«Є таке місце у Всесвіті, де він повернувся і ми живемо разом»

Катерина Філонова, наша коліжанка та гарна подруга редакції, про свого чоловіка, його загибель на фронті та як змінилися її життя та світосприйняття після того, що трапилось

Катря давно була в нашому списку героїнь проєкту "Моя особиста війна”, але весь час відмовлялась, мовляв, моя історія взагалі не унікальна, що нового або цікавого я можу розповісти читачеві? Але нарешті вона приїхала та погодилась поговорити.

В травні минулого року, під час виконання бойових задач, загинув чоловік Катрі.

Як для неї минув цей рік, що вона робить та як справляється?

Маю зізнатися, що це було найважче редакційне завдання, що я будь-коли робила. Чотири рази я починала писати текст і всі слова мені здавалися пласкими та несправжніми. Здавалось, я не можу передати всі ті емоції та ту шалену енергетику, яку випромінювала ця жінка. Тому відео цього разу буде трохи довшим, а текст трохи меншим.

Зараз я просто живу. Живу в Дрогобичі

Війна якось так змістила фокус цінностей, і для мене тепер важливе проживання ось тут і зараз, як ніколи до того.

Раніше були якісь цілі, мета, плани на майбутнє. Нарешті я проживаю тут і зараз. Я навчилась жити одним днем та брати від нього по максимуму.

Ми прожили разом 20 років, 16 з них в шлюбі

Юра був добровольцем. Він пішов добровольцем у 2014 році і готувався йти перед повномасштабним вторгненням. Ми були не з тих, хто не вірив, ми мали певний план дій. Юра забрав дітей за три тижні до вторгнення і поїхав до Дрогобича, бо думали, що як не вторгнення, то принаймні хоча б ремонт в батьківській хаті зробить. Ну а ремонт довелося закінчувати вже мені самій.

Мені всі постійно кажуть, яка я сильна та як мужньо проживаю втрату

Мене це дратує, бо я ніяка не сильна, я ще і ще хочу вам повторювати, що я звичайна. Я не відчуваю свою втрату як щось надзвичайне. Здається, навкруги стільки горя та біди, що я в цьому зовсім не унікальна.

Коли Юра прийшов до військкомату, то саме в цей день відправлення в 80-ку не було і через те, що він людина з досвідом, йому запропонували лишитись та тренувати тероборону

Але ж ви що, десантура вона горда, він дочекався відправлення саме у 80 десантно-штурмову бригаду і поїхав. З того часу ми більше не бачились. Він загинув під Святогірськом від вибухової травми.

У мене є відчуття можливості паралельного життя

Саме перед війною ми якраз закінчили ремонт у квартирі в Краматорську. І все вже було розплановано, весь цей сімейний затишок після цементу, бруду та пилу. Чоловік зробив мені поличку для моїх книжок. І все, ми нічого не встигли, не встигли побути, як планували. Тому мені здається, що десь є таке місце у всесвіті, що він повернувся і ми всі разом там живемо. Мені дійсно і здається, що такий варіант розвитку подій десь є і він мене не відпускає.

Я його люблю і дуже ним пишаюся

При цьому я не можу сказати, що ми мали якесь досконале ідеальне життя. Навпаки, ми уживалися разом через його та мою резистентність та здатність адаптуватися до різних обставин. Жити один з одним, сприймаючи недоліки та всі наші неспівпадіння.

Тому поки жили разом, я іноді шкодувала, що ми не є половинками одне одного, як буває у людей вони сходяться і ніколи не розлучаються.

Наші життя були окремі. Йому було не цікаво, те що цікавило мене і мені так само мало цікавило те, чим він захоплювався.

Я йому завжди казала : “Твою смерть я якось ще переживу, а от ти мою то вже питання”

Звичайно, рано чи пізно це сталося б. Але дуже шкода, що нам не по 80 років, коли прожив вже ціле життя і доводиться відпускати рідну людину.

Під час відспівування чоловіка в храмі я розгубилася і на мить забула, з якої нагоди я там знаходжусь

Я повернулась і побачила людей, яких до того не могла б назвати друзями. З кимось ми працювали разом, спілкувалися. Це були мої знайомі. Але ось я повертаюсь, а позаду мене стоять люди, і я в цей час розумію, що це і є мої друзі. Це для мене було відкриття.

Колеги з Краматорська, навіть малознайомі люди, які того часу були в містах поблизу просто взяли та приїхали до мене в той день, відчули потребу.. Це було щось неймовірне.

Я собі протягом життя часто уявляла собі страшні ситуації втрат

Тоді я думала, що я буду закрита і всі люди навколо мене будуть дратувати й злити.

А тепер я сама собі дивуюсь, я не очікувала, що я буду свою втрату переживати саме так, спілкуючись з усіма вами. Я сама собі дивуюся, виявляється я не такий вже й інтроверт, як думала.