Інтерв"ю генпрокурора Святослава Піскуна: "Мене підняла з колін помаранчева революція"

9 грудня Печерський райсуд м. Києва несподівано для всіх прийняв сенсаційне рішення про поновлення на посаді Генерального прокурора України Святослава Піскуна...

9 грудня — наступного дня після підписання Леонідом Кучмою заяви Геннадія Васильєва про відставку з посади Генерального прокурора України — Печерський райсуд м. Києва несподівано для всіх прийняв сенсаційне рішення про поновлення на цій посаді його попередника Святослава Піскуна, звільнення якого у жовтні минулого року супроводжувалося гучним скандалом.

Своє перше інтерв»ю в новій-старій іпостасі Святослав Піскун дав го­ловному редактору газети «Свобода» Олегу Ляшку. Розмова відбувалася в залі колегій Генпрокуратури, оскільки у кабінеті, який кілька днів тому звільнив Васильєв, новий господар одразу затіяв дрібний ремонт.

— Святославе Михайловичу, ваші перші відчуття від повернення на попереднє місце роботи?

— Одразу навалилося дуже багато роботи, пов»язаної з виборчою кампанією. Треба розглянути і вирішити по суті тисячі звернень народних депутатів, аби під час переголосування, до якого залишилося кілька днів, не повторити помилок, які були до цього. Тому вже в понеділок (розмова відбувалася в суботу, 11 грудня) поїду до Верховної Ради, щоб особисто почути від депутатів про все, що коїлося в країні під час виборів.

— У самій Генпрокуратурі теж, очевидно, після року господарю­вання Васильєва роботи непочатий край?

— Найбільша наша проблема — нестача кадрів, адже багато досвідчених спеціалістів звільнилося. Замість них прийшли молоді люди, яким ще вчитися треба, а їх призначили на самостійні відповідальні посади. Тепер для них школу якусь, очевидно, доведеться відкривати.

Тих же, кого було звільнено незаконно, ми обов»язково поновимо. Але не подумайте, що я збираюся ламати долі працівників, якими заполонив прокурорські органи мій попередник. Повірте, мені однаково, звідки вони — з Донецька чи Дніпропетровська. Хай вони звідти хоч усі будуть, аби працювали так, як сьогодні потрібно Україні. Натомість понад 60 співробітників центрального апарату Генпрокуратури, в основному ті, що прийшли з Донецька, нині перебувають у відпустках. Та хіба зараз найкращий час для цього, якщо вони, звичайно, не захоплюються гірськолижним спортом?

— Повернімося до обставин вашого поновлення на посаді гене­рального прокурора. Леонід Кучма звільнив вас у жовтні 2003 року, а суд поновив лише в грудні поточного, тобто більш ніж через рік, коли минули всі передбачені законодавством терміни на оскарження цього звільнення. Відновлення строку на подачу позову суд мотивував тим, що ви були позбавлені можливості звернутися з ним раніше, оскільки вам погрожували невідомі особи. Якщо це справді так, то чому про це нічого не було відомо до останнього часу? Хто і за що вам погрожував? Чи повідомляли ви про це компетентні органи?

— Про погрози на мою адресу знали ті, кому потрібно знати. Саме через це мені посилили охорону, вживали інші заходи безпеки. Є люди, які готові свідчити в суді, що мені справді погрожували і моєму життю загро­жувала реальна небезпека через ті справи, які ми розслідували. Але я не міг публічно повідомляти про це, щоб не наражати на небезпеку свою сім»ю, своїх маленьких дітей.

— Згадайте, як рік тому, одразу після звільнення, на мою пропо­зицію захищати свої трудові права в суді ви відповіли, що не збираєтеся цього робити. Що змусило передумати?

— Тоді я був дуже виснажений через шалений тиск з усіх боків. Пригнічувала неправдива інформація в ЗМІ, особливо електронних, про мою діяльність. І я ніяк не міг на це впливати. Та замість того, щоб, як один із моїх попередників, погрожувати власникам чи керівникам цих ЗМІ усілякими карами за зливу брехні, що вони на мене вилили, я вирішив просто піти і більше не працювати в правовій сфері, не мати жодного стосунку до політики.

Та зараз у країні, на щастя, все кардинально змінилося, а найперше — відносини між людьми. Якщо вже зовсім відверто, то звернутися до суду мене надихнула помаранчева революція. Саме так. Якби не вона, я б нікуди не пішов. Але це був такий сильний енергетичний поштовх. Я побачив, як піднялися з колін мільйони людей, і подумав: а чим я гірший? І вирішив теж піднятися з колін, на яких стояв рік тому.

— Однак ви, на відміну від своїх попередників Віктора Шишкіна чи Олега Литвака, не вважали за можливе продемонстрували пуб­лічно свою громадянську позицію, ставлення до помаранчевої революції?

— Бо я по життю аполітична людина. Не знаю, можливо, комусь це здається неправильним, але в мене немає якихось політичних уподобань.

— Ваші відверті пояснення все одно не розсіюють підозр щодо об­ставин, за яких Печорський райсуд розглядав ваш позов. Для ба­гатьох ця справа стала повною несподіванкою, таке враження, що розглядалася вона ледь не таємно. Також подейкують про якісь особливі стосунки між вами і суддею Жанною Бернацькою, котра поновила вас на роботі. Я знаю цю суддю особисто, отож маю великі сумніви, що ще місяць тому вона наважилася б визнати незаконним президентський указ.

— Отже, й вона піддалася впливу помаранчевої революції! А якщо серйозно, то насправді про мою справу усім, кому треба, було відомо, адже вона місяць лежала в суді. І до Мін»юсту, який представляв Президента, копію моєї скарги теж вчасно направили. Сам я був у суді один раз, просив суддю, щоб розглянула мій позов після виборів. Та хто ж знав, що 21 листопада вони не закінчаться і буде нове переголосування?

Перше судове засідання по моїй справі було призначене на 1 грудня, коли Васильєв ще обіймав посаду, на яку я претендував. Я й збирався поновитися саме при ньому, бо знав, що мав для цього неспростовні юридичні підстави. Адже мене звільнили без жодного обґрунтування, що абсолютно незаконно. Навіть Віктор Ющенко визнав це в одному з інтерв»ю. Бачте, не юрист, і той зрозумів ситуацію. Тобто вирішили звільнити, а за що — вказати «забули». Хоча якби президентські юристи заглянули в Закон «Про прокуратуру», то знайшли б у "ньому лише п»ять підстав, з яких достроково можна звільнити генерального прокурора. Їх спеціально й записали для того, щоб захистити його від свавілля Президента. Якби Леоніду Кучмі пояснили ситуацію, певен, він би не звільнив мене так, як це було зроблено.

— Тепер ви маєте бути задоволені: скасувавши указ про ваше звільнення, він визнав свою помилку.

— Так. Він визнав, що звільнив мене незаконно.

— А як Леонід Кучма відреагував на без перебільшення безпре­цедентне рішення суду?

— Дуже просто. Він сказав так: я думаю, що ти зробив висновки зі своїх помилок, яких у тебе було багато. А рішення суду для мене закон, і я його виконаю.

— Сподіваюся, що приклад Леоніда Кучми надихне й ваших під­леглих так само неухильно виконувати судові рішення. Пам»ятає­те, як кілька років тому ваш заступник Віктор Кудрявцев (до речі, колишній суддя) видав припис, яким заборонив виконувати рішення суду про звільнення з-під варти колишнього керівника банку «Слов»янський» Бориса Фельдмана?

— Обіцяю — такого більше ніколи не буде!

— А про які ваші помилки говорив Леонід Кучма? Чого б ви не зробили, якби повернути час назад?

— Ніколи не обіцяй того, чого не зможеш зробити. Я ж багато чого обіцяв, бо думав, що виконаю. Та сталося так, що не зміг. Через це мені дуже незручно перед тими людьми, яким я щось обіцяв.

— А ваша відома обіцянка розкрити справу Гонгадзе ще в силі?

— В силі все, що я обіцяв народу України.

— Тобто розслідування цієї справи буде поновлено?

— Так, хоча я ще не знаю, що нового з»явилося в ній за рік, що минув. Можливо, у справі є якісь серйозні напрацювання.

— А яка доля очікує на 250-томну справу Тимошенко, якою ви так пишалися? До речі, чи не змінилося ваше ставлення до Юлії Володимирівни, зважаючи на її внесок у справу помаранчевої ре­волюції?

— Звичайно, змінилося, я ж і завдяки Тимошенко встав із колін. Свою позицію по її справі теж збираюся переглянути, зважаючи на рішення американського суду в справі Лазаренка. Я вже попросив, щоб його мені передали. Ми його уважно вивчимо, оцінимо докази, співставимо їх із добутими в Україні й тоді прийматимемо остаточне рішення. Зараз же в мене до Юлії Володимирівни жодних питань немає. Навпаки, я вважаю, що після того, як вона так талановито розрекламувала мій годинник, його виробники мають нам обом платити за те, що в них значно піднявся продаж.

— Як довго ви розраховуєте утриматися на посаді за умов нової політичної ситуації? Чи є у вас підстави сподіватися на підтримку нового Президента, якого ми незабаром матимемо, й парламентської більшості, конфігурація якої теж істотно зміниться після виборів?

— Відверто кажучи, політична погода для мене зараз не дуже сприятлива. Бо кожна політична сила прагне мати свого прокурора. А я як був нічий, так ним і лишився. Тож якщо нового Президента і парламент влаштовува­тиме «нічийний» прокурор, який, незважаючи на помилки, все одно намагається діяти у відповідності з законом, я готовий працювати й надалі. Якщо ж ні — напишу рапорт і через день мене у прокуратурі не буде, і нехай працюють як хочуть і з ким хочуть. Я вже не тримаюся за це місце. Бо тому, хто хоч раз падав так боляче, як я, вдруге падати не страшно. •

— Здогадуюся, що у вас є опозиція не лише серед політиків, а й у середовищі прокуратури. Як ви з нею збираєтеся домовлятися?

— Відповім словами Ющенка, які він виголосив на одному мітингу: «Браття і сестри, друзі мої рідні! Давайте працювати на Україну!».

— Ви досить часто цитуєте Ющенка...

— Янукович днями теж сказав, що я чесна людина.

— Як реагуватимете на сепаратистські заяви окремих удільних князьків, які ваш попередник пропускав крізь вуха?

— Найсуворіше! Не знаю, як воно буде далі, але поки я працюватиму генпрокурором, сепаратизму в Україні не буде. А ті, хто на це зважиться або вже зважився, погано закінчать.

— Повернення прокуратурі функцій загального нагляду — це, на вашу думку, крок назад чи вперед?

— Вважаю, що загальний нагляд — це атавізм, який не потрібен прокуратурі. Чим годі займатимуться органи виконавчої влади? Киватимуть на прокурора? Тому ми звертатимемося до парламенту з пропозицією переглянути своє рішення. Прокурори мають захищати громадян лише за їхніми зверненнями. Слідство, на мою думку, прокуратурі теж зайве. Його б варто передати до спеціального слідчого комітету, який діяв би під егідою Президента України.

— До речі, оскільки ми вже згадали про комітет, яка доля усіх тих серйозних звинувачень, які висували вам рік тому на засіданні Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинніс­тю і корупцією при Президентові України?

— Порушені за ними справи прокуратура вже давно закрила. А прокурорів, які мене оббріхували, Васильєв все одно звільнив і на їх місце призначив своїх людей.

— Тобто ви вийшли сухим із води.

— Та я й не був у цій воді! Хоча все ще не можу зрозуміти, чому тодішня голова цього комітету Ольга Колінько погодилася брати участь у брудній грі проти мене.

— Здогадуєтеся, хто використовував її як знаряддя розправи з вами?

— А про це в неї спитайте. Звичайно, я здогадуюся, хто міг ховатися за її спиною, але напевне стверджувати не можу, бо ті, кого я підозрюю, зараз кивають один на одного. А Колінько, між іншим, виявила бажання зали­шитися працювати на посаді заступника генерального прокурора, і я не збираюся звільняти її так, як звільняли мене.

— Даруйте, але коли врешті прокуратура розслідує кримінальну справу про втеплення на Черкащині в березні 2002 року 107-ти­сячного накладу газети «Свобода»? До цього злочину, за нашою інформацією, причетні колишні керівники Генпрокуратури й спів­робітники міліції. Так само, як і до фальсифікації кримінальної справи проти нашого донецького кореспондента Михайла Халаджі, який мав сміливість розповісти про кримінальний бізнес відставного генпрокурора Васильєва.

— Я вже дав вказівки уважно вивчити ці справи. Після цього приймемо законне рішення.

— Спостерігаючи за вами упродовж нашої розмови, мені здалося, що за минулий рік ви змінилися внутрішньо. На вас справді так вплинула помаранчева свобода чи це просто «запаморочення від успіхів»?

— Я справді дуже змінився, як і вся країна. І доведу це усім своєю роботою.