вірши Сергія Жадана (сбірка Єфіопія) внесли до шкільної програми... він каже, що сам офігел ))
Мiнздрав
З вікна лікарні було видно яблуні,
які цього літа прогинались під важкими
дощами так що трава заплутувалась в найнижчих
гілках.
Зранку двір був порожній,
знаєте, є влітку кілька таких днів, вони
не те, щоби найдовші, а скоріше – найрозмитіші.
За кілька днів, звичайно, все це зникає,
потім взагалі починається осінь.
Але в ті дні, годині о сьомій, в світлому
небі видно було зірки,
які тьмянішали і гасли.
Жінки були схожі на чеченських снайперок –
як у чеченських снайперок у них
були сколоті анестетиками вени
і недобрі погляди.
А чоловіки були схожі на просвітителів Кирила і
Мефодія – як просвітителі Кирило і
Мефодій вони були в довгих халатах
і тримали в руках власні історії хвороби,
схожі на перші перекладні Євангелія.
Зранку, коли вони виходили в сад і
курили, зірки поступово зникали,
і шелестіла трава.
Блаженне ім’я господнє, - говорив
Кирило. - Блаженні руки його,
з яких ми отримуємо хліб наш щоденний.
Сестра-сучара, - перекладав Мефодій
кирилицею. – Знову зажилила морфій.
Маляву треба писати, а то без понту.
І снайперки схилялися їм до ніг,
омиваючи стопи дощовою водою.
Є невимовна стійкість в чоловіках,
які виходять на лікарняні подвір’я,
все життя працювати на свою країну
і отримати врешті від неї
холодний сірий халат:
з твоїх рук, батьківщино, смерть хоч
і гірка, проте бажана,
наче хліб у війну.
Іноді виходили сестри-жалібниці
і просили найміцніших із них
винести черговий труп.
Тоді чоловіки йшли,
а жінки тримали в пальцях
їхні цигарки,
які тьмянішали,
тьмянішали
і поступово
гасли.
(2007)
***
Чорна зоря арештантів висить угорі,
і стебла трави від нічного туману цупкі й вологі,
і юний торчок дивиться на ліхтарі,
сидячи третю добу в обласній наркології.
І доки сплять на матрацах брати-торчки,
доки прострілюють тишу старі пружини,
доки пливуть сновидінь золоті річки,
він співає тюремних пісень, не дотримуючись режиму.
І місяць ховається злодієм серед хмар,
і втирає сльозу найпохмуріший санітар,
заливаючись жовтим чаєм із сушених трав,
поминаючи добрим словом старий мінздрав.
І він співає:
жорстокі люди зводять високі мури,
Джа не вигадував для мене цю трудову терапію,
мудрості тобі не додадуть жодні мікстури,
я завжди буду робити лише те, що я вмію.
Ніхто не скаже за мене мої слова.
Ніхто не зробить за мене мою роботу.
Час на волю, бо скоро почнуться жнива,
І тому сидіти мені тут, скажемо прямо, без понту.
І коли я вийду звідси, збиваючи вранішні роси,
і коли я прийду додому запашними полями,
старенька мама віддасть мені мої папіроси,
а друзі дитинства зійдуться з повними кораблями.
І ніч буде минати, і туга з нею,
і падуть вавилонські стіни, тюремні мури,
і йдучи до роботи скошеною стернею,
будуть співати псалми втішені драпокури.
Ніч відійшла за мости, за темні горби,
із усім своїм крамом, з казенним своїм покривалом,
і радість росла, мов лісові гриби,
над печальним торчком і розчуленим медперсоналом.
І слово правди здіймало своє крило.
І здіймало своє крило слово любові.
І сонце в зеленому небі на захід пливло.
І тягнулись за сонцем зернові та бобові.
