У Краматорську попрощалися з Воїном Михайлом Холоповим

Він загинув під Олександрополем.

Про це пише видання "Pro100media".

Краматорськ втратив ще одного захисника: 8 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Олександропіль Іллінівської сільської громади Краматорського району, внаслідок ворожих ударів із дронів загинув 34-річний старший солдат Михайло Холопов.

Він служив за контрактом у взводі ударних безпілотних авіаційних комплексів.

Тіло Михайла Холопова було евакуйоване з місця загибелі лише 13 квітня. Героя поховали на Алеї Героїв у Краматорську.

ДОПОВНЕНО 30.04.2025

Михайло Холопов народився 8 вересня 1990 року в Краматорську. Навчався у третій школі. Його добре пам’ятають як одного з найкращих спортсменів міста — разом зі своєю сестрою вони були гордістю школи, брали участь у змаганнях, отримували спортивні стипендії, - пише видання "KramatorskPost".

«Займався чим завгодно: дзюдо, футбол, на турніку - 25 разів… У нього кожен день був спорт. У нього не було такого, щоб він хоч пів годинки нічого не робив. Він любив усе вдосконалювати. Казав: “Я можу зробити краще за людей”», — згадують його однокласники й друзі Олександр та Едуард.

Після школи Михайло пішов працювати на завод ЕМСС, де був помічником сталевара. Але у 2015 році він прийняв присягу й розпочав службу в армії. Пізніше підписав контракт — армія стала для нього не тимчасовим етапом, а свідомим вибором.

«Міша в 15-му прийняв присягу і до кінця днів був їй вірним. Він був мотивованим і знав, куди йде», — розповідає мати загиблого, Марина.

Після підписання контракту Михайло потрапив до роти охорони на аеродромі. Саме в цей період він служив у зоні АТО, поблизу Горлівки та селища Диліївка, що поруч із Костянтинівкою і Торецьком. Проте про цю частину своєї служби він не розповідав вдома — ретельно все приховував.

«Коли мама побачила його посвідчення учасника АТО, не повірила. Каже: “Це якийсь жарт? Ти що?” А виявилося — не жарт», — розповідає батько загиблого.

Пізніше він повернувся до цивільного життя, знову працював підручним сталевара. Але щось не відпускало. Він знову підписав контракт — і повернувся в армію. Повномасштабну війну зустрів на аеродромі в Краматорську.

4 листопада 2024 року за наказом Головнокомандувача підрозділ, де служив Михайло, перекинули з аеродрому на передову — у піхоту. Саме тоді батько почав розпитувати сина, чому він не заводить нові стосунки після розлучення.

На фронті Михайло пробув чотири місяці. До цього він навчався керувати дроном — і саме дрон, за словами батька, став причиною його загибелі під час бойового виходу.

«Прослужив чотири місяці. Обучався на дронщика. І від дрона ж і загинув», — каже батько Михайло.

Попри службу, Михайло ніколи не забував про рідних. Велику частину своєї зарплати він відправляв додому — батькам, які його виховали. Для свого тата він став справжньою опорою.

«Він з дитинства вмів гроші заробляти. Не любив садочків, дач. Ще школярем, на канікулах, йшов кавуни розвантажувати. То на будівництві підсобником був. Пам’ятаю, приносить десять гривень — тоді це були великі гроші — ми йому даємо п’ять із цієї суми, бо решту в дім. А він нам каже: “Дякую”», — згадує батько Михайла.

Мама додає, підтримка була не лише матеріальною, а й емоційною. Михайло завжди телефонував, щоб заспокоїти.

Після загибелі Михайла деякі люди запитували його батька: чому вони не «сховали» сина, не «відмазали», не купили довідку. Чому Михайло воював. І чи справді він робив це заради грошей? Відповідь була проста й вичерпна:

«Михайло казав: “Моя мотивація — щоб по нашому місту, по країні не били, щоб людей наших не вбивали. А хто заздрить нашим “зарплатам” — хай знає: під Кураховим із 180 людей залишилось 40. Це не всі загинули — багато були тяжко поранені. Їх не могли вивезти, і вони помирали на очах. Бо всі дороги прострілювались. Тому, хто хоче “тих грошей” — ласкаво просимо. У нас завжди є вільні місця. А відповідь одна: “А що ми, дурні?”»

Після війни Михайло мріяв повернутися до Севастополя — українського Севастополя. Він вже бував там раніше, йому сподобались місто і море. Там він хотів не лише продовжити службу, а й виховувати свою доньку.

«Йому дуже подобався Севастополь. Але щоб там служити — треба спершу звільнити. У нас зараз нема таких сил, щоб це зробити. Але Міша вірив, що ми звільнимо. Він вірив. І там хотів виростити свою єдину доньку. Та, на жаль…», — тихо додає батько.

Сьогодні його єдине бажання — щоб Алея Слави більше не зростала. Щоб вона зупинилася на імені його сина.