Якось я поділився оцими своїми міркуванням в присутності знаменитого Леся Подерев'янського. А він потім сказав: "Мені подобається, що там на Донбасі є таке. Це дуже своєрідно". А я собі подумав: "Ще б пак! Я б здивувався, якби Лесеві то не сподобалося. А де ж іще він буде шукати прообрази для своїх п'єс?"
Естетичним втіленням стосунків, що склалися на Донбасі є виступ пані Людмили Янукович на мітингу в Донецьку, коли вона розповідала про американські валянки. Я чув про неї багато хорошого. Вона нібито від усього серця допомагає безпритульним дітям, опікується дитячими будинками.
Як сказав про неї її чоловік (до речі, чи не єдиний момент під час дебатів, де він був щирим і відповідно викликав співчуття), вона проста, добра жінка, з якою він прожив тридцять років. І вона справді викликає симпатію аж поки не виходить у публічну сферу. Вона там настільки ж неадекватна, наскільки неадекватні оті донбасянські стосунки сучасному демократичному суспільству.
Всі люди мають право жити так, як вони хочуть. Якщо донбасянам подобається таке їхнє життя, то і хай собі. І я ніколи не став би писати про них цю хамську статтю, якби не один момент: вони хотіли цей свій спосіб життя нав'язати мені.
Не лише Янукович і його патрони з адміністрації президента Кучми. А й десятки тисяч або навіть сотня тисяч донбасян, які спеціальними потягами й автобусами їздили країною і голосували за відкріпними талонами по кілька разів. Тим часом, вдома за них також голосували й вкидали бюлетень самі здогадуєтеся за якого кандидата. Але й це не найстрашніше.
Сталося так, що я мав нагоду спілкуватися десь з двома десятками мешканців регіону, які або самі брали участь у фальсифікаціях, або знають людей, котрі цим займалися. Лише один-два з них усвідомлюють реальний зміст отаких дій. Решта вважають, що нічого гидкого не сталося і я просто не поважаю їхній вибір.
Отож, постає питання: чому я повинен любити людей, які роблять злочин і вважають, що роблять все правильно?
За Радянського Союзу була певна національность, про тупість, впертість і хамство якої розповідали анекдоти. Не називаю цей народ, бо не знаю, чи такі риси справді йому притаманні. Але можу констатувати: в Україні місце героїв таких анекдотів можуть зайняти донбасяни.
Про них вже розповідають дещо не вельми приємне. Якщо так піде і далі, то процес цей буде складно зупинити. І винні в цьому будуть не якісь там бандерівці із Західної України, яких на Донбасі самі не знаючи чому люто ненавидять (при цьому називають їх бедерівці, ніби як від Остапа Бендера), а винятково самі донбасяни. Адже вони дають розкішний матеріал для анекдотів.
Я свідомо вигадав слово "донбасяни". Це не стільки приналежність до території, як відповідний спосіб мислення, що склався на цій території. Я зустрічав там також людей, які хіба що в страшному сні могли б фальшувати вибори.
Я зустрічав людей, які добре усвідомлюють весь жах того, що у них відбувається. Таких я називаю однозначно – "донбасці" або "дончани". Я їм тисну руку і кажу, що вони мої приятелі. Незалежно від того, за кого вони голосують.
Про автора. Юрій Луканов є автором двох книжок - "Третій Президент. Політичний портрет Леоніда Кучми", збірки епіграм на політиків, телезірок і віршиків чорного гумору "Козельки", сценаріїв документальних телевізійних фільмів "Три любові Степана Бандери", "Хто ви є, містер Джекі?", "Портрет мафії в жіночому інтер'єрі". Нині він веде ток-шоу на радіо "НАРТ" і готується написати книжку про помаранчеву революцію. http://www2.pravda.com.ua/archive/2004/december/23/2.shtml