У Краматорську на Алеї Слави попрощалися з двома загиблими на війні захисниками Романом Пархоменком та Іваном Гірмашем
Обидва краматорці від початку повномасштабної війни прагнули стати на захист України, потрапили на фронт у 2023 році та загинули з різницею в один день.26 березня на Алеї Слави попрощалися з двома краматорцями, які віддали життя у війні з Росією.
Першим бійцем, з ким попрощалися вчора у Краматорську, був
Роман Пархоменко. Чоловік закінчив 24-ту школу, працював на КЗТС. До початку війни був співробітником митної служби. Багато хто знав його як затятого байкера.
"Їдемо трасою, бачимо, брат [байкер] якийсь стоїть – завжди зупиниться та спитає, що трапилось та обов'язково допоможе", – розповідає дружина загиблого, Ольга.
Ольга та рідні Романа згадують його як людину, яка завжди приходила на допомогу й була безкорисливою, ніколи не відмовляла людям. Він мав золоті руки й завжди брався навіть за те, з чим ще не стикався у своєму житті.
"Чогось не знав – вчився і робив. Іноді здавалося, що от-от і торти почне пекти. Він же мотоцикли любив і міг днями їх перебирати, брали один, потім другий. Кофри шкіряні сам робив, ось навіть у мене "пашка" теж його рук справа. Він усе робив сам", – каже Ольга.
Роман дуже любив їздити на мотоциклі, але, на жаль, у 2021 році потрапив у серйозну аварію, після якої втратив частину ребер і плеча. І попри це, з початком повномасштабної війни він рвався піти до армії, хоча знав, що його визнали лише частково придатним до служби.
"Він сам пішов до армії, а я йому кажу, що він у мене все, що є, і я не хочу доживати старість сама. Але він казав, що не буде ховатися під спідницею. І коли йому дали повістку, сказав, що відвезе мене в безпечне місце, а тепер він буде робити те, що хоче", – згадує Ольга.
Так і сталося – у грудні 2023 року він відправився на службу, а після навчання потрапив до 118-ї бригади.
"Коли Рома отримав перше поранення, я дуже хвилювалася, пізніше було ще кілька. Він виходив на нуль, і зв’язку не було, завжди казав, що якщо зможе, то сам напише: 'Працюємо далі, чекай'. А далі – тиша. Добре, що вийшли, того дня він отримав поранення. Після нього змінив рід діяльності й уже працював в окулярах", – згадує Ольга.
Ще одним захопленням у мирному житті Романа були подорожі на мотоциклі. Через це його знали байкери в різних куточках країни.
"Ми майже всю Україну об’їздили, спали в наметах. Вранці прокидаєшся – поруч багаття, мотоцикл… Ми тільки до Карпат не доїхали. Хотів після війни туди поїхати, однією з причин було те, що в його бригаді багато хлопців звідти. Вони ж і кликали в гості, пропонували у них зупинитися. А перед війною ми якраз встигли по Криму поїздити, поки його не відібрали у нас", – каже Ольга.
На жаль, планам не судилося здійснитися. Під час виконання свого останнього бойового завдання Роман Пархоменко підірвався на міні 18 березня 2025 року.
Другим бійцем із Краматорська, з яким попрощалися на Алеї Слави, став
Іван Гірмаш.
Хлопець навчався у 15-й школі, згодом закінчив Краматорське вище професійне училище №14.
"Він із самого початку повномасштабної війни сам хотів піти до армії. Ще коли став волонтером, він разом із батьком возив у Бахмут палети, щоб люди могли обігріватися в будинках. І вже тоді він розпочав свою місію в цій війні", – каже мама загиблого, Алла.
У грудні 2023 року Іван усе ж пішов добровольцем, коли перебував у Запоріжжі. Дізнавшись про це, мати не стала відмовляти його, бо розуміла, що він уже дорослий і сам може приймати рішення. Друзі додають, що Іван був людиною зі стрижнем, і його важко було в чомусь переконати, адже якщо він щось казав, то обов’язково це робив.
"Ваня спочатку служив у Запорізькій області, потім у Дніпропетровській, а пізніше його відправили до Харківської. Ми спілкувалися щотижня, саме коли він виходив із позицій. Про військові теми ніколи не говорили. "Це все військова таємниця, і про неї не потрібно знати", – так він мені казав. Коли міг, приїжджав до нас у відпустку, і тоді ми бачилися", – згадує друг дитинства Євген.
Коли Іван вирушав на виконання завдань, він завжди намагався підтримати та заспокоїти своїх близьких.
"Мамочко, я повернуся, я повернуся, не плач!" Дзвониш йому – буває, трубку не бере, вже починаєш хвилюватися. По сто разів телефонуєш – і коли чуєш знайомий голос, значить, усе добре, можна спокійно спати", – каже Алла.
Щодо мирного життя і того, якою людиною був Іван, друзі та рідні говорять:
"Дуже веселий, позитивний, добродушний, завжди приходив на допомогу. Є люди, які обіцяють, а потім усе відкладають, а Ваня таким не був. Він завжди, незалежно від ситуації, дотримувався своїх обіцянок. Був мужнім. Якщо бачив, що десь ображають дівчину, завжди заступався. І це попри свій невеликий зріст – 157 см", – каже Євген.
Також близькі згадують, що Іван ніколи не забував про своїх друзів, особливо про дівчат.
"Ваня всім говорив компліменти, усіх вітав. Мені подарував величезний мій же портрет. Потім ще питав: 'Чому ти його нікуди не вішаєш?' Довелося просто поставити його у своїй кімнаті й сказати Вані, що для такої картини мені потрібна ще одна кімната, інакше я її ніяк не повішу. А ще був випадок, коли Ваня перед школою приніс мені додому тхора", – згадує Яна.
Серед першочергових планів на мирне життя Іван мріяв повернутися до свого улюбленого заняття – тюнінгу авто.
"Любив ремонтувати "шісточки", "копійки", робити турбо-машинки. Сам мріяв про "Гелендваген" і після війни хотів собі такий купити. А ще – зробити для себе турбо-"шісточку", – каже Євген.
Іван загинув 19 березня 2025 року під час ворожого артилерійського обстрілу.
