"Здається, я не виводжу". Чесно і відверто про свій досвід боротьби з депресією

Журналістка Kramatorsk Post і волонтерка Валерія Пімкіна має діагностовану депресію, але знає, як з нею справлятися і комусь її досвід стане у нагоді

"Чия черга сьогодні здавати колонку? - на ранковій нараді колеги жваво обговорювали контент-план. - Лєра, ти мусила написати".

На хвилину всі колеги замовкають, редактор коректно переводить розмову і пропонує колонку написати моїй коліжанці. Ніхто не нарікає, не робить зауважень і навіть оком не поводить.

Мої колеги знають, що я маю діагностовану депресію, офіційний діагноз і рецепт. Все по-дорослому. І з усіма побочками, що звідти йдуть. Ці три вершники Апокаліпсиса: прокрастинація, слабкість та небажання щось робити.

Все почалось з початком повномасштабного вторгнення. Чоловік, який пішов 24 лютого 2022 у військо, волонтерська діяльність, двоє дітей, батьки та дві собаки. Новий ритм життя, купа кортизолу та волосся, що випадало жмутами та забивало злив у ванній. Я не зважала на це.

Поїздки по всій країні, запити, збори, коробки, вантажі, нічні дзвінки, перші втрати.

Першим до мене прийшло безсоння. Кожної ночі я прокидалась близько другої години і до мене приходили страхи. Липкі та огидні. І разом з ними почуття провини. Я боялась за дітей, боялась, що ракета прилетить в нашу львівську квартиру саме тоді, коли я буду у відрядженні. Боялась за чоловіка, який наражав себе на небезпеку кожного клятого дня мого, як здавалось, нікчемного життя. Боялась, що дорогою на схід щось станеться і діти лишаться самі. Перелякані та повністю безпомічні.

Провина вступала другою. Я дивилась фото медиків, яким ми збирали на аптечки, на відірвані кінцівки та понівечені тіла бійців і думала, що я мушу бути на стабіку десь під Костянтинівкою і мити підлогу від крові, а не лежати під ковдрою, коли країна у вогні.

Боялась що скінчаться гроші, що хтось із друзів опиниться в полоні, що я врешті решт помру прямо зараз, і що дітям робити з моїм тілом?

Приходив черговий ранок, і все наче відступало. Але втома та безсилля нікуди не дівалися. Робочі дедлайни горіли, запитів від військових ставало все більше. Діти потребували уваги, а я не могла зварити навіть картоплі.

Потім сильно захворів батько. І це мене добило остаточно. В щільний графік треба було додати щоденні поїздки в реанімацію, треба було більше працювати, бо потрібні були ліки і догляд.

Я давно відчувала, що зі мною коїться не просто стрес, але, незважаючи на симптоми, продовжувала цей біг по колу. Я забула, коли щиро сміялась, знаєте, так голосно, щоб закинути голову і реготати разом з друзями над якоюсь дрібницею.

Я була самотня навіть поряд з близькими людьми, які, дякувати Всесвіту, мене не полишали. Ми їздили з редакцією на ретрит в Карпати, сплавлялись Черемошем, пили масала-чай і дивились на гори. Ми їздили у Франківськ і я обіймала маленького сина подруги, носила його на руках і намагалась відчути бодай щось. Я ходила на концерти, виставки та дитячі свята. Але всюди, абсолютно всюди відчувала самотність.

Якось у вересні друзі знов повезли мене в гори. У чоловіка була чергова ротація в гарячу точку, у меншої ангіна, у старшої особиста криза. Батько все ще був в лікарні.

"Здається, я не виводжу",- сказала я подрузі, сидячі на самій вершині гори Захар Беркут. Всі навколо лежали на кріслах, насолоджувались вересневим сонцем і пили наливки. Я дивилась в одну точку десь на горизонті і не могла нічого відчути, окрім наростаючої паніки.

"Йди до лікаря", - негайно сказала моя подруга.

І видумаєте я пішла? Дзуськи, я знов вирушила на Схід. Кожна поїздка хоч трохи заряджала мене енергією. В колі однодумців та тих, хто потребував допомоги, я відчувала себе корисною. Як заведена я розбирала, сортувала, вантажила буси для хлопців і дівчат із втомленими очима. І тоді відчувала себе живою, незважаючи на фізичну втому.

Але мій організм змусив мене зробити щось, щоб врятуватись. Він познайомив мене з панічною атакою. Такої сили, що я вибігла з трамваю, намагаючись вхопити хоча б трохи повітря. Мене трясло від страху, я не могла зрозуміти, де я, хоча цим маршрутом їздила вже десятки разів.

Я почала згадувати всі рекомендації, вправи з дихання, постукування та все це не давало результату.

В цей момент чоловік вийшов на зв'язок, і зрозумівши, що мені дуже погано, почав монотонно щось бубоніти в телефон на кшталт: “Я бачу дерево, воно зелене, проїхала машина, на сніданок була каша”.

Минуло хвилин 15, поки я почала рівно дихати і паніка мене відпустила. А вдома всі м'язи почали боліти, і сили повністю мене покинули. Я нерухомо лежала, ніби дементори висмоктали з мене все життя. І тоді знайшла номер психіатра і написала їй.

Це був перший раз в житті. Я думала, що буде страшно, ніяково, але я знов нічого не відчула. Після довгої розмови вона запитала, скільки часу я живу в такому ритмі. І сказала, що певно маю дуже міцну психіку, раз так довго трималась без ліків та терапії.

І з того часу почався мій особистий бій. Гарні та погані дні, дні відкатів та гарного настрою. Дні, коли ми співали з донькою, дорогою до школи, і дні, коли я знов ненавиділа себе.

Але я не пошкодувала про рішення звернутися до лікаря ні на мить. Звичайно, я не поринула у світ поні та єдинорогів. Я все ще продовжую бачити навколо себе смерть та руйнування. Я поховала батька, підтримую його дружину. Але справляюсь вже краще. Мені стало легше. Знаєте, це як після вечірки, коли тебе страшно мутить зранку, ти п'єш "Боржомі" і тебе трохи відпускає.

Ця колонка мала надихнути тих, хто ще вагається. Я не знаю, чи вийшло в мене заохотити вас звертатися за професійною допомогою. Але, що б не було, ви не самі, пам'ятайте про те. Поряд із вами ходять такі самі люди із страшними думками в голові, з посмішками на обличчях та нічними жахами і безсонням. Просіть про допомогу, відкривайтесь комусь. Навіть незнайомій людині в вагоні потяга, або наприклад мені.

Я завжди є в Фейсбуці, бо волонтерські запити самі себе не закриють. Бережіть себе та піклуйтесь про себе. Обіймаю.