"Мабуть, за два роки всі в Україні зрозуміли, що війна не лише на Сході"

Спогади краматорця про вечір перед великою війною та трохи про те, що змінилося за цей час

Ввечері 23 лютого 2022 року на площі Миру у Краматорськ було багато народу з українськими прапорами. Хтось слухав виступи, хтось сам співав незабутню "путін х..ло", інші спілкувалися з численними іноземними журналістами, що сновигали від одного з присутніх до іншого, - мені, наприклад, довелося поспілкуватися з данцем та англійкою.

Я одразу звернув увагу, що військових, які зазвичай відвідували подібні заходи у Краматорську, того вечора на площі не було. Це ще більше насторожувало, надавало тривоги до тієї напруженої атмосфери очікування, що вже панувала у місті кілька днів.

Після мітингу поспілкувався зі знайомими, домовилися зустрітися у суботу, 26-го, на ході... Домовленості не відбулися. Сподіваємося, поки що.

Вранці 24 лютого 2022 року за своєю попередньою роботою я мав їхати у відрядження в Олександрівку на зустріч з фермерами. Колега подзвонив десь о пів на восьму та сказав, що ми нікуди не їдемо.

Це вже було зрозуміло, бо за кілька годин до того пролунали перші вибухи великої російсько-української війни. Путін таки наважився на повномасштабне вторгнення. Той день змінив життя мільйонів українців, мене також.

Про деякі зміни, що відбулися у моєму житті за цей час, я трошки поміркую далі у цих довільно пов'язаних між собою абзацах.

Я змінив роботу. З відділу маркетингу, де я займався усім - від перекладів, листування, сертифікацій до прямих продажів, - на журналіста Краматорськ Пост. В принципі аж дуже різкою переміну у своїй діяльності я не назву. Бо й там, і тут працюю з текстом, а також іноді з людьми.

Звук повітряної тривоги сам по собі більше не викликає бажання кудись бігти, як це було у перші дні. Мабуть, щось таке відбулося з більшістю українців, а надто у регіонах далеких від фронту. Тепер коли лунає це виття, я радше відчуваю роздратування. Щось на зразок "клтмскл! Як же ви задовбали!".

Так само зі страхом. Він нікуди не подівся, але змінився на теж роздратування, таке собі напруження з емоційними закликами та питаннями.

Якщо в мене й було колись бажання пожити деінде, зараз найбільше моє бажання - жити вдома. Гадаю, і тут мене багато хто зрозуміє, а я від щирого серця кожному українцю цього побажаю. Звісно, хтось адаптується у нових для них місцях як ВПО. Інші залишаться у Європі або й десь подалі. Та все одно "садок вишневий коло хати" - оцей чи не найголовніший мотив української ідентичності - бажання жити зі своїми у своєму вже повертає людей до України та в рідні міста. На жаль багатьом нема куди повертатися або поки що не можна.

Усі роки з 2014-го до 2022-го я писав, що війна триває в Україні, а не лише "на Сході". Мабуть, усі в Україні це вже зрозуміли. А ще за ці два роки зросло у мені співчуття до усіх "переселенців" (не люблю це слово) за всі роки війни. Тепер за них болить, тим паче коли сам 20 місяців пробув не вдома.

Я міг би назвати ще кільки пунктів про те, що змінилося для мене за ці роки, але на цьому зупинюся.

Сподіваюся тільки, що через два роки, якщо доведеться писати щось подібне, радісних моментів у нас у всіх буде значно більше.

Про інакше я навіть думати не хочу.