Ковальсько-пресовий присмак (8 )
Моєму татові присвячується...
Іноді, щоб зробити приємне татові, я тягав на руці швейцарський годинник Брайтлінг. Які мені подарував він. Зараз звичайно рідко кому спаде на думку маячня передати свій годинник дитині. Бо епоха пластмасового гівна. Недовговічного. Інша річ за часів сера Артура Конан Дойла. Годинник у родині переходив від батька до старшого сина, закладався у ломбард, знову повертався до власника... Згадайте, наприклад, як Холмс підніс приголомшеному Ватсону трагічну біографію його старшого брата-п'яниці. Ледве одним оком глянувши на годинника. У цього хронографа G.Leon Breitling Sprint 1971 року історія звичайно не така багата, як у родинного годинника доктора Ватсона. Інженер Ігор Абраменко отримав його у 1974 році як презент від доктора Гельдбаха. За успішний пуск кривошипного преса зусиллям 6300 тонн на заводі пана доктора у Гельзенкірхені (Німеччина).
Для радянської людини промислове підприємство це було щось таке величезне, якийсь гігантський, на 1000 гектарів, black box. У який засипають металеву руду. А з нього крокує екскаватор. Або танк. Або ще якась величезна хрень. Тут тобі, звісно, і своя електростанція. Поскільки без води нікуди, поряд обов'язково річка, яку хрестоматійно треба засрати. Тут тобі і кузня кадрів, і лікарня, і житло для пролетаріату. І ще купа будь-якої супутньої нісенітниці, без якої ніяк. І все це, в принципі, непідйомне господарство на утриманні цього індустріального монстра. Саме такою була залізна логіка планової економіки. Die erste Kolonne marschiert nach rechts, die zweite Kolonne marschiert nach links. Пролетаріат, він хоч і бухой постійно, але гегемон. А інженер це вошива, паршива інтелігенція. І коли ця ідеологічна хуйня накладалася на управлінський хаос, то бажєш не бажаєш, але на виході з цієї чорної скриньки все частіше вискакував гідний homo sovieticus. І все рідше гарний екскаватор.
І коли ось такий homo sovieticus потрапляв до країн, де все не так. Де робітник ніколи, за жодних обставин, не покладе зіпсовану деталь у ящик із готовою продукцією. Де інженер не малює а креслить (мене досі бавить, коли дипломовані інженери отвір називають діркою, є щось у цьому гінекологічне, швидше за все дитина свого часу виш переплутала) і цих інженерів там скажімо не тисяча а всього чотири. То він відчував шок. Від того, що компанія може бути успішною, виробляючи лише банальні фланці для труб і безглузді фітинги. І продаючи цю нісенітницю по всьому світу. І є світовим лідером у цій галузі. І для цього необхідно не 10000 співробітників, а всього 400. І за такої виробничої немочі можна вигравати урядові замовлення для Бундесверу. І що є таке поняття як інжиніринг. І це зовсім не дешева річ. І якщо на табличці написано, що тут мешкає інженер, то три рази чоботи витиратимеш, перш ніж постукати. І профспілка це не для поширення путівок, а реальний інструмент стримувань та противаг. Так було у тій Німеччині. На жаль, у сучасній Німеччині багато чого вже не так. Результати очевидні.
Компанія Friedrich Geldbach GmbH була заснована в 1894 році в німецькому Гельзенкірхені як сімейне підприємство. У той час вона займалася виробництвом поковок для будівельної галузі, колес для шахтних вагонеток та всілякої арматури для гірничодобувної та кар'єрної промисловості. А ще раніше Гельдбахи просто кували підкови для коней. Компанія пережила бурхливий розвиток внаслідок індустріалізації Рурської області наприкінці ХІХ - початку ХХ століття. Але у першій половині ХХ століття зосередила свої зусилля виключно на виробництві різноманітних трубних фланців для суднобудування, гірничої та хімічної промисловості насамперед. Про період Третього Рейху біографи компанії чомусь не бажають згадувати. Можемо тільки здогадуватися чому. Але у 1953 році Гельдбах вийшов вже на довоєнні обсяги виробництва. Нові виробничі будівлі на Бергманштрасе, 170. Гельдбахи фінансово підтримують футбольний клуб "Шальке 04". Пароповітряний молот бухає так, що тремтить посуд в шафах усіх домогосподарок району Юкендорф.
На початку 70-х Гельдбахи відчули необхідність нарощування виробничих потужностей. І насамперед зосередилися на оновленні ковальсько-пресового обладнання. Бо фланець це перш за все поковка. Як червоні вийшли на посередницьку фірму Гартнера з Кельна, мені не відомо. Але саме Гартнер переконав доктора Гельдбаха придбати прес 6300 саме у росіян. Тим більше, що червоні люто демпінгували. Тристоронній контракт між Гельбахом, Гартнером і радянським станкоімпортом передбачав, що Новокраматорський машинобудівний завод передає замовнику працездатний прес КГШП-6300тс не пізніше 1 вересня 1974 року. Віталій Абрамовський заявив, що шеф-монтаж у Гельзенкірхені здійснюватимуть інженери Макаренко та Абраменко. Крапка. Але тут збудився заводський партійний комітет. Жодного комуніста у делегації. Віталій махнув рукою, чорт із вами, давайте і вашого комуніста…
Моєму татові присвячується...
Іноді, щоб зробити приємне татові, я тягав на руці швейцарський годинник Брайтлінг. Які мені подарував він. Зараз звичайно рідко кому спаде на думку маячня передати свій годинник дитині. Бо епоха пластмасового гівна. Недовговічного. Інша річ за часів сера Артура Конан Дойла. Годинник у родині переходив від батька до старшого сина, закладався у ломбард, знову повертався до власника... Згадайте, наприклад, як Холмс підніс приголомшеному Ватсону трагічну біографію його старшого брата-п'яниці. Ледве одним оком глянувши на годинника. У цього хронографа G.Leon Breitling Sprint 1971 року історія звичайно не така багата, як у родинного годинника доктора Ватсона. Інженер Ігор Абраменко отримав його у 1974 році як презент від доктора Гельдбаха. За успішний пуск кривошипного преса зусиллям 6300 тонн на заводі пана доктора у Гельзенкірхені (Німеччина).
Для радянської людини промислове підприємство це було щось таке величезне, якийсь гігантський, на 1000 гектарів, black box. У який засипають металеву руду. А з нього крокує екскаватор. Або танк. Або ще якась величезна хрень. Тут тобі, звісно, і своя електростанція. Поскільки без води нікуди, поряд обов'язково річка, яку хрестоматійно треба засрати. Тут тобі і кузня кадрів, і лікарня, і житло для пролетаріату. І ще купа будь-якої супутньої нісенітниці, без якої ніяк. І все це, в принципі, непідйомне господарство на утриманні цього індустріального монстра. Саме такою була залізна логіка планової економіки. Die erste Kolonne marschiert nach rechts, die zweite Kolonne marschiert nach links. Пролетаріат, він хоч і бухой постійно, але гегемон. А інженер це вошива, паршива інтелігенція. І коли ця ідеологічна хуйня накладалася на управлінський хаос, то бажєш не бажаєш, але на виході з цієї чорної скриньки все частіше вискакував гідний homo sovieticus. І все рідше гарний екскаватор.
І коли ось такий homo sovieticus потрапляв до країн, де все не так. Де робітник ніколи, за жодних обставин, не покладе зіпсовану деталь у ящик із готовою продукцією. Де інженер не малює а креслить (мене досі бавить, коли дипломовані інженери отвір називають діркою, є щось у цьому гінекологічне, швидше за все дитина свого часу виш переплутала) і цих інженерів там скажімо не тисяча а всього чотири. То він відчував шок. Від того, що компанія може бути успішною, виробляючи лише банальні фланці для труб і безглузді фітинги. І продаючи цю нісенітницю по всьому світу. І є світовим лідером у цій галузі. І для цього необхідно не 10000 співробітників, а всього 400. І за такої виробничої немочі можна вигравати урядові замовлення для Бундесверу. І що є таке поняття як інжиніринг. І це зовсім не дешева річ. І якщо на табличці написано, що тут мешкає інженер, то три рази чоботи витиратимеш, перш ніж постукати. І профспілка це не для поширення путівок, а реальний інструмент стримувань та противаг. Так було у тій Німеччині. На жаль, у сучасній Німеччині багато чого вже не так. Результати очевидні.
Компанія Friedrich Geldbach GmbH була заснована в 1894 році в німецькому Гельзенкірхені як сімейне підприємство. У той час вона займалася виробництвом поковок для будівельної галузі, колес для шахтних вагонеток та всілякої арматури для гірничодобувної та кар'єрної промисловості. А ще раніше Гельдбахи просто кували підкови для коней. Компанія пережила бурхливий розвиток внаслідок індустріалізації Рурської області наприкінці ХІХ - початку ХХ століття. Але у першій половині ХХ століття зосередила свої зусилля виключно на виробництві різноманітних трубних фланців для суднобудування, гірничої та хімічної промисловості насамперед. Про період Третього Рейху біографи компанії чомусь не бажають згадувати. Можемо тільки здогадуватися чому. Але у 1953 році Гельдбах вийшов вже на довоєнні обсяги виробництва. Нові виробничі будівлі на Бергманштрасе, 170. Гельдбахи фінансово підтримують футбольний клуб "Шальке 04". Пароповітряний молот бухає так, що тремтить посуд в шафах усіх домогосподарок району Юкендорф.
На початку 70-х Гельдбахи відчули необхідність нарощування виробничих потужностей. І насамперед зосередилися на оновленні ковальсько-пресового обладнання. Бо фланець це перш за все поковка. Як червоні вийшли на посередницьку фірму Гартнера з Кельна, мені не відомо. Але саме Гартнер переконав доктора Гельдбаха придбати прес 6300 саме у росіян. Тим більше, що червоні люто демпінгували. Тристоронній контракт між Гельбахом, Гартнером і радянським станкоімпортом передбачав, що Новокраматорський машинобудівний завод передає замовнику працездатний прес КГШП-6300тс не пізніше 1 вересня 1974 року. Віталій Абрамовський заявив, що шеф-монтаж у Гельзенкірхені здійснюватимуть інженери Макаренко та Абраменко. Крапка. Але тут збудився заводський партійний комітет. Жодного комуніста у делегації. Віталій махнув рукою, чорт із вами, давайте і вашого комуніста…
Записаний