Володимир Ржавський: “Я не хотів би, щоб знову ця війна повторилася, щоб моїм дітям дісталося подібне”

Володимир Ржавський перш за все відомий у Краматорську як громадський діяч, він є Головою правління громадської організації "Рідна країна", головою ради профспілки "Єдність підприємців".

Приватний підприємець, має дві вищі освіти. Володимир має дружину Євгенію і має двох дітей.

Але зараз він в складі 90-ї окремого аеромобільного батальйону Повітряно-десантних військ воює з фашистською Росією.

- Давно ти на війні?

З 24 лютого. У перший же день війни я був мобілізований. З військкомату зателефонували – я пішов.

- А до того в тебе вже була історія військова?

Так, це я вже втретє пішов. Перший раз служив у Національній гвардії ще у 1999–2000 роках. Потім у 15-16 роках і зараз.

- А у 15–16 роках це що було?

Ну тоді АТО [Антитерористична операція] була.

- Ти хто за військовою спеціальністю та званням?

Старший сержант за званням, ну а спеціальностей у мене вже кілька, теперішню давай не вказуватимемо до кінця війни.

– Де ти почав воювати?

Увечері 24 лютого я був уже в розташуванні 90-го батальйону Десантно-штурмових військ. Перший бій у мене був у Грушевасі, це недалеко від Ізюма. Потім ми перейшли в Долину.

– Якими були перші дні війни?

У Грушевасі похмура картина була. Нас розстрілювали як сліпих кошенят. Над нами кружляли два “Орлани”, квадрокоптери, а ми з автоматами бігали, не розуміючи, що відбувається. Не були ми до ладу готові на початковому етапі. І аеророзвідки у нас тоді не було. У ворога була, ми не мали.

- Тепер все по-іншому?

Ну звичайно. Значно. Початок був найскладнішим, бо та армія готувалася, а ми готові були слабко. Той автомат, який мені дали 24 лютого, можливості пристріляти не було, бо майже відразу, за кілька днів, поїхали безпосередньо на війну. Це потім уже почали приходити хлопці з учбових центрів, де є можливість освоїти зброю.

– Ті, хто зараз поповнює частини, вони добре підготовлені?

Так, вони вже після навчальних центрів пристрілялися зі своєї зброї. Вони, звісно, більш підготовлені, ніж ми 24 лютого.

- А чи є у вас ті, хто проходив підготовку в Англії, в Європі?

Були хлопці, які проходили підготовку в Польщі, але більшість після наших навчальних центрів.

- Ти вже понад 10 місяців на війні, до цього можна звикнути?

До такого складно звикнути та неможливо забути.

Військовослужбовець пішов в армію добровольцем, він на війні з 26 лютого з невеликою перервою на шпиталь.

- А ти міг припустити, що таке може статися?

Ні, звісно, не міг. Я прокинувся із сім'єю від гуркоту вибухів. Ми всі психологічно до цього не були готові. Але усвідомлення того, що в тебе сім'я, діти, однорічна дитина приводило до розуміння, що треба йти.

- Як ви змінювали бойові позиції за ці місяці?

Ізюм, Долина, потім під Пасікою були в лісі неподалік Богородичного. Свій 41-й день народження зустрів на позиціях під Богородичним.

– Як ти змінився за ці 10 місяців?

Є серйозна втома. І психологічна, і фізична. Умови складні, і побутові, коли тижнями не помитися, нестачі води були. А ще були випадки, коли промерзав до кісток, правильніше сказати відчував, як замерзають мої кістки, а дуже ворушитись на позиції небезпечно, багаття розводити - це видати ворогу свої позиції.

Коли на початку війни переміщувалися на відносно великі відстані, промерзали на бронетехніці, відчувалося, що ми в цьому питанні не були підготовлені. Їхали зверху на броні, при приїзді на місце я не міг не те, що воювати, - не міг злізти з БТРа, я не відчував своє тіло нижче грудей, сповзав що називається на пузі, щоб не зламати ноги.

Всього вистачало. Багато речей, які навряд чи стануться з тобою в звичайному житті

У багатьох, хто воює з самого початку війни, вже є моральна ,та і фізична втома. Думаю, що таких людей за згодою потрібно міняти, переводячи їх в інструктори чи повертати в громадське життя. Може, після підписання закону про відпустки під час воєнного стану ця ситуація покращиться

А ще - стаєш віруючим. Можу з упевненістю сказати, що те, що живий досі – більшість заслуги в цьому Бога. Завдяки Богу. Тому що коли йдуть серйозні бої, коли під бомбардуванням - молишся і це справді допомагає. В яких би ти не був великих колотнечах, щоразу це випробування для психіки.

Мені особисто дуже допомогала віра в Бога, особливо в тяжкі моменти молитва допомогала заспокоюватися і укріплювати дух. Окремо хотілося б сказати слова подяки всім тим, хто згадував мене у своїх молитвах, близьким, родині, друзям і всім, кого знаю особисто, і тим, з ким знайомий через інтернет, які в своїх молитвах різних конфесій і вірувань допомогали на відстані. Велике їм дякую!!!

- Мобілізація у Росії відчувається?

Через якийсь час ми її відчули, бо прийшли свіжі сили. Частіше стали наступати. Вони також змінюють тактику. Нам не можна недооцінювати ворога. Наша армія теж змінюється та вдосконалюється.

– Зараз у вас там висока інтенсивність війни?

Так, на нашому напрямі висока.

- Голова Луганської ОДА каже, що ЗСУ просуваються у напрямку Кремінної. Ти можеш щось сказати з цього приводу?

Ми не знаємо, що відбувається на всіх позиціях. Знаємо чітко лише про свої позиції. Командуванню видно, де якісь успіхи.

- Чи доводилося втрачати друзів?

Так. Психологічно найважче - це втрачати своїх друзів. Зранку ти пив з ним каву, закип'ячену в окопі в металевій кружці над маленьким газовим пальником, а через декілька годин ти виносиш його в його ж спальному мішку. Інші відчуття, не хочу навіть розказувати.

- Зараз ми розмовляємо, значить у тебе перепочинок?

Так, нас відводять періодично, змінюють на позиціях усередині підрозділу. Частина вийшли, частина змінилися. Щоб помитися, привести себе в порядок від цього. Якщо постійно на “нулі” перебувати, то “кукушка” зовсім поїде.

- На “нулі” тільки окопи, чи бліндажі теж є?

Тільки окопи. Можливості робити там якісь серйозні бліндажі нема. Там обстріли постійно, голову не сильно висунеш, не те, що бліндажі будувати.

- Коли вони наступають малими групами, як ви їх виявляєте?

Ну, ми ж постійно на позиціях, уночі тепловізори. Останнім часом з'явилися підрозділи аеророзвідки та інші подібні речі. У нас безпосередньо такого немає, але нам повідомляють інформацію про пересування.

- Ти бачився із сім'єю за ці місяці війни. Чи буваєш у Краматорську?

Так бачився, командири відпустили, ну а офіційних відпусток не було.

- З настанням зими ви всі необхідний одяг маєте?

Так, все критично необхідне ми маємо. Щось самі купимо, щось видадуть. Так, щоб боєць залишався голим та незахищеним, - такого немає.

- Як ти думаєш, як і де закінчиться війна?

На межі 91 року.

- Далі не треба?

Час покаже. У них теж можуть референдуми відбутися. Сьогодні сильно забігати наперед не бачу сенсу. Треба відновити свою територіальну цілісність, а далі все залежить від того, як складатиметься політична ситуація, і як на фронті.

Наразі обговорюють, яким чином повертати Крим, з яким статусом він повернеться. Я переконаний, що він повинен повернутися як звичайна область, без додаткової автономії. Якщо залишити йому автономію, ми відкладемо війну. Такі ризики треба попереджати. Я не хотів би, щоб знову ця війна повторилася, щоб моїм дітям дісталося подібне.

- Чи є у тебе відповідь з приводу того, як довго все це триватиме?

Важко судити про це. Все залежатиме і від того, чи буде допомога від партнерів, чи буде у нас достатньо зброї та якої.

- Часто доводиться читати та чути, що це війна здебільшого артилерії. У нас досі її менше? Чи це відчувається?

На початку війни приблизне співвідношення пострілів артилерії приблизно були 1 к 50 на користь “орків”, зараз іноді майже паритет, але наші хлопці б'ють точніше.

У них запаси із радянських часів просто колосальні. А в нас останнім часом скільки складів вибухнуло внаслідок диверсій. Спочатку дуже відчувалася нестача снарядів.

– Бронетехніки вистачає?

Ні, не вистачає.

Дуже не вистачає техніки. Я маю доступ в інтернет, стежу за ситуацією і вважаю, що [головнокомандувач Збройних сил України Валерій] Залужний абсолютно правильно в останній заяві сконцетрував увагу на техніці, якої не вистачає.

- Була б інша ситуація, якби була ця техніка?

Так, причому принципово інша. Таке враження, що нам дають все це, щоб пацієнт, так би мовити, не помер, щоб ми не програли, а не щоб виграли цю війну. Звісно, ми вдячні за допомогу. Але якщо вони дають техніку та підтримують фінансово, то ми платимо кров'ю людей, кращих людей нашого народу. Скільки бійців уже загинули чи стали інвалідами? А цивільних? Ми платимо найвищу ціну у цій війні.

- Що ще найважливіше на війні?

Багато залежить від поваги до командирів, а вона починається з відношення до своїх підлеглих. Скажемо відверто те, що командири дуже різні. Мабуть, як і люди взагалі, але на них в цей час покладаються особливі обов'язки, і не за кожним підуть бійці, як і не кожного, за потреби, винесуть з поля бою. Тому, великим чином, від командира залежить атмосфера в підрозділі, довіра і бойовий дух.

- А ще що?

Ще важливий зв'язок з близькими. Коли були в лісі під Богородичним, не було ніякого зв'язку, і коли ти не можеш поспілкуватись з близькими, - це дуже важко. Коли в підрозділі з'явився Старлінк - це значно покращило цю ситуацію

Дуже хвилююся за батьків, їм це дається найважче, вони дуже хвилюються. Їм у своєму поважному віці (матері 73, а батьку 83 роки) випали ще такі випробування. Коли в тебе з'являються власні діти, ти починаєш їх розуміти, що хвилювання за своїх дітей набагато сильніші за турботу про власне життя. Вони не поїхали з міста, і весь цей час додатково до хвилювань про дітей та онуків переживали всі ці жахливі бомбардування нашого міста, відключення газу, світла та інших важливих речей, до котрих ми так звикли. Це дуже підкосило їх здоров'я, мати зовсім посивіла, батько майже повністю втратив зір, з будинку майже не виходить. І у цьому вже важко мені: з однієї сторони, в цей час я повинен бути на захисті своєї держави, а з іншої, як син я не можу у цей складний час бути поруч з ними.

- З чим пов'язані у тебе найсильніші переживання цієї війни?

Напевно, це мій перший бій. Ми зовсім не були готові до цього. Танки стріляють, літаки бомблять, я досі здивований, що нам удалося звідти вибратися. Нам тоді розвідка допомогла, бо ми фактично були в оточенні. Це було останніми днями лютого.

- А приємні моменти на війні бувають?

Є і приємні моменти, коли сходимось з різних позицій на КСП (Командно-спостережний пункт), то обіймаємось і раді бачити одне одного особливо після важких обстрілів, потім вже всі діляться своїми емоціями, які переповнюють. Всі навперебій розповідають свої історії, інколи навіть не дослухавши історію друга.

У нас обов'язково буде ця історична перемога, але ми ніколи не повинні забути, якою ціною ми її отримали, скільки наших людей заплатили за неї власним життям і здоров'ям, власними домівками і скаліченими долями. Це надзвичайно висока ціна, про яку повинні пам'ятати всі, особливо люди, яких наш народ наділяє владою.