Просто понравилось.
Щоб ви здохли…
Як це не прикро, але слід констатувати, що навіть попри багатоденне стояння сотень тисяч людей на Майдані у пам’ятному 2004-му перемогу у тому протистоянні святкував все-таки Кучма. Шість років по тому ситуація набула саме такого вигляду, до якого колись так прагнув підштовхнути її алкоголічний Данілич.
Статус кво відновлено. Кучма, у кращих традиціях кремлівських вождів, спокійно передав владу «прєємніку» Януковичу. Невеличка (з точки зору загального процесу) кількарічна затримка виявилася явним непорозумінням і лише додала кучминому наступнику апетиту до влади.
І таке враження, ніби цих років і не було. Ніби ніхто й не виходив на вулиці у далекому 2004-му, не мерз у пікетах, заспокоюючи роздовбані напруженням та безсонням нерви дебільною, але надзвичайно вчасною пісенькою про «разом нас багато».
І краще було б, аби цих років і справді не було.
Аби не відбулося тієї революції, якою ми, хто стояв тоді на Майдані, звикли гордитися, як фундаментальним свідченням незламності та нескореності свого народу. Щоб тепер жодна синя паскуда не мала підстав чвиркати на нас крізь зуби: «майдауни…». Щоб не було цього жахливого у своїй історичній циклічності розколу України.
Щоб нам не було соромно за те, що той вибух спонтанного протесту, прагнення свободи і самоповаги, виніс на своїй хвилі зграю зажерливих паскуд. Які присмокталися до нашого народу, як упирі, як ті азарівські «кровосісі». Які на роки вперед дискредитували ту революцію, якою ми звикли гордитися. І яка відбулася не стільки завдяки їм, як усупереч.
Вони нас продали, і в цьому нема нічого дивного. Як викидні кучминої системи, вони виявилися нездатними абстрагуватися від власного кендюха і навчитися мислити в унісон з тими, хто ціною безсонних революційних ночей прогриз їм шлях до влади.
Ця зграя залишилася байдужою і чужою для українського. Вона за визначенням не могла і не хотіла вийти за межі системи координат «купи-продай». І якщо вже хтось і заслужив на ліхтарні стовпи, то перш за Кучму і Яника це мають бути Ющ та Юля.
За те, що просрали такий шанс, який далеко не кожному народу випадає навіть один-єдиний раз за всю його історію. За те, що революційний постріл у скроню тоталітарної тварюки виявився холостим. За те, що тепер, можливо, ще десятиліттями не буде нікого, кому б українці змогли повірити аж настільки, щоб забути сором постмайданної п’ятирічки – і знову вийти на вулиці. Але цього разу – з твердим наміром довести справу до кінця.
І тепер, споглядаючи на «синіх» реваншистів, які у шаленому оскаженінні деруть з України шкіру пасами, я відчуваю безсилу лють і пропікаючий сором. Я не знаю, як розповісти про це своєму синові, який у 2004-му, ще майже зовсім немовлям, разом з усім українським народом кричав «свободу не спинити».
Щоб ви здохли…
Володимир Йадороб
