[johonson]

различаю, конечно

Если бы различал, то не говорил. Зачем врешь тогда, что различаешь?

и это, кстати, того - я с вами в один толчок на брудершафт не блевал.

Ясно за что ты людей начинаешь уважать.
Я не обращаюсь на вы с теми, кто меня оскорбляет по интернету.

гыыыыы, не сопротивлялась. гыыыыыы.
учите историю, че

Страны Европы почти все капитулировали. Учи, учи.

кетай, япония, голландские/французские колонии, сша

Понятно все с тобой. Ты гуй от пальца отличить не можешь.

почему вам в голову не приходит Гитлера героем сделать (можете не отвечать)

Гитлер это нацист и фашист. Он мягко говоря не герой. Он то, что ничего общего не имеет с человечностью.

По-перше, це у ВАС "иллюзии по поводу войны", а не в мене. Вона насправді ще страшніша і жахливіша, ніж Ви можете уявити.

Написал то же что и я, и говорит что у меня иллюзии.

генерал-лейтенант авиации (1947)

Я ему про войну, а он мне про послевоенные годы.

В 1942 году ему присвоено звание полковника, в 1946 — генерал-майора

Молодец, видимо, заслужил.
А про другого сына ты как-то забыл...

Я казав про МИРНИЙ час, коли...... та ладно...

Я тебе написал и про мирный, и про военный. В том, что ты читать не умеешь, я не виноват, как и Сталин.

P.S. Ви мені нагадали одну комсомолку з Краматорська, котра агітувала свого часу мою мать їхати "поднимать Целину". Розказувала як це важливо для країни і як всі комсомольці повинні бла-бла-бла... А мати відмовилась, бо вона одна доглядала совю хвору матір. Комсомолка почала погрожувати виключенням з комсомолу, та давити на патріотизм і лінію партії. Але мати все одно відмовилась, бо не могла вчинити по-іншому. З часом її все ж таки залишили у спокою. Але головне в цій історії от що - САМА КОМСОМОЛКА, ТАК НІКОЛИ ТУДИ І НЕ ПОЇХАЛА.
А словами пафосними кидатись - це "не мешки ворочать".

Понеслось, еще одна ття без имени и фамилии, со своей историей.
Мне накласть на твои истории. Я не верю в байки.

будут Вам и имена , и фамилии - дайте немного времени!

Ты либо сразу пиши, либо зачем они потом?

и сам ты бомж , раз сравниваешь

Там был пример, а не сравнение. Этим ты выдал себя. Читать надо не с бурей эмоций.

не знаешь человека - молчите!!!

Его тут никто не знает. У нас в стране свобода слова, ты приказываешь мне молчать? Какой-то ты тоталитарный.

[johonson]

У деяких дослідженнях (Джеймс Мейс, Роберт Конквест та інші) автори доводять

Эти авторы пишут сейчас, они не были при голоде. Они пишут вам из-за бугра, а вы в это верите.

Найменування документу : № 9. Витяг із протоколу засідання політбюро ЦК ВКП(б) про затвердження інструкції Верховного суду та ОДПУ щодо застосування постанов ЦВК та Раднаркому СРСР.
16 вересня 1932 р.
№ 31. Таємний лист керівникам партійних і радянських органів щодо хлібозаготівель в Оріхівському районі України.
7 грудня 1932 р

Сканы документов в студию. А то каждый лох может сослаться на какие-то несуществующие документы.

Жертви голоду на вулицях Харкова, 1933 (фото інж. Віненбергера, Widener Library, Harvard University, Harvard University Press, Cambridge, Massachusetts, 1986, p. 35.)

Вы про гарвардский проект что-то знаете? Видимо нет.

[Sergey]

Его тут никто не знает. У нас в стране свобода слова, ты приказываешь мне молчать? Какой-то ты тоталитарный.

опять же я с Вами не знаком , по єтому прошу ...

Я пам’ятаю все. Мама поклали на піч вузлики з квасолею, горохом, сочевицею і оклунок суржику (пшениця, змішана з житом). Веліла нам, чотирьом своїм дітям, на них сидіти. Те не допомогло. Виліз до нас один у будьонівці, розкидав по кутках і згріб усе з печі. Мама, ставши на коліна, просила, щоб не позбавляли дітей останньої надії. Та все було даремно.

І почалися для нас тяжкі дні. Щоб вижити, лишався один спосіб - іти просити. Попервах щастило: нам із меншим братом давали хто буряк, хто пригорщу висівок. Але чим далі, то ставало нас усе більше і більше з торбинками на вулицях. Усе частіше чули ми відповідь: «Дітки, нічого вам дати. У самих нічого вже немає».

Принесемо, бувало, пригорщу висівок, то мама розподілить їх на дні. Вкине ложку висівок у воду, а ми стоїмо коло плити і дивимось на чавунець. Слина котиться клубком. Так хочеться їсти, до плачу.

Поділить мама ту юшку по мисках нарізно, побоюючись, що зі спільної старші все вмить проковтнуть, а меншим нічого не лишиться. Сяде навпроти нас і дивиться, а сльози так і котяться по щоках.

Схудла мама. Ми теж щодня танули. Просити вже не ходили, бо в людей стало нічого давати. Першою померла Вірочка. Ручки й ніжки поробилися в неї, мов соломинки, - так висохло дитя. Перегодом і Володя помер. Через два дня після нього - Гриша. Пішов просити, під чужою хатою і помер. Принесла мама Гришу додому, а в його затиснутому кулачку шкуринка з печеного буряка. Якась добра душа поділилась із моїм братиком. Спасибі тій людині.

Умирали люди. Дохла худоба, яку нічим стало годувати. Вже навіть покрівлю з хат було знято. Солому згодували - на хатах самі крокви стирчали. Лишилися ми з мамою вдвох. Пустка кругом. Були діжки хороші дубові - обміняли їх на пригорщі пшона: пішли ще з осені. Стала мама ходити до сестри, котра хоч чимось була багатшою від нас. Бувало, дасть то жменю ячменю, то жменю жита, то буряк. Принесе мама ті зернини, порахує поштучно і розділить на тиждень уперед. Купка на день.

Навесні ми почали пухнути. Поналивались ноги, руки. Як у мами, так і в мене. Не стало сили навіть ходити. Тягнуло впасти і лежати. Здебільшого так і робили. Сестра теж більше нічого не могла нам дати. Хоч її чоловік і працював комірником, але в коморах було порожньо.

Прочули ми, що люди ходять до старої скирти соломи, яка вже була напівгнилою. Опираючись один на одного, добралися і ми до скирти, почали віяти напівгниль. Навіяли пригорщу зеленої пшениці. Вдома помили, але цвіль не відпала. Зварили. Хоч яка була гидота, ми ковтали. Але перегодя вилилось те вариво назад.

Ми вже відмирали, але тут прийшло спасіння - від сусіда. В колективі від сибірки здохла коняка. Сусід дізнався, де її закопали, і поволік мене з собою. Коли ми наблизилися до місця, то дохлятину вже різали і рвали. Дотовпився і сусіда. Відшматував кусок мені, а потім насилу собі встиг вихопити, хоча й руку йому було порізано.

Варили і їли те падло. Згодом дідусь, мамин свекор, наловив ховрашків. Приніс нам шість штук - тиждень прожили. А далі я і сам навчився «виливати» звірків.

Підросла лобода - її почали їсти. Рвали гірчак, молочай. Зірвеш, а з нього виступає біле молочко. Хоча і гіркуватий, але їстівний. Спершу їли неочищеним. Коли вже живіт був повним, тоді починали чистити від листків і шкірки.

Мама відтухла, і я теж уже не був набряклим. Почали ходити в колектив, де їли навіть м’ясо. З першого обмолоту дали всім колгоспникам по відру муки. Пам’ятаю, несе мама ту муку, ступає обережно, щоб не впасти і не розсипати. Я іду за нею - послиню палець, устромлю в муку і облизую. Я за свій довгий вік переїв усього, але такої смакоти, як та мука, більше не знав.

У ті страшні роки ми всі були приречені на вимирання. Український народ, який більшовикам не підкорявся, треба було знищити.

Акун Василь Данилович, 1922 р.н., житель села Високопілля Валківського району Харківської області
Валківський район


1933 рік. Зима, лежать великі снігові замети. Близько 10-ї ранку до нашого двору підійшла група активістів, серед яких були жителі нашого села, були й прислані з району.

Зайшли у двір, вимагали віддати корову, але її не виявилося, бо брат Іван напередодні випустив худобину з хліва. Прибулі зайшли в будинок, склали якийсь папір і веліли показати наявне зерно. Забрали все, як тоді говорили, «під мітлу», і повезли.

Наша сім’я тоді складалася з п’яти чоловік: мати, Александрова Марія Дмитрівна, 1878 р.н., брати - Яків, 1908 р.н., Михайло, 1910 р.н., Іван, 1913 р.н., і я, Олександр, 1918 р.н. Брат Яків був одруженим і жив окремо в нашому селі.

Після того, як забрали зерно, сім’я харчувалася заготовленими на зиму овочами - картоплею, капустою, буряками, засоленими огірками і помідорами. Звичайно, з’їли курей. Корова перестала доїтися, і мати вирішила її продати, щоб за виручені гроші купувати хліб, муку, крупи. Хліб доводилося купувати в Харкові у перекупників, бо достоятися за ним у черзі до магазину було неможливо. Шлях до Харкова був дуже важким: транспорту не було, бездоріжжя, а долати належало 45 км.

Доки мали гроші і сили, сім’я якось перебивалася, закінчилися гроші - почали голодувати. Навесні рвали липове листя, тільки-но воно з’явилося на деревах, сушили його, товкли, пекли «оладі». Їли різні трави.

Поступово сили танули, і мої рідні один за одним почали вмирати. Першим помер Михайло, за ним - мати, потім - Яків, останнім помер Іван.

Я лишився сам у віці 14 років і 7 місяців. Крім своїх рідних, довелося поховати сусіда, діда Платона, який помер від голоду в нашому домі. Я був на межі смерті, але дивом вижив.

Усі рідні поховані в моєму рідному селі. Кожного ранку двоє чоловіків із кінною упряжкою об’їжджали вулиці та двори, збирали покійників і закопували в братській могилі на сільському кладовищі. Могили готували заздалегідь копачі, виділені з колгоспу...

Александров Олександр Сергійович, 1918 р.н., уродж. села Молодова Вовчанського району Харківської області
Вовчанський район

Сім’я у нас була велика: батьки і шість душ дітей. Як почався голод, то лише старший брат працював, вивчившись на тракториста. Решта дітей були ще малими.

В 1931-1933 рр. нашого вітчима, Титова Омеляна Івановича, послали працювати головою комуни у Новобогданове. Було там непогано. Жили в будинку розкуркулених. Харчувалися чотири рази в день у місцевій їдальні.

Але навесні 1933 р. викликали нашого батька до райкому партії і наказали вивезти увесь наявний у господарстві хліб. Батько став суперечити, мовляв, що люди скажуть, адже сіяти треба і харчуватися чимось. А йому: «Не підкоряєшся - клади партійний квиток!» Змушений був покласти квитка.

Повернулися ми до своєї хати в Бугаївку і почалися страждання. Їсти було нічого. Батько поїхав у Краматорівку і влаштувався продавцем у ларку. На кожного утриманця йому видавали по 200 г хліба. Мама їздила по той пайок і ділила його на кілька днів, бо іншої їжі не було.

Вижили ми завдяки ховрашкам. Менші брати ходили у степ і відловлювали цих звірків. Шкірки здавали на приймальний пункт, а м’ясо - їли. Запікала мама тушки в духовці та ще й помідорами заливала.

У той час я ходила до 5 класу Гаврилівської школи. Сидимо, було, на останніх уроках і не вчителя слухаємо, а про їжу думаємо.

Напроти нашої хати жила бабуся Балабиха, якій, казали, було понад 100 років. Син її покинув і виїхав на Донбас. Двоє голодуючих, старий із старою, прибилися до цієї бабусі й залишилися в неї жити. Через хату мешкала стара Платониха, яку теж кинули син із донькою, і вона теж перейшла до Балабихи. Мама пекла щось схоже на оладки на сухій сковорідці (картоплі не вистачало - пекли лушпайки) і пригощала тих стариків. Збирала мама картопляні лушпайки з наміром на городі висадити, але хтось підгледів і забрав з погреба два мішки з ними.

Підмовила мене якось подружка після уроків піти на «посьолок», де бричками возили кукурудзу. Ми бігли за возом і хапали качани, а їздовий хляскав нас за це батогом, додаючи швидкості. Заповітний качанчик «розквітчувався» вдома на плиті, перетворюючись у казкові ласощі.

Топили бур’янами, по які ходили із сестрою Вірою за ставище. Чого-чого, а бур’янів тоді вистачало.

Звідкись до нашого села надсилали картоплю, яку складали в порожніх сараях біля покинутих хат, а потім вивозили підводами. Я ходила й підривала землю під тими сараями, щоб витягти картоплину. Ніхто мене туди не посилав і ніхто не спиняв. Голод - не тітка.

Якось мама запропонувала бабусі Платонисі супу (у тім «супі» чого тільки не було, якщо макуха - то це вже добре), а бабуся відповідає: «Ми не голодні. Були у Григорівці і назбирали головок із риби коло їдальні. А як ішли додому, то знайшли голову з дохлої коняки і зварили».

Як старий помер, то дві бабусі поклали його на возика й відвезли на кладовище. Можливо, засипали землею, а, можливо, й так покинули.

Навесні, коли стали сходити хліба, ми ходили до радгоспу, кілометрів за чотири, полоти осот. За це двічі на день давали супу картопляного та по шматочку хліба. Одну пайку хліба з’їдали, другу - приносили додому.

А одного разу наша мама дістала з горища сушені ягідки бузини. Ми понаїдалися і почали всі блювати, назавжди запам’ятавши, що вони отруйні.

Невеселим було наше дитинство. Одежі не мали - у чому ходили, тим і вкривалися. Працювали батько і брат-тракторист. Якщо балували макухою, то це було свято. Мама з нами мучилася, а ми - з нею. Мала вона медаль за багатодітність, а після смерті батька - пенсію 20 крб...

Архипенко Ганна Федорівна, 1920 р.н., уродж. села Бугаївка Гаврилівської сільради Барвінківського району Харківської області
Барвінківський район

Мені тоді було 7 років, шукали будь-яку їжу, щоб не вмерти з голоду. У нас забрали корову, насіння, грошей не було, робили на трудодень, раз на місяць давали 400 грамів зерна, а іноді більше. Нас у родині було шестеро: мама, тато, троє братів і я. Жиле на краю села хлопці повмирали, а мене мама і тато брали з собою на роботу. Вони сядуть їсти, і я з ними супику поїм, так і вижила.
 
На той час у відділенні Первомайському було 120 дворів, в яких померло 250 чоловік. Сім'ї раніше були великі, завжди бігало багато дітей по вулицях села, та в часи голодомору вулиці пустіли. Батьки для порятунку своїх діточок відвозили їх на залізничну станцію і садили в поїзд або залишали в містах у різних установах, де дітей знаходили і віддавали у міські дитячі будинки. Та після голоду 1932-1933 років, коли на Україні стало все налагоджуватись, діти повертались у рідні домівки, але за звичай багатьох рідних уже не було в живих...

Бабак Галина Кузьмівна, 18. 03. 1926 року народження
Богодухівський район



Їжі не було зовсім. Доводилось їсти траву, її варили, або перемелювали та жарили, роблячи таким чином коржики. Шукали на городі та на полях мерзлу картоплю, яку потім намагалися приготувати як суп. Якщо ж знаходили буряк – це було справжнім святом. Вижити було важко. Багато людей померло. Але ми були дружніми, допомагали один одному з їжею, ділилися, тому і вижили

Білоус Ганна Семенівна
Ізюмський район


Під час голодомору разом з батьками та двома братами і сестрою я проживала у селі Левківка (Ізюмський район). У людей відбирала зерно. Коли до хати заходили представники влади, то вони робили обшук. Стукали по підлозі, вишукуючи потаємні ями, де могло зберігатися зерно. До речі, врожай зернових того року був гарним. Ходили збирати у поля мерзлу картоплю, у лісі збирали жолуді і варили їх. Навесні їли квіти акації. Нашій родині пощастило. У нас між піччю та стіною була схованка, де вдалося сховати мішок зерна. І коли до хати заходили представники влади, мати садила дітей на піч і ніхто не міг здогадатися, що там може бути схованка. У нас були ікони та великий срібний хрест, які міняли на одяг. Потім міняли й одяг, домотканий та вишитий. Багато людей їздило до Росії міняти речі на їжу, бо там голоду не було. Безліч людей пухло та помирало від голоду.

Бойко Євдокія Данилівна
Ізюмський район



В 30-х роках я разом із батьками жила у Харкові по вул. Сумській, 79. Наш будинок знаходився поряд із Сумським ринком. Цей ринок ніколи не виходить у мене з голови. Скільки тут падало і помирало народу, що скупчувався біля ларка, де продавався хліб! Хліб був чорним. Буханка розрізалася навпіл (здається, у тому шматку був кілограм). Черга була безкрайньою: день і ніч записувалися, звітували десятками і так само десятками підходили до ларка.

Наша мама ночами не спала, берегла для мене і моєї молодшої сестри чергу. Вранці, до початку шкільних занять, мама нас будила і приводила в цю чергу. І тут нам доводилося кожен ранок бачити померлих, що сконали вночі.

Люди, що скупчувалися в цій черзі, приїздили із сіл і приміських районів. Померлих вантажили на автомашину й кудись вивозили. По дорозі до школи я теж бачила на дорозі трупи, яких було не злічити.

Моя старша сестра, слава Богу, вона лишилася живою, у той час навчалася в педагогічному технікумі в Охтирці. Мама час від часу возила їй хліб і сухарі, щоб та могла протриматися. Навесні 1933 р., коли мама у черговий раз приїхала до Охтирки, сестри у приміщенні не знайшла. Виявилось, що вона разом із групою студентів була в саду і їла калачики, що тільки-но зазеленіли. Побачивши свою дитину, мама злякалася - лоб у неї був блискучим і пухлим. Звичайно ж, забрала і привезла доньку додому.

А що сестра навчалася вже на останньому курсі, то їй дали документ про закінчення технікуму і послали вчителем молодших класів до села Олешні Охтирського району, де вона і пропрацювала до пенсії.

Але найбільше вразив мене випадок, пов’язаний із приїздом подружжя Вороніних, що були знайомими моїх батьків і мешкали на ст. Гути Богодухівського району. Приїхали вони до нас змарнілі, пригнічені, напівбезумні і без дітей, яких мали троє. Після супу, що ним пригостила мама, гостям стало погано. Коли прийшли до тями, батьки їх запитали: «А де ж ваші діти?» - «Поїли», - без роздумів відповіли вони. - «Як поїли?» - не повірили ми своїм вухам. - «По черзі: спершу з’їли маленьких, потім - старшу. Вона сама сказала: коли всіх, то їжте й мене. Різали на шматочки, варили і їли. А якими смачними були їхні пальчики». Це жахливе признання вразило мене на все життя, особливо про пальчики.

Наступного дня мама повела Вороніних на ринок у чергу, і до вечора вони не повернулися. А на світанку стукають: «Відкрийте, це ми». І розповіли, що приїхала велика машина, всіх їх забрала і повезла до якогось лісу чи в лісопарк. Усіх людей скинули у провалля і поїхали. В кого ще були якісь сили, то до ранку вибралися з того провалля, а решта - лишилася в ньому навіки.

Другого дня подружжя знову пішло по хліб, але до нас більше не повернулося. Через якийсь час ми з мамою ходили до провалля, що знаходилося за міським парком. Людей там уже не було - лише поламані кущі та шматки одежі. Це провалля і досі не виходить із моєї голови.

Під час Великої Вітчизняної війни довелося бачити Сталінград, бомбардування, багатьох загиблих і поранених, але те видовище не було таким страшним, як побачене у голодовку...

Воїнова Віра Іларіонівна, 1920 р.н., уродж. міста Харкова

Осінь1932 року, а особливо зима 1933 року видалися дуже голодними. Літо 1932 року було не дуже врожайним, але і те що було вивезли створені групи. Коли вивезли колгоспне зерно, почали обшук у населення. Люди ховали зерно, заривали в землю в садках, в сараях під полом, в хатах замуровували в стіни, бо пройшов слух, що все забиратимуть. Так і сталося. Зерно відкопували, а хазяїв наказували. Сім’я вижила лише тому, що батько працював у колгоспі і іноді приносив декілька зернин, може жменю зерна. Зерно довго товкли і варили з мерзлим буряком так звану солодуху Все ж таки в їжі був присутній хліб.
 
Дітей також кормили відваром, куди засипали розтерте зерно. Дуже бідували, пекли коржі з лободи, коріння копали, жолуді дробили і варили відвар або пекли коржі, здирали кожуру з дерев також варили відвари. Про людоїдство на своїй вулиці не чула, але казали на Центральній (серединка) вулиці - мати зварила своє дитя і почала їсти та втратила розум і скоро вмерла. В цей час люди мало спілкувалися один з одним дому часто і не замічали, коли померла та чи інша людина особливо, якщо ця людина жила самотньо. Але з сільради були посильні, які перевіряли людей частіше за все вони і виявляли померлих. Людей повмирало багато, вмирали сім’ями де було 4-6 чоловік. Думаю в одну сотню по селу не вбереш.
 
Ховали померлих на цвинтарі, декого в садку біля дому. Люди вмирали прямо на вулицях. Видовисько було жахливе, люди здуті, як гора лежали на дорозі, біля хвіртки у дворі скрючені, лежали там, де настигла смерть.

Воротинцева Домна Прокопівна
Балаклійський район



Голод пам'ятає. Забирала урожай влада. Вирощене на городі, в полі забирали восени. На сусідів ніхто не доносив. Коли приходили забирати врожай, то люди самі тікали із села, залишаючи домівки. Ходили із зброєю військові, а люди не мали чим від них боронитися і приховувати зібране. Приходили по 3-5 чол, нишпорили по всьому двору, лазили до погребів, навіть заглядали у вигрібні ями. В ті роки на території с. Шум'яків колгоспів не було. Колективізація почалася після війни у 1947 році. Крім продуктів харчування забирали худобу. Про закон “П'ять колосків” не чули – не було масових вирощувань зернових. Ходили по хатах тільки вдень. Від голоду не помирали. Якщо діти залишалися сиротами, то ними опікувалися родичі. Ходили до лісу збирати кропиву, кульбабу, ягоди. Находили мерзлу картоплю та варили з неї кашу. Тоді не було що взути і вдіти, то нічого було міняти в місті. В місті також був голод. Відомості про загиблих в селі були у церквах та сільраді. Випадків людоїдства в селі не було. Померлих від голоду ховали на сільському цвинтарі. Похованням займалися родичі померлих.

Годованець Анастасія Луківна
Великобурлуцький район





жду Ваших , подтвержденных противоречий моим фактам
http://blog.i.ua/community/662/185364/

[Sergey]

Сканы документов в студию. А то каждый лох может сослаться на какие-то несуществующие документы.

я не дозволяю собі Вас ображати! :x

[Sergey]

і тоді кожен лох може повірити вашим словам ...

[johonson]

Это пример, а не оскорбление. Читать научись.
Я думал ты про свою бабушку расскажешь, а ты взял привел сведения с сайта г(g)olodomor.kharkov.ua

Там видно поэты писали матерые. Люди горячь свою так не вспоминают. А фотографии не доказательства в век фотошопа, проводите экспертизу.

[ink]

Это пример, а не оскорбление. Читать научись.
Я думал ты про свою бабушку расскажешь, а ты взял привел сведения с сайта г(g)olodomor.kharkov.ua

Там видно поэты писали матерые. Люди горячь свою так не вспоминают. А фотографии не доказательства в век фотошопа, проводите экспертизу.

харьков это из-за бугра?
не прикалывайтесь, а то стыдно даже как-то. Я думала что таких уникалов уже не осталось, вы из лесу вышли?

[SidorOV]

В 1942 году ему присвоено звание полковника, в 1946 — генерал-майора

Молодец, видимо, заслужил.

Блін. А хто писав "...Сыновья Сталина воевали на войне и не были... в каком бы то ни было большом ранге..."???
Навіть під час війни: Полковник - це який ранг? невеличкий? зовсім маленький?

Понеслось, еще одна ття без имени и фамилии, со своей историей.

Ця "ття" - моя рідна мати, (удалено).

Мне накласть на твои истории. Я не верю в байки.

так же як і мені на тебе, (удалено) комуняцький. Мені всього життя не вистачить, щоб намагатись кожному (удалено) щось доказать.

Да готов хоть умереть, я тебе еще раз говорю...Хоть в мирное, хоть в военное... Надо? Значит надо.

впєрьод.

[Sergey]

эти снимки еще напечатаны в учебниках истории , которые вышли в 1992 году! какой фотошоп??????

не , ну точно какой-то родственечик Сталина!

[johonson]

харьков это из-за бугра?
не прикалывайтесь, а то стыдно даже как-то. Я думала что таких уникалов уже не осталось, вы из лесу вышли?

Я думал таких уникалов, которые читают (удалено) уже нет. Вы в школе учились или посещали?

Навіть під час війни: Полковник - це який ранг?

А 41 год ты забыл или войны не было? А службу в армии? А второй сын?

Ця "ття" - моя рідна мати, ідіот.

Ты, конечно, смелый человек оскорблять по интернету. Хоть это твой папа, нет ни ее имени, ни фамилии, никаких либо свидетельств. Если ты рассказы внутри своей семьи подменяешь историю СССР, (удалено)

эти снимки еще напечатаны в учебниках истории , которые вышли в 1992 году! какой фотошоп??????

Эти снимки могут быть сделаны в военное время. Ну ты, конечно, верь и дальше, что это всё не подстава. 92 год...

так же як і мені на тебе, упирь комуняцький. Мені всього життя не вистачить, щоб намагатись кожному дебілу щось доказать.

Какой смелый... А почему администрация закрывает глаза на оскорбления форумчан?

впєрьод.

А ты останешься далеко позади...

[ArtD]

Товарищи, давайте сбавим обороты. Спорим без взаимных оскорблений!

[ink]

харьков это из-за бугра?
не прикалывайтесь, а то стыдно даже как-то. Я думала что таких уникалов уже не осталось, вы из лесу вышли?

Я думал таких уникалов, которые читают .опой уже нет. Вы в школе учились или посещали?

посещала и училась
и?

[Sergey]

Товарищи, давайте сбавим обороты. Спорим без взаимных оскорблений!

так не мы начали!
голодомор офіційно визнаний  урядами України, Австралії, Угорщини, Ватикану, Латвії, Литви, Естонії, Італії, Аргентини, Канади, Грузії, Польщі, США, Іспанії, Перу, Чехії та Колумбії ! вони шо ,повірили на слово?
схлдіть краще у музей Краматорська - там є і документи , і свідчення і т.д.
 

Я думал таких уникалов, которые читают .опой уже нет. Вы в школе учились или посещали?

брєд , ще й який! :x

[johonson]

так не мы начали!

Вы и начали.

голодомор офіційно визнаний  урядами України, Австралії, Угорщини, Ватикану, Латвії, Литви, Естонії, Італії, Аргентини, Канади, Грузії, Польщі, США, Іспанії, Перу, Чехії та Колумбії ! вони шо ,повірили на слово?

Голод был, голодомора не было.
В Российской Империи голод был через каждые 4 года и Николай 2 признан церквью святым.
В СССР один раз и после этого с голодом расправились как с явлением. Что признано на Западе.

[ArtD]

Товарищи, давайте сбавим обороты. Спорим без взаимных оскорблений!

так не мы начали!

Що ви йому хочте довести?...
Наведіть хочь тисячу, на вашу думку, беззаперечних фактів - все одно "лімпопо, лімпопо, лімпопо".