в діапазоні від 128 до 340 тисяч, оскільки точна чисельність військ, що воювали проти Фінляндії, була невідома ані Ворошилову, ані Сталіну – чи то 800 тисяч, чи то мільйон, що засвідчено матеріалами наради військово-політичного керівництва СРСР навесні 1940 року) щонайменше чверть була з України.
Війна з Фінляндією для Червоної армії закінчилася у середині березня 1940 року. Але для українців Друга світова не припинялася: вони воювали з нацизмом у складі польських частин на Західному фронті та французького Іноземного легіону. А кілька десятків офіцерів-українців було розстріляно разом із комбатантами-поляками у Катині та інших подібних місцях…
А Радянський Союз і далі жив «мирним життям». У межах цього «мирного життя» влітку 1940 року він ввів війська до Бессарабії, Північної Буковини, Литви, Латвії та Естонії і приєднав їх. Разом із тим він невпинно нарощував випуск «мирної продукції», як-от танків, гармат, винищувачів, штурмовиків і бомбардувальників, броньовиків, підводних човнів, есмінців і крейсерів. А у середині червня 1941 року мільйон червоноармійців і десятки тисяч одиниць бойової техніки в ешелонах, на автомобілях і своїм ходом рушили з глибини території СРСР до західного кордону.
Сотні ж тисяч резервістів на місцях базування корпусів та дивізій поповнювали їх, доводячи тим самим кількісний склад з’єднань до чисельності воєнного часу. Завершували формування й навчання, проведені у блискавичному темпі – за місяць, – 10 протитанкових артилерійських бригад резерву Головного командування, особовий склад яких був набраний значною мірою із студентів. Випуск бойових літаків сягнув 46 одиниць на добу, танків – 15 одиниць на добу.
Переоснащення військ новою технікою і перенавчання на неї тривало майже цілодобово, і при цьому дуже цікаве за своєю спрямованістю перенавчання. Генерал-танкіст Микола Попель пізніше згадував про ті дні: «У штабних іграх і на вченнях ми – боронь Боже! – аж ніяк не припускали переваги сил противника... Не передбачали ми й оборонного варіанта прикордонних боїв, не говорячи вже про відхід. Тільки вперед, тільки на чужій землі! У нас не було плану взаємодії з прикордонними військами, плану висадження в повітря мостів, мінування бродів тощо. У нас не було навіть задовільних карт своєї території, лише карти району на захід від кордону…»
На захід від кордону – тобто до Берліну, Амстердаму та Парижу.
А ще червоноармійці розучували пісні:
Красный стяг, коммунарами поднятый,
Принесли мы, французский народ,
И Париж ваш, у Гитлера отнятый,
Вновь под знаменем красным живет…
От такою була напружена «мирная жизнь нашего народа».
І, ясна річ, складовою цієї «мирной жизни» стали тотальні «зачистки» на «визволених» землях; різними формами репресій було охоплено близько 20% населення включених до Союзу західноукраїнських територій. А у травні 1941 року почалися масові депортації з прикордонних областей. На Галичині і Волині вона розпочалася 22 травня, у Чернівецькій й Ізмаїльській областях УРСР – у ніч із 12 на 13 червня. Різні категорії депортованих відправлялися на поселення у Казахську РСР, Комі АРСР, Алтайський і Красноярський краї, Кіровську, Омську і Новосибірську області, у лісові табори системи ҐУЛАҐу і до таборів військовополонених, перед цим «очищених» від польських офіцерів (Козельщанський, Путивльський, Старобєльський і Юхновський). Агов, г-н Єфрємов, у якій іще країні «мирная жизнь нашего народа» так удало поєднується з функціонуванням таборів для військовополонених?
Загалом на війні у складі різних армій загинуло на полі бою, померло від ран та хвороб, було знищено у радянських та нацистських таборах полонених – до 22 червня 1941 року – не менше ста тисяч українців. Додайте до цього тисячі загиблих під час бойових дій цивільних та десятки тисяч депортованих у травні-червні 1941 року в ході підготовки Червоної армії до воєнних дій… Але все це для неосталіністської та антиукраїнської Партії регіонів, якщо виходити з її логіки, люди другого, а то й третього ґатунків. Чому б хоча б одним реченням не згадати всіх їх, г-н Єфрємов і Ко? Чи «хайль Сталін!» замістило ПР усі здатності до мислення?
Схоже, що саме так. «…Нет сомнений и в том, что руки фашистам развязало, в первую очередь, соглашательство тогдашней политической элиты Германии, которая пошла на компромисс со своей совестью в расчете на «индульгенцию» от нацистских лидеров», - сказано у зверненні ПР. Отакої! А як бути з політикою Комінтерну, яка заперечувала єдиний фронт проти нацизму і націлювала німецьких комуністів передусім на боротьбу з «соціал-фашизмом», тобто соціал-демократами?
На виборах 6 листопада 1932 року соціал-демократи, центристи й комуністи разом одержали понад 52% голосів виборців і відповідну кількість депутатських місць. Можна було сформувати антифашистський уряд і виводити країну з кризи. Але Сталін наказав діяти інакше. Наслідки – відомі. Як і те, що звати своїх опонентів «фашистами» і нацистами» - це також сталінська метода.
Бо ж головним антифашистом усіх часів і народів, головнокомандувачем Червної армії і прем’єром СРСР був товариш Сталін. І дарма, що більшовики вбили людей не менше, ніж нацисти – це «рідний» тоталітаризм, чи не так?
…При цьому не слід забувати, що якраз галичани і волиняни, котрих дехто не лише з російських, а і з числа вітчизняних політиків та публіцистів усім гамузом записує до «фашистів» і «зоологічних націоналістів» 1 вересня 1939 року у своїй масі гідно прийняли жорстокий і нерівний бій з гітлерівцями. А от ідейні та політичні предки «антифашистів» з Партії регіонів того ж дня, після ратифікації Пакту Молотова-Ріббентропа, напружено готувалися спільно з Вермахтом воювати з Польщею, а потім проводити разом із вояками Гітлера «паради перемоги» на честь «дружби, скріпленої кров’ю».
«Полум’яний антифашизм» ПР рано чи пізно заронить у душі значного числа українців, передусім молоді, думку: якщо ті осоружні «регіонали» так критикують і так поборюють фашизм і нацизм, можливо, то насправді непогані штуки? Може, треба самим стати фашистами?
Але куди там ідеологам та речникам «регіоналів» збагнути такі непрості речі – їхнє уявлення про війну обмежене сталінською книжечкою «О Великой Отечественной войне Советского Союза». Тієї тоталітарної держави, яка, схоже, є «Родіной» для Єфремова і подібних до нього персонажів.
http://tyzhden.ua/Columns/50/82788
