У шестиденному полоні ДНР донеччанку Ольгу двічі водили на розстріл

Донеччанка Ольга шість довгих днів і ночей у рідному місті перебувала між життям і смертю.

Її двічі водили на розстріл, а коли утретє розмотали з очей скотч, вона подумала, що прийшла її остання година.

На щастя, вона вижила і тепер розповідає правду про страшне обличчя сепаратистів з так званої «Донецької народної республіки», більшість з яких насправді є катами і вбивцями.

Після Майдану стати прихильницею ДНР було неможливо

Ольга – типова донеччанка, яка завжди підтримувала Партію регіонів та Віктора Януковича. Її, як і багатьох інших українців Півдня та Сходу України, назавжди змінив Майдан.

До Києва вона поїхала зі звичайної цікавості. Хотілося дізнатися, заради чого на головному майдані країни перебуває стільки людей, чого вони хочуть і хто їх фінансує. Прибувши до Києва і опинившись серед майданівців, вона і сама стала частиною Майдану.

Додому пані Ольга повернулася уже після безславної втечі Януковича. У рідному Донецьку у той час уже піднімав голову сепаратизм. Сепаратисти забороняли усе, що було пов’язано з Україною – символіку, мову, навіть називати себе українцем.

У рідному місті пані Ольга приєдналась до групи, яка готувала і розвозила допомогу українським військовим, котрі воювали із бойовиками. Разом зі своєю групою їздила у Маріуполь, Слов’янськ, Амвросіївку. Одна із таких поїздок ледь не коштувала їй життя.

«У середу ми були у Слав’янську, відвезли велику допомогу на гору Карачун нашим військовим, – розповідає Ольга. – Коли повернулись додому, зателефонували військові із Красноармійська і попросили привезти два прожектори».

Прожектори Ольга із друзями знайшли на стадіоні, завантажили їх у машину і поїхали у Красноармійськ. Але далеко від’їхати не змогли. По дорозі їхню автівку підрізала машина ДАІ, і даівці тут же викликали патруль ДНР. Двоє патрульних деенерівців, озброєні пістолетами, прибувши на місце, взялися перевіряти не лише машину, в якій Ольга їхала зі своїми друзями, а й їхні паспорти і телефони Коли у машині знайшли прожектори, а в навігаторі водія інформацію про останню поїздку у Слов’янськ, яку той просто забув стерти, деенерівці почали вести обшук ще ретельніше.

«У мене було три телефони – залишились ще з Майдану, – продовжує Ольга. – Я встигла зателефонувати чоловікові і ще одній активістці, яка мала розповісти про те, що з нами сталося, а потім видалила з двох телефонів усю інформацію. Третій сховала собі у штани разом і записником, в якому вела записи про допомогу військовим – що кому везти і куди. Я боялася, що цей записник потрапить до деенерівців, але, на щастя, мені вдалося його зберегти. Зате до них потрапив мій записник про допомогу Майдану, де я занотовувала, чого потребують майданівці. Можливо, завдяки цим спискам потреб Майдану, можливо, ще через щось, а вони там усі помішані на «Правому секторі», вони зробили мене координатором «Правого сектору» у Донецьку».

У катівні бойовиків ДНР

Бойовики із ДНР доставили Ольгу та її супутників у свою катівню у підвалі донецького СБУ. Усім скотчем зв’язали руки і обмотали обличчя, дозволивши відкрити лише ніс – для дихання. Очі ж мали бути обов’язково закритими – щоби в’язні не бачили облич своїх катів.

Кати були професіоналами. Особливо знущалися з супутників Ольги, яким перебили барабанні перетинки, відбили нирки, в одного із них від побоїв тріснув череп.

«До мене були вишукані тортури. Мені не ламали руки-ноги, як хлопцям, але постійно погрожували розстрілом. А ще час від часу садили в залізний ящик розміром метр на метр і заливали по шию водою.

Коли просиш воду, спочатку дають в голову, тоді ковток води. Просиш в туалет, спочатку дають в голову, потім ведуть в туалет.

Били вони чимось так, що струс був сильний, в голові було сум’яття, але жодного синяка. У мене була синя смуга на руці, яка з’явилася через те, що вони трохи не розрахували удар, і я полетіла разом зі стільцем в інший кінець кімнати і вдарилась саме коли летіла і падала. А от від цих ударів не було жодного синяка, тільки гулі на голові. Чим вони били? Хлопці кажуть, ніби пластиковими пляшками з водою, але я не знаю», – розповідає Ольга.

На розстріл її вели двічі.

«Перший розстріл був холостими. Я це відчувала і була спокійна. Другий уже був по-справжньому. Мене поставили до стіни, зняли скотч прочитали вирок, який був надрукований на папері з гербом ДНР. У вироку написали, що мене засуджують до страти по закону воєнного часу, оскільки я допомагала військовим, є координатором «Правого сектору» і займаюсь поставками їхнім ворогам, які їх убивають.

Коли поставили до стінки, я відвернулась, і вони сказали: прийми смерть достойно. Я сама була рада, що цей жах нарешті закінчиться. Подумала про те, що мої муки припиняться, і вже не буде цієї невідомості, звуків чиїхось катувань, побоїв, тіл, які тягнуть по коридору. Я чула усе це стільки разів, і це було набагато гірше, ніж якби мене відразу розстріляли.

Розстрілювали мене троє чоловіків. Я бачила на власні очі, як вони вставили в автомати магазини з бойовими патронами. Двоє із них на гачки не натиснули, стріляв лише середній, але він підняв автомат трохи вище, і кулі пролетіли над моєю головою. Згори посипалася штукатурка, а невдовзі біля мене з’явилися медики, швидше за все студентки», – розповідає Ольга.

Мати і сестра на викуп Ольги не дали ні копійки

У полоні, перш ніж проковтнути телефонну картку, Ольга встигла зробити два телефонних дзвінки, завдяки яким її та її супутників почали шукати. Бойовики також приходили і до її чоловіка, вимагаючи за неї викуп. Чоловік відразу почав шукати гроші, але знайти їх було нелегко. Адже від них відверталися навіть рідні.

Ольжина мати на викуп доньки не дала ні копійки, сказавши, що вона сама винна. Ті ж самі слова прозвучали і з вуст сестри: «Правий сектор», вона сама винна».

Ольга каже, що гроші на її визволення з полону збирав Меджліс, який дізнавшись про її історію, зумів назбирати майже 200 тисяч гривень. Проте виплачувати їх не довелося. У Слов’янську військові, яким допомагала Ольга, спіймали якогось важливого бойовика, і обміняли її на нього та її супутників.

«Деякі бойовики були ідейними відморозками, але серед них був чоловік, який став на мій захист, – продовжує свою розповідь Ольга. – Він був дуже жорсткий і жорстокий, тим не менше він вважав, що там не повинно бути насильства над жінками. Якось він прийшов до мене і сказав, щоби я щось попросила, і він виконає моє бажання. Я сказала: прошу лише про одне, якщо мене будуть розстрілювати, то щоби це зробив ти особисто, щоби я не мучилась і не залишилась інвалідом. Він сказав добре. Якось він прийшов до мене, а я вже впізнавала його кроки, поклав мені руку на плече і сказав: сьогодні твої муки закінчаться. Я відчула полегшення – нарешті все.

Мене привели у кімнату і зняли з очей скотч. Чоловік, який сидів навпроти мене попросив мене підняти голову, але я відмовилась. Сказала, що так я його побачу.

А він говорить: «Можеш бачити, ти вільна». Тоді я подивилася на нього. Переді мною сидів дуже красивий підтягнутий військовий-росіянин на прізвисько Керч, з безумно красивим обличчям. У нас таких військових немає. Він не приховував, що він військовий, до того ж у нього була дуже приємна мова. Він сказав, що у нього сьогодні хороший настрій, і ми вчотирьох вільні.

Я відразу подумала – вчотирьох? Нас же троє було. Виявилося, що того ж дня був схоплений помічник якогось депутата, і його випустили разом з нами».

«Того дня ми безумно полюбили свободу, світ і життя»

За Ольгою та її супутниками в СБУ приїхали міліціонери, яких викликали деенерівці. Машину до СБУ вони не підганяли, і Ользі та трьом чоловікам довелося йти до неї по вулиці, підтримуючи один одного – від побоїв і тортур вони ледь трималися на ногах.

«Недавно випав дощ, а ми йшли по вулиці і цього дня безумно полюбили свободу, світ і життя», – згадує Ольга.

Міліція розвезла їх усіх по домах. Пояснила, що їх уб’є «Правий сектор», а потім скажуть, що це зробили добрі деенеровці.

«Я попросила міліціонера дозволити мені зателефонувати додому. Набрала чоловіка і сказала йому відкрити мені хвіртку, скоро я буду вдома. Десь з годину ми просиділи з ним у дворі, оскільки я не могла зрушити з місця. Ми ще були там, коли зателефонував мій друг дитинства, який був на іншому боці, і сказав чоловікові: «Вивозь її, тому що зранку за нею прийдуть. Їх засудили до розстрілу. Всюди висять їхні фотографії».

Річ у тому, що нас відпустило одне угруповання, а якщо ти засуджений до розстрілу, то вони можуть з тобою гратися як з кошенятами. Можуть відпускати, потім знову забирати. У нас є чоловік, який двічі у них був у полоні. Вони весь час брешуть, їм вірити не можна. Вони кажуть, що відпустять і тут же убивають», – розповідає Ольга.

Активісти, з якими Ольга познайомилася ще на Майдані, спочатку вивезли її до Миргорода. А потім вона переїхала до Львова. Разом з нею приїхали донька і чоловік, а син залишився у Донецьку.

«Я перший раз на Західній Україні. Я до цього була за Партію регіонів і за Януковича і щиро вірила у те, що бандерівці це дуже злі люди. Тут для мене кожен день – це якесь відкриття. Без сліз і без трепету у серці не можу навіть ні з ким розмовляти. Я в шоці від того, які тут люди. І я зрозуміла це ще на Майдані», – каже Ольга.

Вона розповідає, що у травні, коли вона ще була вдома, у Донецьку ДНР підтримували, мабуть, 90 відсотків людей. Не підтримувала в основному молодь, яка користується інтернетом і не дивиться телевізор. До того ж молодь вже зустрічалася з галичанами і знала, які вони насправді.

«Євро-2012 дало перший поштовх і хороший поштовх для зближення України. Взяти людей тут і взяти людей на Донбасі, то тут практично кожен другий був за кордоном, а у нас якщо було 10 відсотків, то це добре. І то це ті, на кого ми працюємо. Ми звикли до рабства. І ми боїмося вийти за межі своїх рамок. Ми боїмося вийти зі своєї зони комфорту, до якої ми звикли і до якої нас привчили. І якийсь крок вліво, крок вправо нас лякає. А що буде там, а якась невідомість… А ще вони затягнули нас кредитами тому що неможливо інакше вижити. Від усього цього в голові якийсь страх. Але бандерівці нас перероблять», – завершує Ольга.