“Привіт, мам, ну як ти там?” — цих слів я не чую вже третій рік": щира розповідь матері, яка втратила сина на війні

У День матері, у другу неділю травня, ми запускаємо проєкт “Вони народили героїв” і слухаємо історії краматорок, які не можна розповідати й чути ніяк інакше, ніж крізь сльози.

Це розповіді матерів про своїх синів та доньок, які воювали та загинули, захищаючи Україну. Редакція Kramatorsk Post зібрала ці історії, щоб ви також могли почути та відчути зсередини Маму, яка залишається чекати свою дитину з війни. Спробувати зрозуміти, як це — втратити дитину, і як це — намагатися жити та рухатися далі, коли в душі назавжди утворилася порожнеча.

Перша історія — Валентини Сахнової. Вона розповіла нам про свого сина Максима Малімука, який загинув 5 грудня 2022 року під час виконання бойового завдання в Херсоні.

“Ось в мене є два сини, і це моя гордість, моє щастя. Вони були, є і будуть”

Мені 66 років, я народилась в Одесі, але ще в дитинстві, в шість рочків, мене з моєю сестрою батьки вивезли в Краматорськ. Тут я одружилася, тут народилися мої два сини, тут я жила. Спочатку працювала на заводі в ливарному цеху, а потім як народилися дітки, працювала в дитячому садочку, де вони були. А коли діти вже пішли в школу, то я працювала вдома — мамою.

В мене двоє синів: старший Олег, йому зараз 47 років, і молодший Максим — йому було б зараз 43 роки. Вони з дитинства завжди не розлий вода буди, всюди разом: і на прогулянку, і на рибалку, і всі секрети ділили між собою. Виховувалися так, щоб до всього була повага. Вони дуже шанували старших. Це була моя гордість, моє щастя, мої два сини, мене більше нічого не цікавило, крім них. Вони були, є і будуть.

Спочатку, після старшого сина, я чекала донечку, а Олег сестричку. Але народився справжній козак вагою 4200 кілограмів. Ми з чоловіком обрали йому ім’я: Максим

Він ріс і всім цікавився: з дитинства шахи, плавання, спортивні змагання. Був високого зросту, 186 сантиметрів, завжди слідкував за своєю формою. А ще дуже любив тварин, часто мене кликав: “Мамо-мамо, подивись, хто тут є”, і показував мені якусь цікаву тваринку. В нього завжди був свій котик, в нас у квартирі навіть німецька вівчарка жила.

Після школи пішов у гуманітарний ліцей, але як йому прийшла повістка в армію, він одразу пішов служити. Він любив і поважав військову службу. А коли відслужив, то пішов вчитися на дизайнера інтер'єра, працював в багатьох рекламних агенціях, наприклад, в нашому Краматорському “Хамелеоні”, а потім до брата в Київ поїхав. Там зустрів дівчину, в них народилася дівчинка, моя онука — залишилась мені його кровиночка, зараз внучці вже 15 років.

В Краматорськ Максим повернувся за три роки до повномасштабного вторгнення. Працював всюди, де міг. У мене було кафе Saliva, так він там допомагав мені. І в закупках, і в інтер’єрі, наприклад, зробити меблі з дерев'яних палет — це їх ідея з братом. Взагалі все почалося з кейтерингу в Києві — це мені старший син запропонував. І отак я 20 років їздила і працювала там, в мене було кафе, де ми готували їжу і возили акторам на знімальний майданчик на замовлення. А вже потім, коли я втомилася, то відкрила кафе в Краматорську. Сини були поруч завжди, допомагали у всьому.

“Він мені сказав: мамо, ну як я буду тут, а хлопці там. Я піду”

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я була у Краматорську. Максиму прийшла повістка на другий день війни. Він приходить і каже: “Мама, мені повістка прийшла”. Я його питаю: “Ну, що далі, синок?” Хоча я вже знала відповідь. Він завжди був проукраїнським, тому одразу сказав, що піде захищати Україну. Я в сльози, просила, відмовляла, як і будь-яка мама. Але він каже: “Ні, мама, як я буду тут, а хлопці там?” Його повертали два рази з військкомату, казали, що зателефонують. Тому він два дні в мене ночував, чекав телефонного дзвінка. І от цей дзвінок, він взяв рюкзак, який він приготував заздалегідь, і пішов.

Його останні слова тоді, після яких я перестала його відмовляти, були такими: “Мамо, ну мені 40 років. Я вже дядько. Давай один раз вирішу я, і крапка”. І я замовчала

Він дуже любив Краматорськ. От ми йшли разом у військкомат, я його проводжала, ми йдемо по Стуса, а він каже: “Цікаво, що ж залишиться від нашого Краматорська?” Потім я його проводила, почекала, поки вони всі в автобус сядуть і пішла додому. Там в мене істерика була, я дзвонила всім подругам і криком кричала, що не пробачу собі, якщо щось станеться, тому що це я його відпустила.

Він попав в 36 бригаду морської піхоти, 503 батальйон. І одразу вони поїхали на Покровськ. Його поставили зв’язківцем. Ми зідзвонювалися кожного дня, але він нічого не розповідав майже. Я все зрозуміла, де він знаходиться, тільки коли побачила його зарплатню, бо він почав отримувати по сто тисяч. Чотири місяці він був на нулі.

Ми бачилися один раз у його відпустку у жовтні 2022 року, всього на чотири дні. Він як мене побачив, дуже обнімав довго, обнімав-обнімав і шепотів на вухо: “Мамо, як я соскучився”. Він змінився, впадав в якийсь стан мовчазний. В нього, як мені сказали побратими його, була контузія

Старший син зі своїм кафе виїхав до Закарпаття, ми там жили на горі Драгобрат в готелі. Туди й хлопці приїжджали на реабілітацію, і біженці. В нас були такі великі індукційні плити, так переселенці на них готували собі їжу. Сюди Максим і приїхав у свою неофіційну відпустку — це так командир його вирішив, що йому треба відпочити. Вони з братом ходили в гори, гуляли.

Після відпустки Максим поїхав в Миколаїв, а в грудні вже попав у шпиталь. Командир відмовляв мене приїжджати, казав, що нічого страшного, щось у нього з головою через контузію, або коронавірус, бо тоді там коронавірус ходив в них в частині. А через 11 днів він помер. Я подзвонила, і мені це сказали.

Я навіть в морг не змогла зайти, тільки старший син зайшов.

Поховали синочка тут, у місті Краматорськ.

“Я закрилася в собі, вимкнула телефон, мені ніхто не був потрібен — так я жила цілий рік”

В мене є старший син, онук, онучка. Я розумію, що вони живі, але Максима нема, і життя в мене немає. Зовсім змінилося моє життя. Його вже немає три роки, і кожен рік я з ним. Спочатку я закрилась, виключила телефони, мені ніхто не був потрібен. Я засинала — з ним розмовляла, прокидалась і знову розмовляла з ним — так і жила цілий рік. Я себе вважаю винною і коли приходжу на цвинтар, то спочатку кажу: “Вибач мене, синок. Вибач мене, пташечка моя”. А потім вже обіймаю і цілую. Але я поважаю його рішення.

Мені допомогли триматися і вийти з цього стану матері інших загиблих. Ми познайомилися на Алеї Героїв, дружимо тепер, зустрічаємось.

Вони самі плачуть, але обнімають мене і кажуть “Треба триматися, бо хто ще буде берегти цю пам’ять. Невже він просто так віддав своє життя?” І вже я почала якось виходити, дзвонити, розмовляти

Ми підтримуємо одна одну, плетемо сітки для хлопців — в нас велика черга із замовлень. В нас мало людей, всі зайняті, хто на скільки годин може, на стільки й прибігає. Ця робота і розмови з дівчатами мене дуже відволікають.

Я поки залишаюсь в Краматорську, хоча син хотів мене забрати, але я відмовилась. Думали перепоховати Максима, але поки що в роздумах. Я ще на це не вирішилась, бо надіюсь на те, що все буде добре. Що наше місто залишиться цілим і неокупованим, що я зможу приходити на могилу до сина.

Ганна Невідома