Форум Краматорська

У Краматорську попрощалися з Воїном Михайлом Холоповим

Він загинув під Олександрополем.

Про це пише видання "Pro100media".

Краматорськ втратив ще одного захисника: 8 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Олександропіль Іллінівської сільської громади Краматорського району, внаслідок ворожих ударів із дронів загинув 34-річний старший солдат Михайло Холопов.

Він служив за контрактом у взводі ударних безпілотних авіаційних комплексів.

Тіло Михайла Холопова було евакуйоване з місця загибелі лише 13 квітня. Героя поховали на Алеї Героїв у Краматорську.

ДОПОВНЕНО 30.04.2025

Михайло Холопов народився 8 вересня 1990 року в Краматорську. Навчався у третій школі. Його добре пам’ятають як одного з найкращих спортсменів міста — разом зі своєю сестрою вони були гордістю школи, брали участь у змаганнях, отримували спортивні стипендії, - пише видання "KramatorskPost".

«Займався чим завгодно: дзюдо, футбол, на турніку - 25 разів… У нього кожен день був спорт. У нього не було такого, щоб він хоч пів годинки нічого не робив. Він любив усе вдосконалювати. Казав: “Я можу зробити краще за людей”», — згадують його однокласники й друзі Олександр та Едуард.

Після школи Михайло пішов працювати на завод ЕМСС, де був помічником сталевара. Але у 2015 році він прийняв присягу й розпочав службу в армії. Пізніше підписав контракт — армія стала для нього не тимчасовим етапом, а свідомим вибором.

«Міша в 15-му прийняв присягу і до кінця днів був їй вірним. Він був мотивованим і знав, куди йде», — розповідає мати загиблого, Марина.

Після підписання контракту Михайло потрапив до роти охорони на аеродромі. Саме в цей період він служив у зоні АТО, поблизу Горлівки та селища Диліївка, що поруч із Костянтинівкою і Торецьком. Проте про цю частину своєї служби він не розповідав вдома — ретельно все приховував.

«Коли мама побачила його посвідчення учасника АТО, не повірила. Каже: “Це якийсь жарт? Ти що?” А виявилося — не жарт», — розповідає батько загиблого.

Пізніше він повернувся до цивільного життя, знову працював підручним сталевара. Але щось не відпускало. Він знову підписав контракт — і повернувся в армію. Повномасштабну війну зустрів на аеродромі в Краматорську.

4 листопада 2024 року за наказом Головнокомандувача підрозділ, де служив Михайло, перекинули з аеродрому на передову — у піхоту. Саме тоді батько почав розпитувати сина, чому він не заводить нові стосунки після розлучення.

На фронті Михайло пробув чотири місяці. До цього він навчався керувати дроном — і саме дрон, за словами батька, став причиною його загибелі під час бойового виходу.

«Прослужив чотири місяці. Обучався на дронщика. І від дрона ж і загинув», — каже батько Михайло.

Попри службу, Михайло ніколи не забував про рідних. Велику частину своєї зарплати він відправляв додому — батькам, які його виховали. Для свого тата він став справжньою опорою.

«Він з дитинства вмів гроші заробляти. Не любив садочків, дач. Ще школярем, на канікулах, йшов кавуни розвантажувати. То на будівництві підсобником був. Пам’ятаю, приносить десять гривень — тоді це були великі гроші — ми йому даємо п’ять із цієї суми, бо решту в дім. А він нам каже: “Дякую”», — згадує батько Михайла.

Мама додає, підтримка була не лише матеріальною, а й емоційною. Михайло завжди телефонував, щоб заспокоїти.

Після загибелі Михайла деякі люди запитували його батька: чому вони не «сховали» сина, не «відмазали», не купили довідку. Чому Михайло воював. І чи справді він робив це заради грошей? Відповідь була проста й вичерпна:

«Михайло казав: “Моя мотивація — щоб по нашому місту, по країні не били, щоб людей наших не вбивали. А хто заздрить нашим “зарплатам” — хай знає: під Кураховим із 180 людей залишилось 40. Це не всі загинули — багато були тяжко поранені. Їх не могли вивезти, і вони помирали на очах. Бо всі дороги прострілювались. Тому, хто хоче “тих грошей” — ласкаво просимо. У нас завжди є вільні місця. А відповідь одна: “А що ми, дурні?”»

Після війни Михайло мріяв повернутися до Севастополя — українського Севастополя. Він вже бував там раніше, йому сподобались місто і море. Там він хотів не лише продовжити службу, а й виховувати свою доньку.

«Йому дуже подобався Севастополь. Але щоб там служити — треба спершу звільнити. У нас зараз нема таких сил, щоб це зробити. Але Міша вірив, що ми звільнимо. Він вірив. І там хотів виростити свою єдину доньку. Та, на жаль…», — тихо додає батько.

Сьогодні його єдине бажання — щоб Алея Слави більше не зростала. Щоб вона зупинилася на імені його сина.

У Краматорську попрощалися з Героєм Максимом Вдовиченком

Він загинув під Авдіївкою.

Краматорськ попрощався з ще одним захисником України — Максимом Миколайовичем Вдовиченком. Наш земляк загинув, мужньо виконуючи бойове завдання в районі Авдіївки на Донеччині, - пише видання "Pro100media".

Максим Вдовиченко народився 31 серпня 1988 року. Він був мобілізований 31 липня 2023 року до складу мотопіхотної роти військової частини А****. Після складання військової присяги на вірність Українському народу, з честю виконував свій обов’язок на передовій.

Життя військового обірвалося 20 жовтня 2023 року поблизу населеного пункту Авдіївка, під час активного протистояння ворожій агресії.

Вічна пам’ять Герою...

У Краматорську попрощалися з полеглим на війні захисником Владиславом Бистрицьким

У Владислава залишилися дружина та двоє маленьких дітей - син 3,5 років та 3-місячна донька.

12 квітня поховали захисника України з Краматорська старшого солдата Владислава Бистрицького.

Владислав народився у Краматорську 4 вересня 1995 року. Навчався у краматорській школі № 10. А після її закінчення вступив до Слов’янського інституту на вчителя фізичної культури.

До лав ЗСУ Владислав був призваний у серпні 2024 року. Він служив розвідником у складі розвідувального відділення військової частини.

Загинув, виконуючи військовий обов’язок, 19 лютого 2025 року. Його поховали на кладовищі його рідного селища Біленьке.

Загинув уродженець Краматорська Олександр Бровинський

Протягом трьох років він воював у найгарячіших точках фронту.

У боях із російськими окупантами загинув уродженець Краматорська Олександр Бровинський. Інформація про це наприкінці минулого тижня з'явилася у соціальних мережах.

"З великим сумом маю повідомити що Олександр Бровинський загинув на позиціях. Хочу подякувати всім хто підтримував збори для підрозділу Саші. Саша захищав Україну протягом трьох років в найгарячіших точках, прийшовши до лав піхоти ЗСУ, отримав звання сержанта, інструктора БПЛА", - повідомила Olga Nagornyak.

На сторінці Олександра Бровинського у Facebook значиться, що він навчався у Краматорській ЗОШ № 35, а потім – у Донбаській Державній машинобудівній Академії. Далі, зважаючи на все, Олександр пов'язав своє життя з Одесою.

На жаль, зв'язатися із родичами Олександра не вдалося. Відомо, що у нього залишилися дружина і двоє дітей.

Вічна пам'ять...

У Краматорську на Алеї Слави попрощалися з двома загиблими на війні захисниками Романом Пархоменком та Іваном Гірмашем

Обидва краматорці від початку повномасштабної війни прагнули стати на захист України, потрапили на фронт у 2023 році та загинули з різницею в один день.

26 березня на Алеї Слави попрощалися з двома краматорцями, які віддали життя у війні з Росією.

Першим бійцем, з ким попрощалися вчора у Краматорську, був Роман Пархоменко. Чоловік закінчив 24-ту школу, працював на КЗТС. До початку війни був співробітником митної служби. Багато хто знав його як затятого байкера.

"Їдемо трасою, бачимо, брат [байкер] якийсь стоїть – завжди зупиниться та спитає, що трапилось та обов'язково допоможе", – розповідає дружина загиблого, Ольга.

Ольга та рідні Романа згадують його як людину, яка завжди приходила на допомогу й була безкорисливою, ніколи не відмовляла людям. Він мав золоті руки й завжди брався навіть за те, з чим ще не стикався у своєму житті.

"Чогось не знав – вчився і робив. Іноді здавалося, що от-от і торти почне пекти. Він же мотоцикли любив і міг днями їх перебирати, брали один, потім другий. Кофри шкіряні сам робив, ось навіть у мене "пашка" теж його рук справа. Він усе робив сам", – каже Ольга. 

Роман дуже любив їздити на мотоциклі, але, на жаль, у 2021 році потрапив у серйозну аварію, після якої втратив частину ребер і плеча. І попри це, з початком повномасштабної війни він рвався піти до армії, хоча знав, що його визнали лише частково придатним до служби.

"Він сам пішов до армії, а я йому кажу, що він у мене все, що є, і я не хочу доживати старість сама. Але він казав, що не буде ховатися під спідницею. І коли йому дали повістку, сказав, що відвезе мене в безпечне місце, а тепер він буде робити те, що хоче", – згадує Ольга. 

Так і сталося – у грудні 2023 року він відправився на службу, а після навчання потрапив до 118-ї бригади. 

"Коли Рома отримав перше поранення, я дуже хвилювалася, пізніше було ще кілька. Він виходив на нуль, і зв’язку не було, завжди казав, що якщо зможе, то сам напише: 'Працюємо далі, чекай'. А далі – тиша. Добре, що вийшли, того дня він отримав поранення. Після нього змінив рід діяльності й уже працював в окулярах", – згадує Ольга.

Ще одним захопленням у мирному житті Романа були подорожі на мотоциклі. Через це його знали байкери в різних куточках країни. 

"Ми майже всю Україну об’їздили, спали в наметах. Вранці прокидаєшся – поруч багаття, мотоцикл… Ми тільки до Карпат не доїхали. Хотів після війни туди поїхати, однією з причин було те, що в його бригаді багато хлопців звідти. Вони ж і кликали в гості, пропонували у них зупинитися. А перед війною ми якраз встигли по Криму поїздити, поки його не відібрали у нас", – каже Ольга. 

На жаль, планам не судилося здійснитися. Під час виконання свого останнього бойового завдання Роман Пархоменко підірвався на міні 18 березня 2025 року.

Другим бійцем із Краматорська, з яким попрощалися на Алеї Слави, став Іван Гірмаш.

Хлопець навчався у 15-й школі, згодом закінчив Краматорське вище професійне училище №14. 

"Він із самого початку повномасштабної війни сам хотів піти до армії. Ще коли став волонтером, він разом із батьком возив у Бахмут палети, щоб люди могли обігріватися в будинках. І вже тоді він розпочав свою місію в цій війні", – каже мама загиблого, Алла.

У грудні 2023 року Іван усе ж пішов добровольцем, коли перебував у Запоріжжі. Дізнавшись про це, мати не стала відмовляти його, бо розуміла, що він уже дорослий і сам може приймати рішення. Друзі додають, що Іван був людиною зі стрижнем, і його важко було в чомусь переконати, адже якщо він щось казав, то обов’язково це робив.

"Ваня спочатку служив у Запорізькій області, потім у Дніпропетровській, а пізніше його відправили до Харківської. Ми спілкувалися щотижня, саме коли він виходив із позицій. Про військові теми ніколи не говорили. "Це все військова таємниця, і про неї не потрібно знати", – так він мені казав. Коли міг, приїжджав до нас у відпустку, і тоді ми бачилися", – згадує друг дитинства Євген.

Коли Іван вирушав на виконання завдань, він завжди намагався підтримати та заспокоїти своїх близьких. 

"Мамочко, я повернуся, я повернуся, не плач!" Дзвониш йому – буває, трубку не бере, вже починаєш хвилюватися. По сто разів телефонуєш – і коли чуєш знайомий голос, значить, усе добре, можна спокійно спати", – каже Алла. 

Щодо мирного життя і того, якою людиною був Іван, друзі та рідні говорять: 

"Дуже веселий, позитивний, добродушний, завжди приходив на допомогу. Є люди, які обіцяють, а потім усе відкладають, а Ваня таким не був. Він завжди, незалежно від ситуації, дотримувався своїх обіцянок. Був мужнім. Якщо бачив, що десь ображають дівчину, завжди заступався. І це попри свій невеликий зріст – 157 см", – каже Євген. 

Також близькі згадують, що Іван ніколи не забував про своїх друзів, особливо про дівчат. 

"Ваня всім говорив компліменти, усіх вітав. Мені подарував величезний мій же портрет. Потім ще питав: 'Чому ти його нікуди не вішаєш?' Довелося просто поставити його у своїй кімнаті й сказати Вані, що для такої картини мені потрібна ще одна кімната, інакше я її ніяк не повішу. А ще був випадок, коли Ваня перед школою приніс мені додому тхора", – згадує Яна.

Серед першочергових планів на мирне життя Іван мріяв повернутися до свого улюбленого заняття – тюнінгу авто. 

"Любив ремонтувати "шісточки", "копійки", робити турбо-машинки. Сам мріяв про "Гелендваген" і після війни хотів собі такий купити. А ще – зробити для себе турбо-"шісточку", – каже Євген.

Іван загинув 19 березня 2025 року під час ворожого артилерійського обстрілу.

На Алеї Слави попрощалися з двома захисниками з Краматорська - Максимом Балабаном і Володимиром Балейком

Обидва загинули на початку березня.

12 березня 2025 року на Алеї Слави у Краматорську попрощалися з двома захисниками України – Володимиром Балейком і Максимом Балабаном.

Володимир Балейко та його родина – вихідці з Латвії, там народилися, навчалися та жили. Але після закінчення третього класу Володимир разом із сім’єю переїхав до України.

"Наша батьківщина там, а стали на захист тут. Ми тут живемо і поважаємо всіх, хто тут живе, і цю країну. Ми ніколи не відмовлялися йти на фронт", – говорить брат загиблого.

Володимир Балейко ніколи не служив строкову службу, але з початком повномасштабної війни прагнув потрапити на фронт, проте військкомат постійно йому відмовляв.

"Буквально, в грудні 2022 мені зателефонували з військкомату, я там постійно відмічався, і мене мобілізували. А через місяць, це був січень 2023 року, зателефонували й брату – так він аж побіг туди. Він завжди хотів захищати Батьківщину", – розповідає брат загиблого.

Після призову Володимир вирушив до Великої Британії в навчальний центр, де проходив курс штурмовика. А після повернення в Україну додатково навчався на мінометника. Пізніше за розподілом потрапив до 36-ї бригади Морської піхоти.

Згодом боєць брав участь у боях поблизу Гуляйполя Запорізької області, а потім і в Кринках Херсонської області.

"Сам витягав своїх побратимів, рятував їх, коли вони вистрибували з човна, а їх накривало мінометом. І при цьому зрозумів, що сам поранений, тільки коли вже дісталися безпечного місця. Ось він завжди прагнув у бій, незважаючи ні на що. Його перевели до 44-ї бригади, в рембат, а йому все одно потрібно було бути ближче до фронту", – згадує брат Володимира.

До рембату чоловіка перевели, бо він був зварювальником. Професію здобув в одному з краматорських училищ. Спочатку пробував себе в ролі кухаря, а потім перейшов навчатися на автослюсаря. За словами брата, дуже добре ремонтував і фарбував автомобілі. Навіть відкривав власне СТО в іншому місті.

"Коли ми йшли в бій, я знав, що він залишався пізніше за всіх і сам усе доробляв, бо розумів, що вся ця техніка необхідна в бою", – говорить брат Володимира.

Окрім автомобілів, у Володимира була пристрасть до спорту. Одним з улюблених був бокс, але найбільше за все він любив мотокрос.

"Два рази брав участь у змаганнях у місті, але мотоцикл двічі підводив. Можливо, і перші місця були б. Він жив мотокросом", – додає брат загиблого.

Ще одним захопленням Володимира була риболовля. Брат каже, що він любив ходити зі спінінгом на щуку. Завжди їздив у компанії друзів, а улюбленим місцем для них було Брусине.

Брат загиблого говорить, що Володимир прожив гідне життя, якому завжди радів і ні в чому себе не обмежував. Завжди допомагав друзям, був у них кумом, був чуйним. Щодо власної родини Володимр кілька разів одружувався, але дітей не мав.

"Ми завжди підтримували зв’язок. Коли я виходив із бою, я завжди йому телефонував, він чекав на мій дзвінок. Так само і він, коли йшов, мене попереджав, а я завжди молився, щоб він повернувся і я почув його голос”, – згадує брат Володимира.

Володимир загинув 1 березня. Крім брата, в загиблого залишилася мати.

Іншим бійцем, якого поховали 12 березня на Алеї Слави, був Максим Балабан. Чоловік жив у Краматорську, а службу проходив на посаді кулеметника у 110-й окремій бригаді територіальної оборони. Загинув 3 березня біля села Новопіль, неподалік Великої Новосілки Волноваського району, від скидів з БПЛА.

На жаль, на похороні бійця не було ані рідних, ані друзів. Тому докладної інформації про загиблого у нас немає. Відомо лише, що в Максима залишилася мати.

Фото обкладинки - Дмитро Глушко/Kramatorsk Post

Сімʼя ексдиректора Краматорського інтернату №3 потребує допомоги

23 лютого 2025 року відійшов у вічність Іван Іванович Ворона — багаторічний директор Краматорського інтернату №3, педагог, наставник і людина, яка присвятила своє життя вихованню дітей, що опинилися у складних життєвих обставинах.

Прощання з Іваном Івановичем відбулося учора, 25 лютого, у місті Умань (кладовище «Олександрівка»).

Під його керівництвом інтернат став не просто освітнім закладом, а справжнім домом для сотень вихованців. Він вірив, що кожна дитина має право на турботу, любов і шанс на краще майбутнє.

Колеги та вихованці згадують Івана Івановича як мудрого керівника, відданого педагога і людину з великим серцем.

Світла пам’ять про нього житиме в серцях усіх, хто його знав.

У цей скрутний час сімʼя Івана Івановича потребує допомоги, пише у Facebook Марк Ворона.

Посилання на збір:

https://send.monobank.ua/jar/9kVFoRReBM

Картка:

4441111122119773

Реквізити:

UA0632200100000262063552 49951

Загинув захисник України з Краматорська Олександр Плотніков

Його життя обірвалося 15 лютого 2025 року.

Наша земля втратила справжнього захисника, воїна світла і честі – Олександра Плотнікова. Він загинув під час виконання бойового завдання, - повідомляє адміністрація ДДМА.

Олександр закінчив Краматорську ЗОШ №10, потім пішов навчатися до Донбаської державної машинобудівної академії за спеціальністю «Ливарне виробництво» (група ЛВ-15-1). Викладачі кафедри згадують його як добру, позитивну та світлу людину.

Староста групи Тетяна Санжура розповіла, що Олександр був надзвичайно життєрадісним, завжди допомагав, чим міг. «Навіть якщо не було змоги, він все одно віддавав останнє. Коли ми вчилися, він і навчався, і працював, щоб допомогти своєму батькові, тому в мене не було сумніву, що Саша відгукнеться та піде боронити країну. Пішов на війну після початку повномасштабного вторгнення. Щиро дякую за те, що боронив нашу Донецьку область, низький уклін нашому Герою!» – ділиться спогадами і своїми почуттями Тетяна.

Загинув Олександр 15 лютого 2025 року, потрапивши в засаду ворога. «У це важко повірити, бо ще 14 лютого Саша викладав історію, як своїй дівчині відправляв подарунок, а 16-го зранку я дізналася про його загибель…» – розповідає подруга.

Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав Батьківщину та кожного з нас.