17 июня 2006   09:59   1403

Інтерв’ю Віктора Ющенко каналу 1+1. Повний текст

П’ятничне інтерв’ю Президента України Віктора Ющенко каналу 1+1.

Наводимо повний текст:

— Вітаю Вас, пане Президент. Після парламентських виборів в Україні вже майже два місяці, як не може постати нова влада, яку, за очікуваннями більшої частини українського суспільства, має сформувати помаранчева коаліція. Такі очікування. Але останніми днями переговори про створення такої коаліції зайшли в глухий кут. І хотілося б від Вас, від Президента, почути інформацію про те, в якому стані цей процес перебуває зараз, на цей момент.

— Мені здається, в цьому процесі ми повинні побачити добрі й деякі негативні речі.

Що є добрим? Очевидно, вперше за 15 років Україна мала чесні вибори. Очевидно, вперше, як і передбачено Конституцією, в Україні сьогодні формування коаліції відбувається парламентськими силами, які перемогли. Я пригадую, як 4–5, 7 років тому вся коаліція формувалася тут, [у приміщенні на вул. Банковій]. Усіх викликали, як рабів, під загрозами кримінальних справ, переслідувань, пожежників, митників, СБУ. Всі були в одній фракції за одну ніч.

Відбулися зміни до Конституції, змінився статус, вирішення деяких питань, у тому числі й перш за все, формування уряду. Віднині Президент не формує уряд країни — його формує коаліція. Коаліція, яка утворюється на базі політичних сил, які виграли парламентські вибори. Це є та суттєва різниця, яку ми всі повинні зрозуміти.

Наступний момент, якщо ми говоримо про суть цієї коаліції. Я переконаний, що ця коаліція повинна бути демократична. Мені особисто як громадянину хочеться, щоб це була помаранчева коаліція. Але тут же я хочу сказати: я Президент не тільки якоїсь помаранчевої сили, я Президент усієї України. Я не можу на терези поставити голос, який голосував за Регіони з голосом, який голосував за НУ чи за БЮТ, і сказати, що цей голос сильніший, а той слабший. Вони всі рівні.

І нація тут повинна задуматися. Можливо, вперше 9,5 млн. голосували за одну комбінацію сил і приблизно 9,5 млн. — за іншу комбінацію сил. Але, що цікаво, і те, й інше — це Україна.

Як зробити так, щоб формування коаліції в одному таборі не викликало агресивного спротиву в іншому таборі? Ми на ці речі повинні давати відповідь як громадяни і не давати розпускатися політикам, які багато чого дозволяють, у тому числі, в коментарях.

Адже подивіться, коли мова сьогодні йде про догмати однієї чи іншої сторони. Тема федералізму — це хіба комплімент Україні? Це тема єднання України? Ні. Але ж вона стоїть на порядку денному певної політичної сили.

Коли ми говоримо про мовну політику, невже ті люди, які сьогодні голосували як депутати місцевих рад, не розуміють, що вони є заручниками сліпих поводирів? Дитина, яка закінчила декілька класів, прочитавши Конституцію, може сказати, що є тільки один статус державної мови — це в української мови. Іншого Конституція і Закон не передбачає.

Інше питання — це питання використання мови, а не її статусу. Я роблю акцент — так що нам потрібно, їхати чи шукати «фішечки»? Очевидно, їхати. Я не виключаю, що десь є проблеми із застосуванням мови — чи грецької, чи болгарської, чи угорської або російської. Якщо це належить до тем застосування мови тієї чи іншої меншини, це є повна компетенція органів місцевої влади і органів центральної виконавчої влади, і це можна вирішити без скандалів.

— Мовне питання, Вікторе Андрійовичу, це одне з питань, які розділяють націю. Я все-таки пропоную повернутися до тих питань, які розділяють учасників коаліційних переговорів. Адже погодили програму, погодили принципи діяльності, зіткнулися на розподілі сфер впливу і кадрових питаннях. Чи варто було починати процес саме з узгодження програми, щоби потім зіткнутися якраз на кадрових перешкодах?

Що є головною перешкодою зараз? Що треба зробити, щоби помаранчева коаліція все-таки постала? Оскільки ми говоримо, що згідно з опитуваннями, більша частина суспільства все-таки хоче появи саме такої коаліції.


— Це тому і моя позиція формується якраз таким чином. Нація очікує помаранчеву коаліцію. І це вже серйозна відповідь на те, яка коаліція повинна бути, принаймні, який повинен бути перший шанс.

Мені здається, ми трошки легковажимо, коли говоримо, що програма вже пройдена і так далі, тут головне — портфелі поділити. Я думаю, що для політиків, як і для нації, для громадянина, питання номер один — це порт приписки, куди ми йдемо. Хлопці й дівчата, які прийшли в політику, — що вони будуть будувати? Якщо вони будуватимуть те, що їм потрібно, тоді ми далеко зайдемо. Якщо вони будуватимуть те, що видано через мандати виборців, тоді сідаємо за стіл — я говорю не від свого імені як Президент, я уявляю коаліціантів і їхній діалог, — сідаємо за стіл і визначаємо цілі цієї коаліції, для чого вона створюється. Ми йдемо до Європейського Союзу? Ми сповідуємо європейські цінності? Ми говоримо про інтеграційні процеси? Ми говоримо про історичне примирення? Ми говоримо про духовну соборність України? Про вирішення мовної проблематики? Про соціально-економічні стандарти і зміни? Так. Тоді це є предметом. Тоді заради цього я готовий поставити своє прізвище і йти в цю політику.

Якщо там не передбачаються речі, які є суттю, основами пріоритетів розвитку нації, така коаліція мені як громадянину, як політику не потрібна.

І коли ми говоримо про те, як відбувався процес у помаранчевій коаліції, я сказав би так: по великому рахунку, я не хотів би в деталях коментувати цей процес, бо складеться таке враження, що Президент куховарив там у цьому сценарії.

— Але Ви, Вікторе Андрійовичу, все ж таки намагалися спрямовувати цей процес…

— Безумовно.

— Спочатку Ви говорили про те, що коаліція має підтримувати програму Президента. Потім говорили про те, що принципи спочатку, кадровий розподіл — потім. Недавно — про те, що Ви маєте право не підписувати подання на прем’єра, допоки не сформовано Конституційний Суд. Тобто Ви все ж таки впливаєте на цей процес?

— Так, це легка корекція тих речей, які потім, будучи неврахованими, можуть упертися або в правову площину, або в неузгодженість на вищому рівні. Щоб цього не було, ми говоримо, перш за все, про програмні цілі і про принципи, на яких принципах ми вибудовуємо наші відносини.

Я б хотів прокоментувати частинку цього діалогу, щоб у вас не склалося враження, наче формування програми було дуже легким. Її виписували, я думаю, місяці півтора. Це вийшла товста праця. Думаю, вперше в політичній українській історії ми маємо документ, на якому можна вчити студентів політиці. Не дуже багато декларацій і дуже багато домовленостей, що робити. Мені як політику здається, важливі домовленості, чого ми не будемо робити, сформувавши коаліцію.

Не все вирішено в тому питанні. Принциповим питанням залишається формування урядових комітетів; принциповим залишається питання без відповіді — обслуговування боргів по компенсації вкладів населення в Ощадному банку. Чи ми вибираємо популістичну модель — за 5 років вирішити 134 мільярди, чи ми обираємо професійну модель; чи, можливо, закріпити принцип — конкретне формулювання віднести до щорічного бюджету і там формулювати його як конкретну тактичну ціль.

Дискусійним питанням залишився розподіл виконавчих і політичних функцій — мається на увазі держсекретарі як політична фігура і професійний апарат під ним. І незалежно від того, яка політична сила приходить — структура, професійна бюрократія повинна залишатися. Ви знаєте, мені Президент Адамкус говорив, що він, працюючи в уряді США як голова природоохоронного комітету — федерального органу, він працював при чотирьох Президентах. До нього не доходила партійна квота. Це персональна вимога.

Якщо ми зараз ділимо по партійних квотах більш ніж 3 тисячі посад…

— Тобто, ми зараз говоримо про зустрічну пропозицію соціалістів — те, що вони відмовляться від посади спікера і пропонують ділити пропорційно?

— Поки що ми говоримо про програму. Бо там є регламентні і засадничі речі. Третій розділ — це розподіл портфелів і зон впливу. Поки що ми говоримо про дві частини програми — як підбирати ключі, що ми будемо визначати як поле формування зон впливу, відповідальності, нової кадрової політики і так далі. Так ось, для того, щоб не страждала вся нація, вся виконавча вертикаль, щоб вона завжди прагнула мати у своїх рядах професіоналів, давайте мухи і котлети відділимо. Давайте відділимо політиків і виконавців. Не треба робити, щоб у Держстандарті всі були політиками — це буде велике горе. Не треба, щоб у Мінфіні, Мінекономіки всі були політики — достатньо одного міністра. Якщо ми говоримо з таких ознак, то це, по суті, одна з концепцій проведення адміністративної реформи. Якщо ми до цього не домовляємось — це не є той момент, який добавляє раціоналізм у наші відносини.

Наступне питання, яке, на жаль, поки що не домовлено, — це роз’єднання виборів до Верховної Ради і до місцевих органів влади. В якому контексті воно постає? Якщо ми проводимо, реалізуємо законопроект 3207–1 і продовжуємо реформу Конституції, зріджуємо виконавчу вертикаль і передаємо компетенцію громаді в широкому значенні — місцевим органам самоврядування, тоді, очевидно, виникає питання: якщо ми цей законопроект реалізуємо вже, наприклад, з 1 січня 2007 року, то треба проводити дострокові вибори на місцевому рівні. Тому що ми передаємо новий статус, нові повноваження, нові функції. Це інший інститут, це істинно місцеве самоврядування. Вертикаль припиняє своє існування в тому значенні, яке сьогодні є. Починає працювати інший спосіб ведення функцій і отримання повноважень.

— Вікторе Андрійовичу, цей перелік дуже довгий, але все ж таки переговори зупинилися на кадрових претензіях…

— Почекайте. Так виглядає чисто зовні. Журналіст вихвачує, можливо, найжовтіше з цих переговорів, що є. Ті речі, про які я говорив, є не менш принциповими, ніж ті, які виникають у третьому розділі. Тобто, якщо ми не збираємося робити адміністративну реформу, якщо ми не збираємось впроваджувати 3207–1, нам не треба розділяти вибори. Хай буде так, як було на цих виборах, будемо ходити з «простинями», слухати прокляття людей і так далі.

Це ціла низка багатьох речей, які ще не доведені. Я їх зараз перегортаю і кажу: це був другий розділ. Тепер переходимо до третього розділу — розподілу посад.

Він би не був, на мій погляд, таким складним, якби не були допущені непродумані (а може, продумані) протиріччя, які привнесли дисонанс у цей процес. Як ви пам’ятаєте, я перед цим тричі виступав із тезою про принципи.

Для того, щоб розподілити посади, зокрема в уряді, нам треба чітко домовитися про принципи, на базі яких ми робимо цей розподіл. Принцип перший — посади розподіляються відносно результатів виборів. Це пряма реалізація того мандату, який тобі дали як політичній силі виборці, якщо вони тебе підтримали, якщо ти пройшов до парламенту. Тебе підтримали 22% — як БЮТ — ти на 22% отримуєш повноваження у новому уряді. «Наша Україна» 14% — отримали 14%. Соціалісти близько 5% — значить, близько 5%.

Була привнесена інша ідея: давайте в розподіл візьмемо не тільки уряд, але й ті посади, які ініціює і затверджує Верховна Рада. Таким чином, в розподіл посад, по суті, була внесена посада Президента України. Що начебто я від «Нашої України» отримав «премію» — бути Президентом, Тимошенко — прем’єром, очевидно, Мороз — спікером парламенту. І Юлія Володимирівна Тимошенко приходить до мене і пропонує Мороза на посаду Голови Верховної Ради. Мені важко було давати цей коментар, тому що він просто ламає логіку переговорного процесу.

— Але ж Мороз вже відмовився від посади спікера.

— Вибачте, це було зроблено день тому.

— Тому — що ми маємо на цей момент?

— На цей момент із тих переговорів, які сьогодні було проведено в рамках трійки, безумовно, цей крок сприйнято як логічний, хоча дуже запізнілий, відверто кажучи. За декілька днів до завершення формування коаліції бути в такому тупику, творити таке штучне напруження у відносинах — це теж не є партнерство. Так друзі не роблять. Це інтрижки, які передаються на моральну, психологічну площину і які кінець-кінцем девальвують атмосферу взаємної довіри. Але добре, що це зроблено.

Тепер залишається ряд питань, в тому числі — чи підлягають розподілу посади, які конституційно ініціюються Президентом? Наприклад, як казав Олександр Олександрович Мороз, «ми будєм дєліть по партійним квотам», починаючи від заступника голови районної адміністрації і закінчуючи Генеральним прокурором. Відкриваємо Конституцію — кандидатуру Генерального прокурора подає Президент. Скажіть будь ласка, як я можу допустити, що якась партійна сила в свою квоту включає партійного Генерального прокурора? Уявіть собі — якщо у нас будуть партійний прокурор, партійний керівник Служби безпеки, партійний керівник Міністерства внутрішніх справ, будь-якої силової структури…

— Я хотів би уточнити, Вікторе Андрійовичу, — для Вас це принцип, яким Ви ніколи не поступитесь? Навіть якщо коаліція буде під загрозою, скажімо, остаточного розпаду?

— Безумовно, я цим не поступлюся.

— Тобто, це останній принцип, так?

— Це не мій принцип. Це, як раніше казали, «обратись к Марксу — там все написано». Зверніться до Конституції. Це виключно компетенція Президента — подавати кандидатуру, наприклад, голови Служби безпеки, чи міністра закордонних справ, чи міністра оборони, чи Генерального прокурора. Це право Президента. Це суть балансу влад. Це суть незалежності. Чому? Та тому, що той Генеральний прокурор, очевидно, при певних обставинах буде контролювати виконавчу владу. Чому Служба безпеки повинна володіти певним імунітетом, і в тому числі політичним, партійним імунітетом? Тому, що завтра він буде робити слідчі дії проти кожної партії.

— Вікторе Андрійовичу, Ви готові на ці посади призначити людей, професіоналів не обов’язково із «Нашої України»?

— Безумовно.

— І вони там з’являться, якщо Ви все ж таки будете призначати людей на ці місця?

— Безумовно. Про це йде дискусія, що це повинні бути аполітичні інститути. Аполітичні інститути. Крапка. І будь-яка дискусія — вернути в квоту, не вернути — це є безрезультативна дискусія.

— Напередодні Ви сказали, що будете робити все можливе, щоб помаранчева коаліція все ж таки відбулася. До яких дій Ви збираєтеся вдатися найближчим часом?

— Є система органів, яка б могла частково сприйняти кадрові амбіції тієї чи іншої політичної сили, яка не зашкоджує логіці професійного процесу, і разом з тим могла б угамувати і збалансувати відносини. Це, я сказав би, не мій обов’язок, але це моє стремління. Бо це краще було б для гармонізації відносин. Коли ми говоримо, наприклад, про Раду національної безпеки — інститут, який, по суті, сьогодні координує Генерального прокурора, Голову Верховної Ради, Голову Верховного Суду України, уряду — тобто, унікальний інститут, куди стікаються дуже багато доріжок, через рішення якого можна проводити узгоджену, загальнонаціональну політику. Я готовий розглянути компромісно, разом з іншими політичними силами, щоб ряд кадрових пріоритетів могли бути задоволені, і таким чином, пом’якшені. Друге — свою функцію я бачу в тому, щоб коаліція не виходила за параметри правового поля, щоб у гру не бралася система органів влади, яка перш за все, відповідно до закону, не підлягає партійному квотуванню, щоб це відбувалося в рамках чинної Конституції й законів. Щоб ми не заходили у партійне квотування до такої глибини, що ми порушимо ритмічність роботи виконавчої системи влади. Щоб цього не відбулося.

— Вікторе Андрійовичу, Ви напередодні сказали, що залишаєтеся прихильником помаранчевої коаліції. І сьогодні це повторили. Наскільки це кореспондується із переговорами, які «Наша Україна» уже активно веде з Партією регіонів, про створення коаліції в такому форматі, оскільки про це говорять ваші потенційні партнери з СПУ і БЮТ і так само у Партії регіонів говорять, що така коаліція з «Нашою Україною» може постати ледь не у вівторок. З Вами якось радилася Наша Україна» перед тим, як починала ці консультації?

— Ви знаєте, перш за все, це право політичної сили. Там є політрада, яка представлена із лідерів семи політичних партій. Це не малі діти, це — серйозні політики, які можуть нести відповідальність за своїми переконаннями, своїми діями. Я в тайні нічого не роблю. бо я знаю — будь-що, що ти зробиш в тайні, завтра ви взнаєте. І завтра це буде на першій сторінці газети. Я цього не хочу. Я краще буду це робити відверто. Відвертість моя полягає в тому, що коли формується коаліція, переговори повинні вестися у рамках п’ятьох політичних сил. Я сказав би точніше: якщо ми формулюємо основи, засади, принципи, цілі, їх досягнення, — у будь-якому випадку нам треба відчути, що думають комуністи по чотирьом, п’яти, шести пріоритетам. Можливо, я поділяю, що вони не підтримують їх. Але в мене повинне бути алібі. Я з ними повинен переговорити. За ними стоять люди. Ми ж політики, ми хочемо мати на своїй стороні симпатії тих людей, чи ми хочемо ігнорувати мільйони людей?

— Ви говорите про консультації, а я говорю про переговори, про переговори, під час яких відбувається узгодження позицій, фактично робота над коаліційною угодою. Такі переговори, у такому форматі з Партією регіонів ведуться чи ні?

— Вибачте, я вам категорично кажу: переговорів немає. Після того, що в перший день цього тижня відбулося засідання парламенту після виступів, у тому числі усієї п’ятірки лідерів політичних фракцій у парламенті, я запропонував: кожні політичні сили, вернувшись додому, почніть взаємні консультації. Якщо ми до сьогоднішнього дня ні з ким не домовимося, то це не говорить про те, що завтра ми повинні робити розпуск парламенту. Для мене це вибір гірший. Моя думка така: це обов’язок політика — знати позицію кожної політичної сили, яка представлена в парламенті з того чи іншого питання. Як ти її врахуєш — повірте, ви сядете за стіл переговорів з Регіонами… Не треба, знаєте, лукаво мудрствувати, щоб сказати: тема федералізму — ця тема ніколи не буде прийнятна; тема мовної політики у такій редакції, як вона подавалася під час виборів, і той штучний парад, який був сформований у ряді органів місцевої влади — це не є прийнятно. Чи інсинуація тих подій у Феодосії, чи антинатовська демагогія? Це ж не політика, це те, що не відповідає національним інтересам.

— Тому такий перелік питань — він робить коаліцію з Партією регіонів ще більш неприродною, ніж на разі помаранчева коаліція…

— Вибачте, домовлятися можна тільки тоді, коли ведеш переговори, консультації, коли ти в якомусь діалогові. Якщо ми отак от відвернулися, і думаємо, що є якась сталість, ми маємо велику помилку. Причому я кажу: мова йде навіть не те, що ми знайдемо порозуміння у цих чотирьох чи п’яти питаннях. Якщо ми знайдемо порозуміння у сьомому, дев’ятому чи двадцять першому питанні, і то варто проводити консультації. Я говорю не про позицію Президента. Я говорю про завтрашній уряд, який повинен буде існувати, і коли той уряд буде заходити у парламентський зал, там половина залу буде сидіти у синьому і в червонастому кольорі. І в тому залі нам прийдеться проводити бюджет, нашу безпекову, оборонну політику. Я до чого це веду — це теж Україна. Я не закликаю вас до симпатій до Кушнарьова чи до будь-якої персони серед Партії регіонів чи будь-якої політичної сили. Але будьте сміливі і несіть у собі відповідальність, що за ними поки що стоять мільйони. Ви хочете виграти політику — виграйте симпатію тих людей. Вмійте контактувати. Домовляєтеся ви краще, не домовляєтеся — але маєте діалог. Це теж не зашкодить країні.

— За песимістичного сценарію, якщо раптом так станеться, що все ж таки помаранчева коаліція стане неможливою, який варіант, на Вашу думку, найбільш прийнятний? Це статус-кво — тобто домовляйтеся поки не домовитеся, або широка коаліція, або коаліція «Нашої України» з Партією регіонів?

— У даному випадку ви мене дійсно провокуєте. Я сказав би таким чином: у цій системі координат, у цій системі громадської думки, громадських симпатій, все треба зробити, щоб відбулася помаранчева коаліція. Це перше. Але з іншого боку, нація повинна знати, які серйозні виклики є всередині цієї коаліції. Чванство, ультиматуми, спроба узурпації — це речі, над якими, я думаю, і журналісти повинні думати. Це робиться на ваших очах. Це нелегкі питання, це не забавка. Коли ми говоримо про крихкі баланси, то це дійсно повинні бути баланси.

— Мудріший завжди робить крок назустріч?

— Ви як завжди праві. Ви правильну тезу сказали: крок назустріч. Єдине, щоб ми відчували, чи цей крок зберігає керованість ситуацією чи не зберігає? Мене тривожить одне — я вам відверто скажу: ця коаліція була 10 місяців тому. З поцілунками, з заклинаннями, з гуру, клятвами і так далі. Вона розсипалася не від того, що тут з Банкової хтось її розсипав. Не за цією адресою вона розсипалася. А тепер у мене запитання: чи те, що було в основі розладу — що окремі керівники, обов’язком яких було тримати солідарність у своїй команді — і вони її не зберегли, і напали на партнерів, колег, дискредитували і так далі. Ми уроки зробили з цього чи ні? Ну 9 місяців проекспериментували — пішли у відставку. Проходить ще 9 місяців — ми зараз покажемо. Це правда, що покажемо? Це правда, що ми вертаємося з висновками чи ні? Ви знаєте, золоті слова Григорій Савич Сковорода казав: багато речей можна пробачити, багато речей — знаєте, так от шапку об підлогу — ладно, часу шкода. Ми через рік не будемо такими, які ми зараз є. Втрата часу — це найбільша втрата.

— А часу скільки залишається?

— Якщо ми говоримо про парламентські, то чотири з половиною, якщо про президентські — то три з половиною.

— Я говорю, скільки часу залишається зараз, щоб все-таки зрозуміти, є помаранчева коаліція чи її немає?

— До четверга. Я за формальними ознаками говорю. Четвер — це останній день, це Юріїв день, це день, коли якщо немає коаліції, то може вступити інший конституційний захід.

— Тобто, після цього дня Ви будете почувати себе вільним і у виборі, і у своїх діях?

— Боронь Боже. Ви дуже злегкуєте ситуацію. Як вільним? У країні 9 місяців немає Конституційного Суду. Це вільний Президент? Я не можу апелювати до основного конституційного органу в державі з будь-чого — чи з так званої відставки уряду, чи з параду рішень, які не відповідають законам. До кого мені апелювати, коли немає Конституційного Суду? Коли 30-й день проходить від засідання парламенту — не сформована коаліція. Від кого я вільний? Країна ж повинна жити. Повинні платити податки, вчителям платити заробітну плату, пенсію. Я хочу просто пояснити, що відповідальність — буде коаліція чи не буде — знаходиться не в стінах Банкової. Ви мені пропонуєте… Ситуація приблизно така як — зараз про футбол дуже модно говорити — до речі, я б хотів відреагувати — от для того, щоб перемогти в футбол, коаліція знайшлася між Києвом, Донецьком, там ще де наші хлопці зібралися.

Але коли ми говоримо про роль і місце Президента у цьому питанні, я б його порівняв з таким випадком: є один варіант — конституційний, який по футбольній тематиці можна прокоментувати таким чином: це є суддя, у якого є свисток, і це його єдине право. Це унікальне право, але, вибачте, це єдине право. Якщо тільки цей суддя свистком починає ганяти м’яч, тоді він завжди переможе. Завжди. Бо він зупиняє гру там, де йому вигідно. Бо це все буде підтасовано. Я весь час декларую: Президент забезпечив проведення (разом, безумовно, з національними інститутами) виборів, Президент до сьогоднішнього дня забезпечує невтручання в парламентський процес, проведення демократичних консультацій і переговорів, Президент робить потуги навіть із свого портфелю може запропонувати ряд рівноваг, в жертву приносячи тільки для того, щоб це відбулося.

— Зрозуміло. Вікторе Андрійовичу, для того, щоб підсумувати нашу розмову, провертаючись до найбільш гарячої теми коаліційних переговорів. За ким останнє слово в цій ситуації? За Президентом? За Нашою Україною? Політрадою? Хто там головний переговірник є в пропрезидентській партії, почесним головою якої ви є? І на чиїй стороні зараз м’яч, говорячи футбольною лексикою?

— Дякую, що ви підкреслили, що я почесним головою її є, але одразу кажіть, що я не член партії. На президентський марафон мене висувала не тільки «Наша Україна». Я думаю, що ви пам’ятаєте Співоче поле Києва, і там, я думаю, десятків два політичних сил стояло. Я Президент всієї України. Крапка.

Тепер із вашого запитання. Почнемо з того, що п’ять політичних сил мають рівні права і рівну відповідальність за формування парламентської коаліції. П’ять політичних сил. Їхні керівники несуть персональну відповідальність за свої дії у цьому питанні. Кожна сила, яка претендує на провідну роль в тій чи іншій коаліції — починаючи від ролі Прем’єр-міністра — повинна взяти на себе відповідальність формування цієї коаліції. Я не нянька. Я дійсно є Президент. І тому, коли ми говоримо про коаліцію, хочу курсивом підкреслити: політичну відповідальність за те, що відбувається або за те, що не відбувається, несе той політичний лідер або ті політичні лідери, які вийшли з ідеєю формування такої коаліції і або довели її до пуття, або не довели. У даному випадку Президент не може і не буде заміщати жодного гравця. Я не можу перейти на те поле. Конституційно це не поле Президента. Бо потім, за кілька днів, не дай Бог, цьому Президенту прийдеться приймати рішення проти тих сил. Я маю на увазі, якщо вони не сформували коаліцію, якщо вони не сформували уряд, мої повноваження можуть увійти в конфлікт інтересів. І тому я б хотів би, щоб суспільство, політики зрозуміли: Президент в даному випадку не повинен переходити ту межу, яка потім накладає дискомфорт на виконання його прямих конституційних обов’язків у даному питанні. Цим я хотів сказати: до останнього дня відповідальність за формування коаліції лежить на партійних лідерах тих політичних сил, які формують ту чи іншу коаліцію.

— Дякую за інтерв’ю.
"Новости.dn.ua"
Добавить комментарий

Если вы хотите оставить комментарий, просьба авторизоваться или зарегистрироваться.

Последние новости.

Loading...