“Воював, допоки міг. Навіть коли боровся зі смертельним недугом”: помер воїн ТрО Краматорська Євген Буран

Останні місяці він вів надважкий бій з хворобою, що забрала його життя. На згадку про Євгена ми зібрали спогади від рідних, друзів та побратимів

Звістка про смерть Євгена Бурана була для всіх, хто його особисто знав, як грім серед ясного неба.

В це неможливо було повірити. Він же мав бути завжди…

Він був таким тихим, наче непомітним, але таким справжнім. І він завжди був.

Він завжди був поряд: на наших зборах, на музичних тусовках, в кав'ярні, де ми часто збиралися в мирні часи, щоб обговорити життя міста та спланувати якийсь захід.

Потім він став приходити не сам, а з собакою. І цей тандем, Буран і дворовий пес, - це була справжня любов. А потім ми дізнались, що він пішов до ТрО. А потім, що він серйозно захворів.

Зранку 31 липня Жеки не стало. Його здолала хвороба.

Ми хочемо згадати, яким він був та як відважно бився спочатку з росіянами, а потім зі своєю хворобою.

Тетяна Андрєєва, сестра

Жека мріяв про військову службу з дитинства. На строкову службу його не призвали через купу проблем зі здоров‘ям, але він не втрачав надію і час дарма. Він був серед перших краматорських “толкієнутих”, перетворивши квартиру на майстерню з виготовлення бутафорської зброї та ігрових костюмів.

Пізніше захопився страйкболом, перетворивши квартиру на майстерню з купою напіврозібраних автоматів, які він для себе і для друзів з усієї країни доводив до ідеалу.

Незрозуміло чому, але він дуже давно почав готуватися до війни. Так і казав: “Буде війна!” Хоча ніяких передумов для того на той момент і не було видно.

Тренувався, вивчав, майстрував.

У 2013 під час Революції Гідності поїхав на Майдан. Для нього було звично жити в польових умовах, але незвично було мирися з беззаконням.

Потім настав 2014. Найбільшим ударом для нього стало те, що найближчі його друзі по страйкболу, які дуже часто приходили в наш дім, пішли на бік “днр”. Саме через них тоді, у 2014, він морально не зміг стати в ряди добробатів.

"Я не можу. Я не зможу стріляти, знаючи, що по той бік - вони”. Тому він зайнявся розвідкою. Кружляв містом і околицями, збирав дані про позиції та рух “днрівців” і передавав через знайомих чи то в СБУ, чи то військовим.

Пізніше він декілька разів намагався мобілізуватися в АТО, але знов таки, через стан здоров‘я йому всюди відмовляли.

24 лютого 2022 десь о 6-й ранку він нас розбудив і сказав: “Війна почалася.” Дав якісь вказівки і поради.

А вже 25 лютого після нетривалого візиту в військкомат, ввечері вже був в частині ТрО. Так здійснилась його мрія.
В цивільному житті Жека був аскетом, весь його скарб вміщався в похідний рюкзак. На питання про службу в нього було дві відповіді: “все нормально” і “все добре”. І тільки коротенькі його повідомлення в фейсбуці давали трохи уявлення про те, де він і як він.

Але найважчій його бій чекав не на фронті. Поскаржившись на біль в животі, він потрапив у госпіталь в Дніпрі, де був діагностований рак шлунку вже в 4 стадії.

Лікування - процес нудний. Щоб не сидіти без діла, Жека захопився коптерами, перетворивши кімнату на майстерню зі збирання цих штук і на випробувальний полігон.

Лікування - процес надважкий. Після кожного курсу “хімії” він довго приходив в себе, біль, гостра реакція на холод, купа інших побічних ефектів. Але він бився. Строго дотримувався режиму, не пропускав приймання ліків. В нього з‘явилася нова мета - побачити Перемогу. На жаль, хвороба виявилася сильнішою. Він пішов тихо. Але він не програв.

Він перейшов на новий рівень.

І звідти радітиме Перемозі.

Юрій Трембач, директор компанії “Сателіт”

Інфрачервоне світло... Його не бачиш, але гріє саме воно.

Женя був мовчазним, зазвичай, не потрапляв у фокус уваги, проте якось завжди виявлявся там, де був потрібен.

Спокійно та впевнено - хоч розвідуючи блок пости сепарів, хоч створюючи реквізит для вуличної акції.

Коли почалося (повномасштабне вторгнення - авт.), він так само спокійно та впевнено взявся до зброї, воював в ТрО, допоки міг.

Зігрівав, навіть коли боровся зі смертельним недугом. Не вистачило сил на перемогу у цій боротьбі...

Мовчазний, спокійний, надійний.

Він відійшов у засвіти, але ми й надалі відчуваємо його тепло.

Євген Бойко, керівник проєкту “Добрий сусід”

Коли ми з Жекою познайомились, він був закритою людиною.

У 2019 році він доєднався до соціального проєкту "Добрий сусід" як волонтер і майже ніколи не пропускав виїзди до сімей.

В нього були попередній неприємний досвід на роботі з минулим колективом, а з нами він хоч і потроху, але почав розквітати, ділитись своїми проблемами, переживаннями.

До нас він доєднався, бо хотів робити щось добре для людей, для країни.

Жека дуже хотів потрапити у військо, але його не пускав військкомат.

На початку повномасштабного вторгнення Жека одразу вступив до лав Збройних сил України, трохи спілкувався з ним і розумів що нарешті він там, де хотів бути. Може не в такий час, але мені здалося, що він був щасливий.

Чим ближче ти його знаєш, то краще розумієш, що він був добрішою людиною, ніж здавався.

З ним не треба було філософствувати. Коротко по ділу, щоб зробити руками якомога більше.

Жека - найстабільніший волонтер, який віддавав в рази більше, ніж отримував.

Дуже шкода, що ми втратили такого воїна. Мої співчуття усім його близьким.

Олена Кубишка, волонтерка

Євген для мене був людиною-загадкою. Він мало говорив, але завжди влучно. Дивувала його майстерність: він вправно володів будь-яким інструментом, що потрапляв до його рук. Навіть вирізання гелловінських гарбузів в його виконанні виглядало ритуальною магією.

Олег Москвитін, побратим

З Євгеном я познайомився в перші дні початку повномасштабної війни з російською федерацією. На місці дислокації нашої частини в Слов'янську він зі мною ділив ліжко (ми спали по черзі).

Женя був мовчазний, небагатослівний співрозмовник, але за цим простежувалася надійність та впевненість, за принципом: менше слів - більше діла.

Так сталося, що ми з ним не були разом на “передку”, але я впевнений, що цей “чолов'яга” прикрив би мені й тил, і фланг! Він був воїном!

Про свою роботу в тилу ворога у 2014 році ніколи не розповідав, а те, що я чув від інших, викликало в мене відчуття захоплення та повагу.

Він завжди ділився своїм досвідом з іншими, що нам допомагало вижити в боях.

Коли Женя дізнався про свій страшний діагноз, не зламався, а став шукати напрямки, де б він міг бути корисним для армії. Знаходив і працював над ними!

Це велика втрата для нас, для війська та Держави!

Дякую долі, що звела мене з такою Людиною. І дуже шкодую, що так рано забрала Євгена від нас.