13 мая 2022   09:24   750

Не сидять без діла навіть у евакуації

Не сидять без діла навіть у евакуації
Що відрізняє українську внутрішньо переміщену особу всередині країни або українського біженця за кордоном від інших?

Відповідь на це питання дуже проста – наші люди переважно не хочуть сидіти без діла. Хто за покликом серця, а хто через те, як складаються обставини, але наші люди намагаються бути корисними там, де вони є. Бачимо повідомлення, як біженці виходять на «суботники» – допомагають прибирати міста, як-от нещодавно зробили краматорці у німецькому Бамберзі, або ж допомагають у готелях чи громадах, які їх прийняли.

Ті, хто залишився в Україні та переїхали у безпечніші регіони оформлюють довідку переселенців для отримання допомоги – це як бонус від держави, але намагаються знайти роботу. Це було досить складно й до війни, а під час війни ця задача особливо непроста.

У цьому матеріалі ми розповідаємо дві історії молодих жінок, яким цю задачу на сьогодні вдалося вирішити.

Переїхала з Краматорська до Білої Церкви та несподівано повернулася до звичної роботи

Катерина, 27 років

Катерина, 27 років

«Я родом з Єнакієвого. У Краматорськ ми переїхали наприкінці 2015-го через війну. Страшно було починати все заново. Нові люди, нова робота, нове життя. Але все вдалося. Полюбила Краматорськ наче рідний. Знайшла тут друзів, встигла попрацювати у декількох компаніях.

Останні два роки у Краматорську я працювала у компанії Vodafone. Можливо, я комусь здаюся знайомою на фото – це не дивно, бо кожного дня у нас були сотні клієнтів. А до цього я працювала в «Алло». Життя і робота у Краматорську мене цілком влаштовували.

З початком бойових дій мою улюблену роботу було закрито. Багато хто поїхав. Компанія намагалася підтримувати співробітників до останнього. Платили зарплатню аж до травня незалежно від того, де хто перебуває. Я знаю, що деяким навіть допомагали із житлом у безпечних містах.

Я довго не хотіла їхати, але вже одного разу втікала від російської агресії, тож добре знаю, що воно таке. Зрештою страх і бажання жити перемогли.

8-го квітня ми – чоловік, брат, наш кіт та я – поїхали у невідоме. Спочатку до Дніпра, де нам допомогли знайомі та прихистили у приміщенні однієї з протестантських церков. Дуже вдячна усім волонтерам. Вони теж супергерої.

Вже у Дніпрі ми почали шукати, куди їхати далі. Виявилось, що війна для багатьох є чудовою нагодою заробити, тож ціни на житло не давали надії на хороше життя. Спочатку думали про Умань, але там вже не було жодної квартири в оренду».

Родина опинилася на гостинній Київщині
«Ми продовжували пошук і нам трапилося місто, де були квартири за адекватними цінами – самі знаєте, менше за шість тисяч зараз і не підходь. Це місто Біла Церква. Ніколи там не була, нічого про це місто не знала, але ріелтору ми зателефонували.

Він та власниця квартири виявилися напрочуд приємними людьми. Отже ми туди приїхали – троє дорослих та кіт. А ви, мабуть, чули, що не усі погоджуються на тварин у квартирі. Нам ані слова щодо кота не сказали. Навпаки підказали, де коту купити поїсти, миску та іграшку, щоб він не сумував. А ще принесли нам посуд, розповіли, у які магазини ходити, а у які не варто.

Власниця квартири не стала брати з нас гроші за два місяці одразу, а тільки за один зі словами: «Усім важко. Але ми ж усі рідня і маємо один одному допомагати». Це було дуже несподівано і зворушливо.

У родині ми розмовляємо російською, а там усі переважно суржиком. Але ніхто нічого з приводу мови не каже – ані слова. Якщо бачать, що твій словниковий запас закінчується, переходять на російську, щоб тобі було зручніше».

Про роботу у Білій Церкві і не тільки

«Після переїзду у Білу Церкву ми почали шукати роботу, хоча моя компанія, як я сказала, мені ще платила. У Київській області роботи багато. Треба лише постаратися та знайти.

Робота у Білій Церкві теж є, але платять за неї не так, як ми звикли. Середня зарплатня у місті десь 8 тисяч. Великих заводів немає, хіба що консервний. Більше торгівля та сфера послуг.

Десь за тиждень перебування у місті мені зателефонував мій директор та запропонував відкрити новий магазин Vodafone у Білій Церкві. Я погодилася.

Дуже приємно, коли туди приходять люди зі Слов’янська, Дружківки, Костянтинівки, Донецька і усі діляться своєю історією. Старші люди одразу розповідають, де що отримують, кому треба зателефонувати чи куди треба сходити. Наприклад, коли одна моя клієнтка узнала, що я досі не оформила ВПО, вона мене пожурила та через три дні знову навідалася узнати, чи виправила я ситуацію».

Брату теж вдалося знайти нову роботу, у чоловіка інша ситуація

«Щодо мого брата. У Краматорську він працював у приватному підприємстві, яке займалося колодязями, проводило воду, встановлювало та обслуговувало котли тощо. Він зварювальник найвищого розряду з великим досвідом. Його фірма переїхала в іншу область та не змогла одразу допомогти усім співробітникам.

У Білій Церкві йому було складно, бо він не хотів заробляти менше, ніж мав у середньому вдома. Але колишні роботодавці все ж таки допомогли та порадили його послуги великому підприємству у місті Боярка, яке займається різними речами та обладнанням, які пов’язані з бджолами. Тож брат тепер працює там і, схоже, задоволений.

Коли ми жили у Краматорську, мій чоловік був директором магазину «Алло» у Слов’янську. Зараз його контракт із компанією заморожений. Його не звільнили, але роботи, а відповідно й зарплатні, поки що немає. Влаштуватися ж кудись тимчасово та неофіційно ще важче, бо за працевлаштування переселенців держава роботодавцям доплачує і їм це подобається.

Я дуже сумую за Краматорськом і хочу повернутися у своє прекрасне місто, до свого улюбленого колективу та моїх найкращих друзів».

Не мала потреби працювати у Краматорську, але пішла на роботу у Рівному

Олександра, 28 років

Олександра, 28 років

«Вдома у Краматорську у мене не було потреби постійно працювати – мала джерело пасивного доходу, тож займалася переважно чим хотіла. Просто жила собі та й усе.

Їхати з міста я довго не хотіла. Але усі друзі та знайомі, сподіваюся, із кращих міркувань крапали мені на мозок та казали: «Їдь, ти ж бачила, що сталося у Бучі та Ірпені. Краматорськ – їхня ціль. Їдь, поки це можливо».

Це й досі можливо. Але на початку квітня я все ж таки виїхала. За ці тижні війни, поки я перебувала у Краматорську, мене напружувала з одного боку незвична тиша, а з іншого – постійний звук сирен і іноді вибухи. А ще боляче бачити порожнечу там, де було людно й радісно – ідеш по вулиці і сумно, бо нікого немає, магазини зачинені, життя зупинилося.

Отже довели вони й мене до паніки. Я переїхала у Рівне, Хоча досі думаю, що можна було, мабуть, і не їхати. Хоча у Рівному, звісно, спокійніше. Принаймні обходиться без вибухів. Життя тут здається майже нормально довоєнним. На гучні сирени мало хто звертає увагу. Усе працює, усе квітне. У місті чимало переселенців та тих, у кого рідні зараз воюють на передовій».

З житлом і роботою пощастило

«Із житлом мені допомогла місцева церква «Благодать» – власне, з ними я й виїжджала із Краматорська. Одна з дівчат з цієї церкви прийняла мене з моїми кошенятами – у мене їх двоє.

Оскільки пасивний дохід був у мене саме вдома, постало питання грошей – і собі, і моїм кицькам щось таки треба їсти. Настав час подумати про пошук роботи. Тут мені пощастило. Дівчина, у якої я живу, спитала у своєї знайомої, чи та не шукає співробітників, а вже та дала мені номер директора салону краси.

Завдяки такому ланцюжку питань і відповідей я стала його адміністратором. Звучить прикольно, а ось платня так собі. А втім я вирішала поки попрацювати хоч де, бо настрій насправді такий, що мені просто байдуже і зовсім немає бажання чогось шукати і прагнути більшого, але є надія, що незабаром можна буде повертатися додому.

Чим саме я займаюся у салоні краси? Веду записи, касу, зустрічаю клієнтів, учуся виставляти сторіз у інстаграмі. Цілком звичайна офісна робота з клієнтами та соцмережами. Досвід в принципі цікавий. Хто знає, може, він мені колись ще пригодиться».

Олександра каже, що навряд чи може дати суттєві поради щодо пошуку роботи в умовах евакуації:

«Коли не знаєш, чого насправді бажаєш і як довго плануєш десь залишатися, то й виходить знайти щось не зовсім тобі зрозуміле. Але принаймні не соромтеся питати – може, щось і вийде. Можливо, якщо чітко усвідомлювати, чого хочеш, тоді з пошуком буде простіше».

Але одну пораду вона все ж таки дає:

«Я зараз відчуваю порожнечу, коли немає жодних бажань, а лише смуток і прагнення повернутися. У такі хвилини раджу собі і іншим – намагайтеся наскільки це тільки можливо знаходити чому радіти кожного дня. Це складно. У мене самої це майже не виходить. Але колись же має вийти.

Побажаю нам усім, щоб війна якомога швидше закінчилася, ми перемогли і мали можливість повернутися у наші рідні міста, будинки і квартири до улюблених зайнять».
KramatorskPost
Добавить комментарий

Если вы хотите оставить комментарий, просьба авторизоваться или зарегистрироваться.

Последние новости: