Недавно состоялась презентация новой книги Лiни Костенко:
http://2000.net.ua/2000/svoboda-slova/rakurs/72555(статью очень рекомендую прочесть)
Выдержки из книги:
"...Можна собі уявити московського патріарха, щоб він вибачився перед народами,
які зазнали від Росії кривд? Можна собі уявити Росію, що визнала б свої провини
і покаялася? За репресії, за депортації, за Голодомор? За ту колись пошматовану Польщу.
За поневолену Україну. За «сторозтерзаний Київ». За кров'ю залитий Кавказ.
За поневіряння кримських татар. За вторгнення в Афганістан. У Будапешт, у Прагу.
За Берлінський мур. За Чорнобильську атомну, що отруїла наші й суміжні землі.
Та, зрештою, перед своїм власним народом — за переслідування найдостойніших
своїх громадян, за руйнування храмів, за всіх тих убитих хлопців у її неоголошених війнах.
Ні, вона вже покрикує на Німеччину, щоб хутчій платила остарбайтерам компенсацію.
А що б подумати про свої власні борги — репресованим, депортованим, силоміць
вивезеним народам. Їхнім спустошеним землям. Їхнім пограбованим поколінням.
У кожної нації свої хвороби. У Росії — невиліковна".
«...У Севастополі російська мова проголошена другою офіційною.
У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження.
Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі.
Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку
ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше.
Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе.
Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються. Сина в дитячому садку
задражнили, навіть Борька сказав: «Хохол». Україна — це резервація для українців.
Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом
вживання своєї мови».
