ПОРТРЕТИЧНЕ
У Наді є дружочок, Мішка, хороший такий хлопчик, як тільки забачить її на горизонті зразу кричить "Надя я тут" а якщо Надя на рожевому велосипеді, то взагалі летітиме до неї попри всі перепони.
З Мішою вдень завжди гуляє бабуся, спокійна така і хороша жіночка. Давненько ще з нею говоримо про те про се, поки Міша катає Надю, а Надя намагається його мцакнуть у щічку.
Недавно зрозуміла, що Міша переїхав із сімєю до нас в будинок і навіть на наш поверх. Тепер ми сусіди, і якось на фоні цього розговорилися з бабусею про життя-буття.
Вона сказала, що на весні поїде додому, а зараз от, допомагає з малим.
А я візьми і бовкни:
- А де ваш дім?
А вона так чомусь знітилась, змовкла, а тоді якось ніяково навіть:
- Я із Донбаса, із Краматорска, но у нас там нєт войни, у нас хорошо, у нас Украіна, нє вєрьте новостям.
І так мені стало страшенно стидно... Стидно за свої іноді думки, стидно за розмови, стидно за те, що всіх під одну гребінку, стидно за тих її земляків "нє сабіраюсь работать, пусть тєпєрь нас хунта корміт". Стидно. І страшно.
Бо люди є скрізь, рівно як і наволоч, от тільки нам варто думати, бо грань така тонка, що тут ти ніби Людина, а тоді хуяк і вже наволоч, бо вже твої пальці впали на клавіатуру і може комусь змінили життя.
Пробачте.
А на вихідних, Міша з бабусею прийде до нас пекти пирога.
http://repka.club/blogs/vsyake-razne/item/1807-portretychne
У Наді є дружочок, Мішка, хороший такий хлопчик, як тільки забачить її на горизонті зразу кричить "Надя я тут" а якщо Надя на рожевому велосипеді, то взагалі летітиме до неї попри всі перепони.
З Мішою вдень завжди гуляє бабуся, спокійна така і хороша жіночка. Давненько ще з нею говоримо про те про се, поки Міша катає Надю, а Надя намагається його мцакнуть у щічку.
Недавно зрозуміла, що Міша переїхав із сімєю до нас в будинок і навіть на наш поверх. Тепер ми сусіди, і якось на фоні цього розговорилися з бабусею про життя-буття.
Вона сказала, що на весні поїде додому, а зараз от, допомагає з малим.
А я візьми і бовкни:
- А де ваш дім?
А вона так чомусь знітилась, змовкла, а тоді якось ніяково навіть:
- Я із Донбаса, із Краматорска, но у нас там нєт войни, у нас хорошо, у нас Украіна, нє вєрьте новостям.
І так мені стало страшенно стидно... Стидно за свої іноді думки, стидно за розмови, стидно за те, що всіх під одну гребінку, стидно за тих її земляків "нє сабіраюсь работать, пусть тєпєрь нас хунта корміт". Стидно. І страшно.
Бо люди є скрізь, рівно як і наволоч, от тільки нам варто думати, бо грань така тонка, що тут ти ніби Людина, а тоді хуяк і вже наволоч, бо вже твої пальці впали на клавіатуру і може комусь змінили життя.
Пробачте.
А на вихідних, Міша з бабусею прийде до нас пекти пирога.
http://repka.club/blogs/vsyake-razne/item/1807-portretychne
Записаний