Донбас це Україна ?!
Прийшов я до пана Кіхтенко. Приймальня хоч і велика, але заставлена вся столами, люди по приймальні снують, обходячи парубка з автоматом. Парубок дуже серйозний, автомат колоритний. Якби був би прапор правого сектору та десь фото на стіні строгого Яроша, то можна було би відчути, що ти у хунти в гостях. А так трошки не допрацьоване. Та сама строга секретарка, що вчора мене нагнала шукати якогось спеціального порядку, сьогодні все так же строго і заклопотано демонструє як обридлі нерозумні люди телефонують до обладміністрації.
Хтось телефонує: «Гвалт! Люди у військовій формі грабують магазин «Злата», зробіть щось.»
«Шановна добродійку, представтесь.»
«Ой, я боюсь, мені лячно.»
«Нічим Вам допомогти не можемо. Ви не представились.»
Другі телефонують: «Це приймальня обладміністрації?»
«Так, приймальня. Перепустками у зону не займаємось. Ні, це до спеціального органу», - і хвилин двадцять ото про те, що, нажаль, перепустками не займаємось, а якби займались, то все би вирішили, а так ні.
Прийшов час запросили мене до пана Кіхтенко. Кабінет у нього не те, що у Сливки, - великий, можна у футбол грати. Я такі кабінети люблю. Сидиш собі, дивишся у далечінь і очі відпочивають. Завжди можна відвідувача роздивитись, поки він до столу дійде. Привіталися і давай я губернатору свою пропозицію розповідати. Губернатор мене перебив і давай розповідати, який поганий пан Аваков, здав Крим, здав Донецьк, а тепер, бач, щось там хтось не так воює.
«Та Ви що,- кажу, - це ж я до Вас прийшов, а не Ви до мене. Давайте спочатку про мої питання поговоримо.»
«Ну давайте.»
«Я як звичайна людина не можу навпростець звертатися до членів уряду, а Ви як губернатор можете. Ось від мого імені зверніться до панів міністрів Полторака, Авакова та Наливайченка, щоб вони своїх підлеглих навчили трохи швидше на листи реагувати, оце хоча би як Ви.»
Тут губернатор знову мене перебиває та і каже: «Я сьогодні буду у Президента і йому особисто Вашого листа передам. Тільки президент завжди питає, а де підпис. А Вашого підпису тут немає?»
«Та, будь- ласка, давайте підпишу.»
Настав момент другого питання про те, що Сливка розповідав про літаки та раритетні автомобілі.
«Ні, - каже, - ніякої розмови зі Сливкою не було.»
«Може його запросити?»
«Та запрошуйте. А давайте краще я Вас з прокурором зв'яжу.»
«Та давайте і з прокурором.»
Телефонує пан Кіхтенко до прокурора: «Сергію Віталійовичу, коли Ви можете прийняти людину, їй дуже потрібна допомога?»
«Через годину» - відповідає прокурор
У цей час за стінами щось затупотіло, як буцім-то десь поруч військовий град запрацював. Ми такі трохи стали по сторонам розглядати, що воно таке, чи не час кудись бігти або під стіл лізти. А воно тупотить і тупотить. Куди це люди евакуюються?
Коли це Кіхтенко говорить: «Ви до прокурора теж з заявою приходьте.»
«Та, - кажу. - Ви знаєте, за годину я ту заяву не складу.»
«Ну то Ви так приходьте, а потім вже складете заяву.»
На столі у Кіхтенка бачу свого листа, в якому я просив зробити експозицію у музеї про сучасних Українських героїв.
«Ви знаєте, - кажу. - в Україні вже є нові герої. Якось незручно, коли в музеї є тільки радянські герої, а наші сучасні люди невідомі.»
Нічого не сказав пан Кіхтенко, або я не розчув. Виходжу і до секретарки: «Тут мені сказали йти на 10:30 до прокурора. Ім'я та по-батькові я почув, а прізвища ні. Як його кличуть, скажіть будь ласка.»
«Мєшко.»
«Добре, дякую.»
Вихожу до коридору і бачу причину граду. То люди виходили з якогось заходу. Поміж людей бачу знайомого пана Коцаренко місцевого краєзнавця.
Він вітається і питає: «Ну що там у Вас? Прийняли?»
«Та, - кажу. - прийняли.»
Виходжу на вулицю, зустрічаю пана Безсонного та Гончаренка, які теж питають в мене, як справи.
«Та воюю з силами вражими.» - відповідаю.
«А як воюєте?»
«Та паперового змія запускаю.»
Посміялися та я поїхав до свого офісу, взяв копії всіх заяв за останні дні, на які начальство не відреагувало та подався до прокурора.
Пан Пшонка зробив для Краматорських прокурорів гарні умови з вигодами. Все у суперовому ремонті, сяє і блищіть. Правда прокурори мінялися, а православна ікона тортур над грішниками так біля чергового і висить. Дивлюсь, сидить черга відвідувачів. Я до чергового.
«Я такий-то і такий-то, ви знаєте, мені за запитом губернатора призначили на 10:30 до прокурора Сергія Віталійовича, здається Мішко.»
«Немає в нас ніякого Мішко. Але почекайте ж хвилиночку, я зараз нагору зателефоную. Так є, але він у суді.»
«Як у суді?» То виходить чи губернатор мене кудись не туди відправив, чи прокурор не той. Ладно я трохи почекаю.
У черзі сидять люди і старенька бабця сидить. А я так не люблю черги, а пхатися вперед черги не люблю ще більше, а тут бабця.
«А можна у Вас взнати, що Ви тут робите в такі роки?»
Бабця і відповідає: «Від бога усх.»
«Що-що. Від Бога усх? Ой, - кажу. - нічого не зрозумів. Який усх, від якого Бога?»
Коли це з черги добродій і каже: «Від Бога Успіху.»
«Так що ж з Вами сталося, що чекаєте від Бога, а прийшли до прокурора?»
«Та я вже 5 років без світла живу. У лютому в 2010 році прийшли до мене три мордоворота, відрізали мені світло за те, що їх мій собака поганяв і нарахували мені 10 тисяч гривен за світло, а грошей в мене немає. Я і до Януковича їздила на Шовковистий 12 і до Парламенту. Там правда все серйозно, людей немає, тільки транспортер такий, що кладеш листа і він поїхав. А потім вже відповідь приходить.»
«Так, почекайте, Ви вже 5 років покарані. Якщо будете у прокурора, спитайте в нього, а чи може Ваша провина не варта того покарання, яке Ви вже отримали?»
Чи почули прокурорські, що у них хтось з людьми розмовляє, а чи нарешті бабці повезло, тільки виходе жіночка і до нас. Я думаю, що може це до мене. «А ні,- каже. - це не до Вас. Це я до бабці.» І якийсь тій бабці папірець дає. Бабця рада, щось отримала, тепер знову кудись треба йти, здається до Кротченко.
Знову виходе якийсь прокурорський : «Де тут Володимир? Ви Володимир?»
«Ні, не я. Володимира в черзі немає, він палить на вулиці.»
Ну ладно думаю, мене вже зареєстрували. Я десь чув, що прокурор працює з населенням, може я не до того прокурора прибув. Повертаюся назад до секретарки Кіхтенко. Тепер вона стала ще більше строгою, майже такою ж строгою, як та секретарка, що листа на ім'я Кіхтенка приймала.
«Ви що, до нас тепер кожен день листи носити будете?»
Мнуся, не знаю, що їй сказати.
«Ви знаєте, мене губернатор до прокурора послав. Я прибув, а його немає.»
«Ну немає, значить немає. Порядок є, він населення приймає.
«Ну а всеж-таки, - кажу. - як я можу виконати доручення губернатора? Може я з прізвищем помилився. Скажіть ще раз його прізвище.»
Секретарка телефонує до прокуратури і каже: «Я Вам телефонувала за дорученням губернатора. Скажіть, будь ласка, а де прокурор? У суді? Так ось, прокурор Бішко. Він зараз населення приймає. Ось Вам телефон приймальні. Телефонуйте.»
Виходжу я на вулицю і думаю, а чи не дурний я? Може то у губернатора такий засіб від набридлих відвідувачів відчепитись. А я оце по місту гасаю, якогось прокурора шукаю. Досить мабуть. Телефон у них мій є, поїду я, мабуть, додому. Приїхав, сів писати. Коли це телефонує прокурор: «Дмитро Вікторовичу, я Вас вже годину чекаю, а Вас немає.»
Їду до прокурора. У чергового питаю: «А прокурор тут весь час був?»
«Ні, - говорить. - він на суд виходив.»
«А черга куди ділась?»
«Так її прокурор прийняв.»
«Той самий, до якого я йду?»
«Той самий.»
Отакої.
Секретарка у прокурора - мила привітна дівчина. І у м'яке крісло мене всадила, і ручку для записів дала, і каву запропонувала, і взагалі сама приємність. Прокурор трохи зайнятий. Коли це нарешті. Я у прокурора. Про прокурора нічого поки писати не буду. Очі в нього, як у мого яструба, який їсть тільки живе м'ясо.
Виходжу від прокурора, коли мені телефонують з обладміністрації: «Дмитро Вікторовичу, Ви у нас тут до кінця тижня?»
«Та так, можливо.»
«То чи не буде у Вас можливості прийняти участь у заході у п'ятницю “Донбас - це Україна?!”.
«Та чого би і ні, прийму, якщо треба.»
Прийшов я до пана Кіхтенко. Приймальня хоч і велика, але заставлена вся столами, люди по приймальні снують, обходячи парубка з автоматом. Парубок дуже серйозний, автомат колоритний. Якби був би прапор правого сектору та десь фото на стіні строгого Яроша, то можна було би відчути, що ти у хунти в гостях. А так трошки не допрацьоване. Та сама строга секретарка, що вчора мене нагнала шукати якогось спеціального порядку, сьогодні все так же строго і заклопотано демонструє як обридлі нерозумні люди телефонують до обладміністрації.
Хтось телефонує: «Гвалт! Люди у військовій формі грабують магазин «Злата», зробіть щось.»
«Шановна добродійку, представтесь.»
«Ой, я боюсь, мені лячно.»
«Нічим Вам допомогти не можемо. Ви не представились.»
Другі телефонують: «Це приймальня обладміністрації?»
«Так, приймальня. Перепустками у зону не займаємось. Ні, це до спеціального органу», - і хвилин двадцять ото про те, що, нажаль, перепустками не займаємось, а якби займались, то все би вирішили, а так ні.
Прийшов час запросили мене до пана Кіхтенко. Кабінет у нього не те, що у Сливки, - великий, можна у футбол грати. Я такі кабінети люблю. Сидиш собі, дивишся у далечінь і очі відпочивають. Завжди можна відвідувача роздивитись, поки він до столу дійде. Привіталися і давай я губернатору свою пропозицію розповідати. Губернатор мене перебив і давай розповідати, який поганий пан Аваков, здав Крим, здав Донецьк, а тепер, бач, щось там хтось не так воює.
«Та Ви що,- кажу, - це ж я до Вас прийшов, а не Ви до мене. Давайте спочатку про мої питання поговоримо.»
«Ну давайте.»
«Я як звичайна людина не можу навпростець звертатися до членів уряду, а Ви як губернатор можете. Ось від мого імені зверніться до панів міністрів Полторака, Авакова та Наливайченка, щоб вони своїх підлеглих навчили трохи швидше на листи реагувати, оце хоча би як Ви.»
Тут губернатор знову мене перебиває та і каже: «Я сьогодні буду у Президента і йому особисто Вашого листа передам. Тільки президент завжди питає, а де підпис. А Вашого підпису тут немає?»
«Та, будь- ласка, давайте підпишу.»
Настав момент другого питання про те, що Сливка розповідав про літаки та раритетні автомобілі.
«Ні, - каже, - ніякої розмови зі Сливкою не було.»
«Може його запросити?»
«Та запрошуйте. А давайте краще я Вас з прокурором зв'яжу.»
«Та давайте і з прокурором.»
Телефонує пан Кіхтенко до прокурора: «Сергію Віталійовичу, коли Ви можете прийняти людину, їй дуже потрібна допомога?»
«Через годину» - відповідає прокурор
У цей час за стінами щось затупотіло, як буцім-то десь поруч військовий град запрацював. Ми такі трохи стали по сторонам розглядати, що воно таке, чи не час кудись бігти або під стіл лізти. А воно тупотить і тупотить. Куди це люди евакуюються?
Коли це Кіхтенко говорить: «Ви до прокурора теж з заявою приходьте.»
«Та, - кажу. - Ви знаєте, за годину я ту заяву не складу.»
«Ну то Ви так приходьте, а потім вже складете заяву.»
На столі у Кіхтенка бачу свого листа, в якому я просив зробити експозицію у музеї про сучасних Українських героїв.
«Ви знаєте, - кажу. - в Україні вже є нові герої. Якось незручно, коли в музеї є тільки радянські герої, а наші сучасні люди невідомі.»
Нічого не сказав пан Кіхтенко, або я не розчув. Виходжу і до секретарки: «Тут мені сказали йти на 10:30 до прокурора. Ім'я та по-батькові я почув, а прізвища ні. Як його кличуть, скажіть будь ласка.»
«Мєшко.»
«Добре, дякую.»
Вихожу до коридору і бачу причину граду. То люди виходили з якогось заходу. Поміж людей бачу знайомого пана Коцаренко місцевого краєзнавця.
Він вітається і питає: «Ну що там у Вас? Прийняли?»
«Та, - кажу. - прийняли.»
Виходжу на вулицю, зустрічаю пана Безсонного та Гончаренка, які теж питають в мене, як справи.
«Та воюю з силами вражими.» - відповідаю.
«А як воюєте?»
«Та паперового змія запускаю.»
Посміялися та я поїхав до свого офісу, взяв копії всіх заяв за останні дні, на які начальство не відреагувало та подався до прокурора.
Пан Пшонка зробив для Краматорських прокурорів гарні умови з вигодами. Все у суперовому ремонті, сяє і блищіть. Правда прокурори мінялися, а православна ікона тортур над грішниками так біля чергового і висить. Дивлюсь, сидить черга відвідувачів. Я до чергового.
«Я такий-то і такий-то, ви знаєте, мені за запитом губернатора призначили на 10:30 до прокурора Сергія Віталійовича, здається Мішко.»
«Немає в нас ніякого Мішко. Але почекайте ж хвилиночку, я зараз нагору зателефоную. Так є, але він у суді.»
«Як у суді?» То виходить чи губернатор мене кудись не туди відправив, чи прокурор не той. Ладно я трохи почекаю.
У черзі сидять люди і старенька бабця сидить. А я так не люблю черги, а пхатися вперед черги не люблю ще більше, а тут бабця.
«А можна у Вас взнати, що Ви тут робите в такі роки?»
Бабця і відповідає: «Від бога усх.»
«Що-що. Від Бога усх? Ой, - кажу. - нічого не зрозумів. Який усх, від якого Бога?»
Коли це з черги добродій і каже: «Від Бога Успіху.»
«Так що ж з Вами сталося, що чекаєте від Бога, а прийшли до прокурора?»
«Та я вже 5 років без світла живу. У лютому в 2010 році прийшли до мене три мордоворота, відрізали мені світло за те, що їх мій собака поганяв і нарахували мені 10 тисяч гривен за світло, а грошей в мене немає. Я і до Януковича їздила на Шовковистий 12 і до Парламенту. Там правда все серйозно, людей немає, тільки транспортер такий, що кладеш листа і він поїхав. А потім вже відповідь приходить.»
«Так, почекайте, Ви вже 5 років покарані. Якщо будете у прокурора, спитайте в нього, а чи може Ваша провина не варта того покарання, яке Ви вже отримали?»
Чи почули прокурорські, що у них хтось з людьми розмовляє, а чи нарешті бабці повезло, тільки виходе жіночка і до нас. Я думаю, що може це до мене. «А ні,- каже. - це не до Вас. Це я до бабці.» І якийсь тій бабці папірець дає. Бабця рада, щось отримала, тепер знову кудись треба йти, здається до Кротченко.
Знову виходе якийсь прокурорський : «Де тут Володимир? Ви Володимир?»
«Ні, не я. Володимира в черзі немає, він палить на вулиці.»
Ну ладно думаю, мене вже зареєстрували. Я десь чув, що прокурор працює з населенням, може я не до того прокурора прибув. Повертаюся назад до секретарки Кіхтенко. Тепер вона стала ще більше строгою, майже такою ж строгою, як та секретарка, що листа на ім'я Кіхтенка приймала.
«Ви що, до нас тепер кожен день листи носити будете?»
Мнуся, не знаю, що їй сказати.
«Ви знаєте, мене губернатор до прокурора послав. Я прибув, а його немає.»
«Ну немає, значить немає. Порядок є, він населення приймає.
«Ну а всеж-таки, - кажу. - як я можу виконати доручення губернатора? Може я з прізвищем помилився. Скажіть ще раз його прізвище.»
Секретарка телефонує до прокуратури і каже: «Я Вам телефонувала за дорученням губернатора. Скажіть, будь ласка, а де прокурор? У суді? Так ось, прокурор Бішко. Він зараз населення приймає. Ось Вам телефон приймальні. Телефонуйте.»
Виходжу я на вулицю і думаю, а чи не дурний я? Може то у губернатора такий засіб від набридлих відвідувачів відчепитись. А я оце по місту гасаю, якогось прокурора шукаю. Досить мабуть. Телефон у них мій є, поїду я, мабуть, додому. Приїхав, сів писати. Коли це телефонує прокурор: «Дмитро Вікторовичу, я Вас вже годину чекаю, а Вас немає.»
Їду до прокурора. У чергового питаю: «А прокурор тут весь час був?»
«Ні, - говорить. - він на суд виходив.»
«А черга куди ділась?»
«Так її прокурор прийняв.»
«Той самий, до якого я йду?»
«Той самий.»
Отакої.
Секретарка у прокурора - мила привітна дівчина. І у м'яке крісло мене всадила, і ручку для записів дала, і каву запропонувала, і взагалі сама приємність. Прокурор трохи зайнятий. Коли це нарешті. Я у прокурора. Про прокурора нічого поки писати не буду. Очі в нього, як у мого яструба, який їсть тільки живе м'ясо.
Виходжу від прокурора, коли мені телефонують з обладміністрації: «Дмитро Вікторовичу, Ви у нас тут до кінця тижня?»
«Та так, можливо.»
«То чи не буде у Вас можливості прийняти участь у заході у п'ятницю “Донбас - це Україна?!”.
«Та чого би і ні, прийму, якщо треба.»
Записаний