«Дома ніколи не виходив у коридор під час обстрілів» – краматорець розказує про життя у Києві на тлі російських атак та блекаутів

Про Дмитра ми вже писали у матеріалі про людей, які вирішили залишатися у місті, ще у середині квітня.

Але так склалося, що він усе ж таки поїхав з Краматорська до Києва. Ми знову звернулися до нього, щоб дізнатися про життя у Києві під час нової хвилі російських атак на столицю.

Перші враження від столиці

Дмитро приїхав до Києва наприкінці квітня. Він каже, що на той час помітив «мільйон відмінностей» від Краматорська, – була чудова весна, місто жило мирним життям, нічого не нагадувало про війну. Працювали магазини, банкомати, АЗС.
«Ну як нічого – це я трохи перебільшую. Їжаки та барикади по місту все ж таки нагадували про бої у передмістях Києва. Але загалом до хорошого швидко звикаєш. Я навіть міг спокійно фотографувати красу нашої столиці, не викликаючи підозри. Це тоді було для мне якось дико й незвично».

Разом з тим, коли Дмитро тільки приїхав, Київ здавався йому майже порожнім. Трохи згодом життя повернулося до звичного – затори на дорогах, відкриті кафе та ресторани тощо. А на сирени, які час від часу лунали навесні і влітку, кияни на той час уже не реагували.

Нова хвиля атак та блекаути

Восени окупанти поновили атаки на Київ. Про першу з них Дмитро дізнався через те, що блимнуло світло, а сам він почув якийсь глухий звук.

«Я визирнув у вікно та побачив дуже далеко «хмаринки», схожі на ті, що я бачив у Краматорську. А потім клуби диму. Спочатку почалися проблеми зі світлом у місті. У квартирі тоді ще проблем не було. Глобальні відключення торкнулися житлового сектору пізніше».

Одна з останніх атак росіян на Київ була на район на лівому березі Дніпра, де Дмитро мешкає. Каже, що це було зовсім неподалік від його будинку:

«Дома у Краматорську ніколи не виходив у коридор під час обстрілів. Тож вперше «евакуювався у коридор» уже у Києві, бо було ну дуже голосно».

Після чергового акту тероризму з боку російських загарбників, який торкнувся усієї України та з масштабами якого він у Києві не очікував стикнутися, Дмитро провів дві доби без зв’язку – неможливо було кудись зателефонувати, мобільний інтернет також не працював, а світло вмикали буквально на пару годин на день.

«Магазини, де встановили генератори, почали надавати можливість зарядити гаджети. Генератори у Києві зараз усюди – у перукарнях, аптеках, на СТО. Мабуть, немає такого місця, де б їх не було.

Для мене ж особисто павербанк та термос стали справжньою знахідкою. Гаряча вода та заряд телефона – це важливо. Тож життя продовжується попри усі підлянки, що робить нам сусідня країна».

Дмитро розповідає, що коли дають світло, а це може бути всього на дві-три години, треба швидко зробити чай в один термос, каву в інший. Каже, що біля вуличних кавових апаратів зранку черги, повний аншлаг. Наші люди звикли до ранкової кави і хоч як, але змінювати звички не збираються. І це правильно.

Він також помітив, що зазвичай навіть під час вимкнення світла транспорт працює – трамваї, тролейбуси рух не припиняють, тож з громадським транспортом особливих проблем, за спостереженнями Дмитра, немає.

«Головне, що ніхто особливо не жаліється. Важко, буває комусь навіть до сліз. Але абсолютно усі, як на мене, навіть діти розуміють, що це дрібні тимчасові незручності. Мій п’ятирічний племінник так і каже, що це «росіянці винні».

А от кому справді важко – це нашим ЗСУ, завдяки яким ми можемо спати у ліжку, мати дах над головою, над якою не літають снаряди, а під ногами – холодна багнюка. Тож жодної зневіри і скигління».

«У темні часи люди самі починають немовби сяяти»

Дмитро розповів, що у ліфтах на випадок аварійного відключення світла та екстреної зупинки ліфта зустрічаються спеціальні коробки «першої допомоги». У них є вода, якийсь перекус, заспокійливе тощо.

«Кажуть, що війна показує гірші якості у людях. Але вона так само показує і кращі якості. У темні часи люди самі починають немовби сяяти. У домі, де я живу, нещодавно після аварійної зупинки дівчина шість годин просиділа у ліфті. Її підтримували, готували та якось передавали каву. Допомагали, як могли».

А до блекаутів якось з часом адаптуєшся, – додає Дмитро. Він навіть припинив рахувати, скільки годин на день світла немає. Іноді дошкуляє безсоння, але це не через вимкнення світла, а через розуміння того, що у країні триває війна.

Частинка рідного міста та віра у Перемогу завжди поруч

Як багато хто з ВПО та біженців, Дмитро теж має якусь частинку рідного міста на згадку про дорогих йому людей, які зараз далеко, але у думках завжди поруч.

І навіть чергова атака на нашу столицю, яку загарбники здійснили за допомогою дронів якраз тоді, коли готувався цей матеріал, не забирає у Дмитра оптимізму.

«Я вірю у нашу перемогу та дякую усім нашім героям Сил оборони! Вірю, що скоро вона буде та усі ми повернемося додому. Тим більше попри ці блекаути, – прорвемося».