27 квітня 2023
19:35
1271
«Поки Краматорськ тримається, ми триматимемось теж»: каже Наталя, життя якої вже 20 років неможливо уявити без «Пласту»
Краматорські пластуни не хочуть реєструватися у Львові та вірять, що наше місто вистоїть
У Краматорську «Пласт» існує 25 років. Після російської агресії у 2014 році організація фактично жила неподалік лінії фронту у місті, яке стало центром вільної Донеччини. Зараз частина пластунів станиці «Краматорськ» захищає країну, частина перебуває в евакуації і намагається відновити діяльність.
У виданні ZAXID.NET поспілкувалися з пластунами, які мешкають у Львові, про постійні старання зберегти організацію, Краматорськ і віру у те, що місто вистоїть. Пропонуємо вашій увазі з цієї статті розповідь Наталі Попової, виховниці та станичної.
«"Пласт" дав мені все»
Початок 2000 років. В одній зі шкіл Краматорська триває спартакіада, яку організували пластуни. Десятирічний Володя проводить тут весь день. Вдома хвилюється його мама Наталя Попова і не розуміє, чому сина так довго немає. Про «Пласт» вона дізнається вперше і навіть не здогадується, що він на два десятиліття стане частиною її життя.
«Пам'ятаю, що спартакіада відбувалася в суботу, і дитини не було цілий день. Думаю, він же їсти хоче, чого так довго немає. Вирішила піти глянути, що це таке. Дивлюсь, а дітей там так багато, вони займаються, потім ввечері всі сідають в коло, моляться, ватра в них… Проте побачила, що сину дуже сподобалося. Для десятирічних це саме те, що треба, є куди подіти енергію і де показати себе. Перед тим помер мій чоловік. І це для нас був спосіб повернутися до життя», – пригадує Наталя.
«Запитала, чи можна поїхати. Сказали, що залюбки. У нас братчик був неповнолітнім навіть, тому їм потрібна була доросла людина. Після цього мені запропонували взяти якийсь гурток. Було страшно, бо це відповідальність. З іншого боку, мені дуже подобалось бути з дітьми на природі, бути в наметах, готувати їжу», – розповідає Наталя.
Після вагань Наталя таки погодилась долучитися до «Пласту», щотижня бачилась з дітьми на сходинах, брала участь у мандрівках та таборах.
«Коли прийшла в "Пласт", то все змінилося. Уявіть, скільки ж років минуло. Наприклад, "Отче наш" я знала лише російською.
Зараз і не згадаю. Мені син каже, що якби ми не були в "Пласті", то ми були б сєпарами... От чого люди такі? В школі їм щось вклали в голову, вони з тим живуть, особливо старше покоління. Вони не розвиваються, а тут зовсім інше. "Пласт" мені дав все», – каже Наталя.
До війни в організації стабільно було 25 дітей різного віку. За словами Наталі, все трималося на кількох пластунах, які залишалися в організації з 2000-х років.
«Кращої організації, ніж "Пласт", просто не існує. Там здоровий спосіб життя. Діти під наглядом, їх ніхто не ображає. Є куди подіти енергію, бо у школі можуть причепити до дитини ярлик, а тут вона розвивається і може вдосконалити себе у будь-якій сфері», – каже жінка.
За словами Наталі, довгий час «Пласт» в Краматорську не сприймали. Людей лякав релігійний аспект і навіть те, що це національна скаутська організація. Були випадки, коли дитина хотіла ходити, а батьки ні, або ж навпаки.
«Ми завжди організовували купу всього, спілкувалися зі школярами. У дітей горіли очі, але коли ми запрошували приходити до нас, то добре було, коли це робили 1-2 дитини. У нас не було черг. Ми приймали всіх, лише було потрібно, щоб дитина відвідала декілька сходин і зрозуміла, чи їй це підходить. У нас дисципліна, чіткі правила», – розповідає Наталя.
Вона пригадує, що частина дітей назавжди покинула «Пласт», коли почалася війна, у можливість якої ніхто не вірив. До того батьків влаштовувало, що за дитиною є нагляд, і вони не цікавились, чим займається організація.
«Діти приходили до нас і казали, що Путін нормальний і нічого поганого не зробить. Людям з таким світоглядом з нами взагалі не по дорозі. Ще якби тоді була підтримка влади, але всім було все одно. Мій син пішов на війну добровольцем.
Перед тим був на Майдані і тільки закінчив в Донецьку інститут. Коли їхали до Києва, то їхні автобуси зупиняли, били вікна. Їх в Краматорську стерегли», – згадує Наталя.
На думку жінки, після 2014 року Краматорськ, крім того, що розбудовувався й оновлювався, ще й стрімко українізувався. У місто переїхали мешканці окупованих територій Донеччини, і дехто з них одразу віддав дітей до «Пласту».
«Ми працювали з різними містами й відчували, що ми частина великої спільноти. У нас діти дуже патріотичні, ініціативні. Діти між собою спілкувалися лише українською. У мене в самої може вирватися якесь слово російською. Я дітям дозволяю, щоб мене поправляли, якщо забуваю», – говорить Наталя.
Станиця «Краматорськ» готувалася до повномасштабної війни. Наталя каже, що попри все не вірила, що це станеться. Військові проводили гутірки, вчили надавати першу медичну допомогу.
«Війна з 2014 року йшла, і коли ми чули, що щось загрозливе починається, то готували дітей. Говорили, коли навіть вони йдуть зі школи, то потрібно придивлятися, куди можна впасти, якщо обстріл. На всіх наших заходах ми мали тренування з першої медичної допомоги. Розказували, як поводитися під час обстрілів, що треба покласти записку в кишеню з номером і адресою, щоб все знали батьки. Наші діти не губляться в критичних ситуаціях. Вони вміють виживати», – розповідає Наталя.
«У Краматорську залишився тільки один пластун. Він роздає гуманітарну допомогу, яка приходить у місто. У нього є низка обставин, чому він залишається. Інші пластуни роз'їхалися не те, що по країні. Вони тепер по всьому світу», – каже пластунка.
Наталя зараз мешкає у Львові і є виховницею та станичною. Вона планує з вихованцями мандрівку в Італію та чекає, коли буде безпечно повернутися додому.
«Не хочемо перереєстровуватися у Львові, бо хочемо залишатися краматорськими пластунами. Я розумію пластунів з Сєвєродонецька. Їхнє місто зруйноване вщент. Свято вірю, що Краматорськ вціліє. Поки наш Краматорськ тримається, то ми триматимемось теж», – переконана Наталя.
KramatorskPost У Краматорську «Пласт» існує 25 років. Після російської агресії у 2014 році організація фактично жила неподалік лінії фронту у місті, яке стало центром вільної Донеччини. Зараз частина пластунів станиці «Краматорськ» захищає країну, частина перебуває в евакуації і намагається відновити діяльність.
У виданні ZAXID.NET поспілкувалися з пластунами, які мешкають у Львові, про постійні старання зберегти організацію, Краматорськ і віру у те, що місто вистоїть. Пропонуємо вашій увазі з цієї статті розповідь Наталі Попової, виховниці та станичної.
«"Пласт" дав мені все»
Початок 2000 років. В одній зі шкіл Краматорська триває спартакіада, яку організували пластуни. Десятирічний Володя проводить тут весь день. Вдома хвилюється його мама Наталя Попова і не розуміє, чому сина так довго немає. Про «Пласт» вона дізнається вперше і навіть не здогадується, що він на два десятиліття стане частиною її життя.
«Пам'ятаю, що спартакіада відбувалася в суботу, і дитини не було цілий день. Думаю, він же їсти хоче, чого так довго немає. Вирішила піти глянути, що це таке. Дивлюсь, а дітей там так багато, вони займаються, потім ввечері всі сідають в коло, моляться, ватра в них… Проте побачила, що сину дуже сподобалося. Для десятирічних це саме те, що треба, є куди подіти енергію і де показати себе. Перед тим помер мій чоловік. І це для нас був спосіб повернутися до життя», – пригадує Наталя.
«Запитала, чи можна поїхати. Сказали, що залюбки. У нас братчик був неповнолітнім навіть, тому їм потрібна була доросла людина. Після цього мені запропонували взяти якийсь гурток. Було страшно, бо це відповідальність. З іншого боку, мені дуже подобалось бути з дітьми на природі, бути в наметах, готувати їжу», – розповідає Наталя.
Після вагань Наталя таки погодилась долучитися до «Пласту», щотижня бачилась з дітьми на сходинах, брала участь у мандрівках та таборах.
«Коли прийшла в "Пласт", то все змінилося. Уявіть, скільки ж років минуло. Наприклад, "Отче наш" я знала лише російською.
Зараз і не згадаю. Мені син каже, що якби ми не були в "Пласті", то ми були б сєпарами... От чого люди такі? В школі їм щось вклали в голову, вони з тим живуть, особливо старше покоління. Вони не розвиваються, а тут зовсім інше. "Пласт" мені дав все», – каже Наталя.
До війни в організації стабільно було 25 дітей різного віку. За словами Наталі, все трималося на кількох пластунах, які залишалися в організації з 2000-х років.
«Кращої організації, ніж "Пласт", просто не існує. Там здоровий спосіб життя. Діти під наглядом, їх ніхто не ображає. Є куди подіти енергію, бо у школі можуть причепити до дитини ярлик, а тут вона розвивається і може вдосконалити себе у будь-якій сфері», – каже жінка.
За словами Наталі, довгий час «Пласт» в Краматорську не сприймали. Людей лякав релігійний аспект і навіть те, що це національна скаутська організація. Були випадки, коли дитина хотіла ходити, а батьки ні, або ж навпаки.
«Ми завжди організовували купу всього, спілкувалися зі школярами. У дітей горіли очі, але коли ми запрошували приходити до нас, то добре було, коли це робили 1-2 дитини. У нас не було черг. Ми приймали всіх, лише було потрібно, щоб дитина відвідала декілька сходин і зрозуміла, чи їй це підходить. У нас дисципліна, чіткі правила», – розповідає Наталя.
Вона пригадує, що частина дітей назавжди покинула «Пласт», коли почалася війна, у можливість якої ніхто не вірив. До того батьків влаштовувало, що за дитиною є нагляд, і вони не цікавились, чим займається організація.
«Діти приходили до нас і казали, що Путін нормальний і нічого поганого не зробить. Людям з таким світоглядом з нами взагалі не по дорозі. Ще якби тоді була підтримка влади, але всім було все одно. Мій син пішов на війну добровольцем.
Перед тим був на Майдані і тільки закінчив в Донецьку інститут. Коли їхали до Києва, то їхні автобуси зупиняли, били вікна. Їх в Краматорську стерегли», – згадує Наталя.
На думку жінки, після 2014 року Краматорськ, крім того, що розбудовувався й оновлювався, ще й стрімко українізувався. У місто переїхали мешканці окупованих територій Донеччини, і дехто з них одразу віддав дітей до «Пласту».
«Ми працювали з різними містами й відчували, що ми частина великої спільноти. У нас діти дуже патріотичні, ініціативні. Діти між собою спілкувалися лише українською. У мене в самої може вирватися якесь слово російською. Я дітям дозволяю, щоб мене поправляли, якщо забуваю», – говорить Наталя.
Станиця «Краматорськ» готувалася до повномасштабної війни. Наталя каже, що попри все не вірила, що це станеться. Військові проводили гутірки, вчили надавати першу медичну допомогу.
«Війна з 2014 року йшла, і коли ми чули, що щось загрозливе починається, то готували дітей. Говорили, коли навіть вони йдуть зі школи, то потрібно придивлятися, куди можна впасти, якщо обстріл. На всіх наших заходах ми мали тренування з першої медичної допомоги. Розказували, як поводитися під час обстрілів, що треба покласти записку в кишеню з номером і адресою, щоб все знали батьки. Наші діти не губляться в критичних ситуаціях. Вони вміють виживати», – розповідає Наталя.
«У Краматорську залишився тільки один пластун. Він роздає гуманітарну допомогу, яка приходить у місто. У нього є низка обставин, чому він залишається. Інші пластуни роз'їхалися не те, що по країні. Вони тепер по всьому світу», – каже пластунка.
Наталя зараз мешкає у Львові і є виховницею та станичною. Вона планує з вихованцями мандрівку в Італію та чекає, коли буде безпечно повернутися додому.
«Не хочемо перереєстровуватися у Львові, бо хочемо залишатися краматорськими пластунами. Я розумію пластунів з Сєвєродонецька. Їхнє місто зруйноване вщент. Свято вірю, що Краматорськ вціліє. Поки наш Краматорськ тримається, то ми триматимемось теж», – переконана Наталя.
Постійне посилання на статтю: http://www.kramatorsk.info/view/
295850
Якщо ви хочете залишити коментар, прохання авторизуватися або зареєструватися.