“Я відчуваю страшену лють до росіян та безмежну повагу та любов до українців”

Американська волонтерка Ліз, яка приїхала до Краматорська, допомагати волонтерам, розповіла про свої враження від міста та мешканців та поділилась особистою думкою про дії свого уряду.

ЇЇ приїзд був абсолютним сюрпризом для мене. Виявилось, що вона писала моєму колезі про те, що хоче приїхати до Краматорська. Він написав їй, що нам потрібна будь-яка допомога, що ми будемо раді їй, а потім просто забув.

Отак просто взяв та забув, що із Мериленду до Краматорська вилетіла жінка, залишивши у штатах трьох дітей, роботу і чоловіка, нехай і колишнього, і довірила своє життя та безпеку незнайомцям, яких знайшла на фейсбуці.

Яке сьогодні число? - питається той самий колега Ваге, коли ми зустрічаємось з коробками на сходах. Він тягне “Мівіну” вантажити хлопців, я тягну якусь медицину наверх. - Здається ми загубили громадянку Америки, поїдь на вокзал, раптом вона там?

Ми її не загубили. На пероні стояла Ліз. Вона нічогісінько не розуміла, що відбувається навколо, але була повна ентузіазму та енергії, очі її сяяли. Худа, з обох боків обвішана наплічниками, в окулярах, які носять учительки початкової школи, вона стояла посеред порожнього вже перону і щось намагалась написати в телефоні. Згодом Ліз питалася в мене: "Лерія, люди дивно на мене дивляться, чи мені здається?".

Енергія, яка з неї лилася, її можна було пити замість енергетика. І ми, виснажені спекою та сімнадцятьма місяцями війни, волонтери, так і робили. Просто набиралися від неї цієї жаги допомагати та щось робити.

Ми мали купу питань до неї, а найголовніше з них : "Чому ти тут?".

Я відчуваю велике розчарування та майже нетерпимість до Заходу, а особливого мого уряду, тому що рішення, щоб усе це припинити – літаки Ф-16 та підтримка з повітря, але політичної волі в США на це ще немає.

І день за днем, коли вона разом з нами розвантажувала машини, перебирала сотні медичних посилок, варила каву хлопцям, ніц не розуміючи їх, коли, маючи невеликий час на відпочинок, сідала в дальньому куті кімнати та вчила українську, ми відчували до цієї хороброї жінки велику вдячність та повагу.

Одного разу вона попросила показати їй руйнування, яке місто зазнало за час повномасштабного вторгнення.

- Ліз, ти в порядку? Ти виглядаєш не дуже.

- Я розлючена, Лерія, я відчуваю лють та ненависть, - каже Ліз, - коли йде повз розвалений будинок на Марата і бачить там залишки побутових речей його мешканців.

Після поїздки я вирішила поговорити з нею.

- Я відчуваю лють від того, що зробила російська федерація й що продовжує робити. І я відчуваю велике розчарування та майже нетерпимість до Заходу, а особливого мого уряду, тому що рішення, щоб усе це припинити – літаки Ф-16 та підтримка з повітря, але політичної волі в США на це ще немає. І це розлючує, - ділиться Ліз своїми емоціями. - Найважче сьогодні мені було бачити всі ці руйнування та розуміти, що тут постраждали люди. Я дивлюсь і це не щось там далеке, з телевізора, це не кіно і не фейк, я все це бачу сьогодні наживо.

У мене таке відчуття, що Захід ставиться до цього геноциду як до якогось видовищного фільму, ніби дивиться блокбастер та очікує кульмінації подій. Ось і все. А поки вони це роблять, то школа за школою, бізнес за бізнесом, домівка за домівкою… будинки, наполовину зниклі, речі людей, взуття та пральні машинки все ще розкидані там, уламки та сміття… це якийсь сюрреалізм. Це справжній сюрреалізм.

- Розкажи про себе, чому ти тут, - питаю я, коли емоції від побаченого трохи її відпускають.

- У мене троє дітей. Їм 16, 14 та 10 років. Дві дівчини та хлопець. Ми з родиною жили на Алясці, потім в Айдахо, а нещодавно переїхали у мій рідний штат Мериленд.

Я вивчаю політичну науку, а нещодавно закінчила навчання, здобула ступінь магістра у публічному адмініструванні.
Я вже вдруге в Україні. Я ненадовго приїжджала після повномасштабного вторгнення у квітні та травні 2022 року, але була лише в Києві.

Цього разу я заїхала так далеко на схід, щоб підтримати ваш волонтерський рух, допомогти наскільки зможу та взаємодіяти зі своїми контактами у Вашингтоні. Я буду їм розповідати всю правду, все що бачу і що тут відбувається.

Я хочу розуміти українську, щоб сміятися разом, коли ви жартуєте.

- Як твоя родина сприйняла рішення поїхати до Краматорська?

- Їм це дуже не подобається, вони хвилюються, але дуже підтримують мене. Я телефоную своєму колишньому, ми маємо теплі дружні стосунки із ним, і розповідаю все, що зі мною відбулося за цей день.

- Ти казала про вчорашні нічні обстріли?

- Так, сказала, що було дуже гучно. Я одяглась і спустилась в укриття. Але зараз я вже розумію, що тут тривога не є показником, і вибухи часто бувають раніше за тривогу.

- Тобі не страшно?

- Ні, я розумію рівень небезпеки, але мені не страшно.

- Як ти думаєш, що має статися, щоб війна нарешті закінчилася перемогою України?

- Літаки. Бойові літаки, як Ф-16. Головна тактика росії – це завдавати втрат артилерією, дронами та ракетами.
Щойно росія зрозуміє, що Захід постачатиме Україні обладнання та прилади, які їй потрібні, у росіян закінчаться варіанти.
І тоді вони знатимуть, що перемогти вони не можуть.

- Що американці думають про війну в Україні?

- Переважна більшість підтримує Україну, її Перемогу. Перемогу у сенсі повернення до кордонів 1991 року. Повне вигнання росії з території України, а далі – післявоєнне відновлення. Так, існує опозиція, яка проти втручання США в події в Україні. Але цих голосів зараз небагато. І це надихає.

- Ти з нами надовго?

- Ох, я б хотіла лишитися тут назавжди, Лерія, - сміється Ліз, - в Краматорську чудові люди.
Цього разу я спочатку планувала приїзд на 5-6 тижнів, продовжувати збір коштів та спілкуватися з людьми, щоб зрозуміти їхні негайні потреби.

Я розумію, що спорядження, техніка, допомога, – приходять вони від країни чи гуманітарних організацій, – приходять надто пізно.
Тож я насамперед спробую з’ясувати що саме завжди запізнюється, коли воно потрібне, а тоді намагатимусь доставити його сюди. Але тепер я навіть не знаю, можливо, затримаюсь ще.

- Тобі комфортно тут?

- З людьми, які поруч зі мною, – так. Але я весь час відчуваю близьку присутність росіян.

- Тобі не вистачає чогось. Можливо тобі тут потрібен МакДональдз?

- О ні, тільки не він, - знов сміється Ліз, - не подумай, що я думаю стереотипно, але ваші борщ та сало - це те, що я б їла кожен день свого життя.

- Тобі важко бути серед нас, коли в нас погана англійська, а ти не знаєш українську?

- Я хочу розуміти українську, щоб сміятися разом, коли ви жартуєте. Ви дуже багато смієтесь і це круто. Але навіть попри язиковий бар’єр, ми багато спілкуємося, а я потроху вивчаю українську.