"Щоб ми робили на останній дзвоник, якби не війна?"

Останній дзвоник у Краматорську.

"Щоб ми робили на останній дзвоник, якби не війна?"

Про це у фейсбук пише Олександр Гончаренко

Ці думки у голові. Вони там оселилися не за моїм бажанням. Я їх туди ніколи не запрошував.
Але, вони там...
Сьогодні важкі часи, але сентиментальний день - наші діти стали доросліше. Доросліше на один шкільний рік, доросліше - на одну сторінку життя.

"Щоб ми робили на останній дзвоник, якби не війна?"
Згадували б з посмішкою за родинною вечерею, як ще зранку сварились за розпущені банти доньки. Чи сорочку, яку бабуся постійно заправляла онуку в штанці, стоячі позаду на шкільній лінійці?

"Щоб ми робили на останній дзвоник, якби не війна?"
Прибирали б вчительську, оскільки вона була завалена квітами? Трохи сварилися б за це з директоркою, бо кожного року вона нас просить, щоб ми попереджали батьків: без квітів та смаколиків! Але це наші діти, вони знову не втримались та прибігли з букетами. Сміємось, прибираємо та сваримось.

"Щоб ми робили на останній дзвоник, якби не війна?"
Вчителі б заспокоювали батьків, які б одразу ж хвилювались за майбутні іспити своїх дітей. Краще б діти так хвилювались)

"Щоб ми робили на останній дзвоник, якби не війна?"
Швиденько б бігли додому, щоб перевдягнутись, забрати похідний рюкзак з наметами та втекти класом до лісу. Річка, пісок, хвойний ліс та перші поцілунки під гітару. Кляті комарі, можна хоч на останній дзвоник не кусати?!

"Щоб ми робили на останній дзвоник, якби не війна?"
Ми ж вже дорослі! Майже. Ввечері сукні, модні сорочки та по нічним клубам. Нічним - вони ж працюють цілодобово, без жодних комендантських годин. Та до самого ранку, а додому - обов'язково через площу Миру. Босоніж.

"Щоб ми робили на останній дзвоник, якби не війна?"
До Ювілейного. Солодка вата, хотдоги та на колесо - необхідно побачити зверху свій дім. Свій рідний дім. З якого я напевно поїду після іспитів. Якщо все вдасться, то поступлю до Донецька. Недалеко від батьків, щоб мати змогу бачитись на вихідні.

"Щоб ми робили на останній дзвоник, якби не війна?"
Випили б прохолодного вина з подружками, бо наші діти сьогодні закінчили школу. Ми в це ще не віримо, але вже радіємо, бо це були складні роки. А попереду, ще складніше - інститут чи коледж. Але, вони вже доросліше, вони вже самостійні. Майже самостійні)

"Щоб ми робили на останній дзвоник, якби не війна?"
Я б заплакав...

Всіх з неостаннім, а крайнім дзвоником!
Вчителів, бабусь та дідусів, батьків, школярів та випускників, шкільних прибиральниць, які сумують за суперечками щодо перевзувачки, водіїв автобусів, які сумують за ранковим хаосом та проїзними квитками (я в цьому впевнений), кухарів, які скучили за розбитими стаканами та криками голодних першачків.
Всіх з неостаннім дзвоником.

Все буде.

Квіти розквітають. Наші діти розквітають.

Й ми розквітнемо!