Ковальсько-пресовий присмак (9)
Моєму татові присвячується...
Колись мені потрапив до рук підручник 1976 року з загальновійськової тактики для курсантів радянських військових училищ. Так ось там стверджувалося, що Федеративна Республіка Німеччина є другим можливим потужним противником срср. Після США. Зараз, дивлячись на сучасну Німеччину, таке складно уявити навіть у запаленій уяві. Але тоді, вочевидь під враженням свого часу отриманої від Вермахту низки піздюлін, така омана мала місце. Тому будь-кого, хто виїжджав в капіталістичну країну, а тим більше до Німеччини, державна безпека і партійні функціонери просвічували буквально рентгеном. Апріорі виходили з того, що кожна радянська людина 99,99% обов'язково попросить політичного притулку і не повернеться. Принаймні, складалося враження, що якби у цих чиновників була хоч якась ліквідна на заході професія, то вони б обов'язково втекли. Воістину, блядь, в'язниця народів...
Червоних німці зустріли за вищим розрядом. Поселили в готелі "Марітім" (зараз це готель "Плаза"). Допомогли дотягнути до номера величезний баул із горілкою “Столична”. Якою наші завбачливі інженери запаслися в москві для презентів німцям (у німецьких магазинах цієї "Столичної" виявилося як бруду, десь близько 15 марок за пляшку). У вихідні німці організовували найцікавіші екскурсії Німеччиною. Одного разу доктор Гартнер навіть несподівано завіз їх до Нідерландів. І вони страшенно хвилювалися, що голландці чи німці на кордоні поставлять штампи в паспортах. І потім у москві кдбешники почнуть крутити на предмет що вони там робили. Але минуло, бо вже тоді ці кордони були здебільшого номінальні. Ну і неодмінно Гамбург, неодмінно Репербан. Бо де таке у своїх єбенях ще колись побачиш.
До речі, про Репербан. Вже потім, удома, держбезпека питала про Німеччину. Що бачили, що чули, що думали… І поцікавилися, а чому не згадав про відвідання “району червоних ліхтарів” у Гамбурзі. Це було зроблено так незграбно, так не професійно взагалі. Якщо раніше Ігор Абраменко мав лише якісь підозри, то тепер це була впевненість. Шило. Єбаний слюсар. Це той надійний комуніст, бригадир слюсарів одного із збиральних цехів НКМЗ, якого в останній момент впихнули незрозуміло навіщо до складу делегації. Професійний стукач хрестоматійно має бути трохи поетом, його має нести, він повинен отримувати задоволення від процесу, вміти бухати, бути комунікабельним та незамінним у будь-якій компанії. Шило поводився зовсім інакше. Тинявся по монтажному майданчику без особливих справ. З німецькими слюсарями не комунікував, бо не знав німецької мови і не прагнув її опанувати. У друзі особливо не набивався. Але ображався, що доктор Гельбах, коли відвідував монтажний майданчик, з інженерами Макаренком та Абраменком вітався за руку (бо вони диплом-інженери), а його, Шило, вітав недбалим кивком (бо хоч і червоний, але звичайний слюсар). Марний попутник. На щастя поряд був Анатолій Макаренко. Чудова людина. Надійний друг. Чудовий інженер. Фахівець найвищого класу. Механік вогонь.
Монтаж преса 6300 не склався з самого початку. Поспіх, у якому його виготовляли, виліз назовні. До того ж прес вочевидь транспортувався морем. Електроустаткування було залито морською водою і з ним довелося неабияк пововтузитися. Найгірше, що це бачили німці. І настрій в них, м'яко кажучи, був скептичний. Один пан Гартнер випромінював упевненість. Наші інженери трохи зажурилися, потім позакочували рукави і взялися до роботи. Die erste Kolonne marschiert nach rechts, die zweite Kolonne marschiert nach links. Через кілька десятиліть по тому я запитав Ігоря Абраменка, яка машина складалася найлегше. Він сказав, що в Брно, у чехів. А найважче? У німців, у Гельзенкірхені. Довелося буквально з гівна зробити цукерку.
Моєму татові присвячується...
Колись мені потрапив до рук підручник 1976 року з загальновійськової тактики для курсантів радянських військових училищ. Так ось там стверджувалося, що Федеративна Республіка Німеччина є другим можливим потужним противником срср. Після США. Зараз, дивлячись на сучасну Німеччину, таке складно уявити навіть у запаленій уяві. Але тоді, вочевидь під враженням свого часу отриманої від Вермахту низки піздюлін, така омана мала місце. Тому будь-кого, хто виїжджав в капіталістичну країну, а тим більше до Німеччини, державна безпека і партійні функціонери просвічували буквально рентгеном. Апріорі виходили з того, що кожна радянська людина 99,99% обов'язково попросить політичного притулку і не повернеться. Принаймні, складалося враження, що якби у цих чиновників була хоч якась ліквідна на заході професія, то вони б обов'язково втекли. Воістину, блядь, в'язниця народів...
Червоних німці зустріли за вищим розрядом. Поселили в готелі "Марітім" (зараз це готель "Плаза"). Допомогли дотягнути до номера величезний баул із горілкою “Столична”. Якою наші завбачливі інженери запаслися в москві для презентів німцям (у німецьких магазинах цієї "Столичної" виявилося як бруду, десь близько 15 марок за пляшку). У вихідні німці організовували найцікавіші екскурсії Німеччиною. Одного разу доктор Гартнер навіть несподівано завіз їх до Нідерландів. І вони страшенно хвилювалися, що голландці чи німці на кордоні поставлять штампи в паспортах. І потім у москві кдбешники почнуть крутити на предмет що вони там робили. Але минуло, бо вже тоді ці кордони були здебільшого номінальні. Ну і неодмінно Гамбург, неодмінно Репербан. Бо де таке у своїх єбенях ще колись побачиш.
До речі, про Репербан. Вже потім, удома, держбезпека питала про Німеччину. Що бачили, що чули, що думали… І поцікавилися, а чому не згадав про відвідання “району червоних ліхтарів” у Гамбурзі. Це було зроблено так незграбно, так не професійно взагалі. Якщо раніше Ігор Абраменко мав лише якісь підозри, то тепер це була впевненість. Шило. Єбаний слюсар. Це той надійний комуніст, бригадир слюсарів одного із збиральних цехів НКМЗ, якого в останній момент впихнули незрозуміло навіщо до складу делегації. Професійний стукач хрестоматійно має бути трохи поетом, його має нести, він повинен отримувати задоволення від процесу, вміти бухати, бути комунікабельним та незамінним у будь-якій компанії. Шило поводився зовсім інакше. Тинявся по монтажному майданчику без особливих справ. З німецькими слюсарями не комунікував, бо не знав німецької мови і не прагнув її опанувати. У друзі особливо не набивався. Але ображався, що доктор Гельбах, коли відвідував монтажний майданчик, з інженерами Макаренком та Абраменком вітався за руку (бо вони диплом-інженери), а його, Шило, вітав недбалим кивком (бо хоч і червоний, але звичайний слюсар). Марний попутник. На щастя поряд був Анатолій Макаренко. Чудова людина. Надійний друг. Чудовий інженер. Фахівець найвищого класу. Механік вогонь.
Монтаж преса 6300 не склався з самого початку. Поспіх, у якому його виготовляли, виліз назовні. До того ж прес вочевидь транспортувався морем. Електроустаткування було залито морською водою і з ним довелося неабияк пововтузитися. Найгірше, що це бачили німці. І настрій в них, м'яко кажучи, був скептичний. Один пан Гартнер випромінював упевненість. Наші інженери трохи зажурилися, потім позакочували рукави і взялися до роботи. Die erste Kolonne marschiert nach rechts, die zweite Kolonne marschiert nach links. Через кілька десятиліть по тому я запитав Ігоря Абраменка, яка машина складалася найлегше. Він сказав, що в Брно, у чехів. А найважче? У німців, у Гельзенкірхені. Довелося буквально з гівна зробити цукерку.
Записаний