Форум Краматорська

У День пам'яті загиблих у російсько-українській війні у Краматорську попрощалися з двома військовими

Вони воювали на найгарячіших ділянках фронту

29 серпня, у День пам'яті загиблих у російсько-українській війні, на Алеї Слави на Іванівці у Краматорську попрощалися з двома краматорцями - Іваном Гонтаренком та Сергієм Івановим.

Проводжати в останню путь бійців прийшли родичі та побратими загиблих, а також представники місцевої влади.

До великої війни Іван Гонтаренко працював у механіко-складальному цеху на НКМЗ. У січні 2023 року чоловік пішов захищати Україну від російських окупантів.

Він загинув 19 серпня 2023 року під час контрнаступу на Запорізькому напрямку.

Сергій Іванов став на захист Батьківщини з самого початку повномасштабної війни. За час своєї служби його підрозділ, яким він керував, воював у селищі Павлівка, що поблизу Вугледара, а також на Бахмутському напрямку (селища Андріївка, Кліщіївка).

Загинув військовослужбовець на День прапора України 23 серпня 2023 року.

На війні загинув уродженець Краматорська Єгор Іванов

Його гаслом були слова "Воля або смерть"

9 серпня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі Авдіївки загинув виходець з Краматорська Єгор Іванов.

Хлопець народився у Краматорську, де до 12 років жив разом з батьками та з молодшими братами і сестрою у селищі Ясногірка. З 1 по 5 клас (не до кінця) він вчився у 2 навчальних закладах в Краматорську.

Згодом родина переїхала до Куп'янська, що на Харківщині. Там він вчився у 6-10 класах , а 10-12 класи - у Харкові. І саме там, у Харкові, Єгор здобував вищу освіту.

До початку великої війни Єгор працював у Куп'янську в супермаркеті "Пікнік". Але після 24 лютого 2022 року він пішов захищати Україну та був розвідником.

Життєвим гаслом воїна було: "Воля або смерть".

Поховали Єгоря 16 серпня 2023 року у Києві на Берковецькому кладовищі.

“Воював, допоки міг. Навіть коли боровся зі смертельним недугом”: помер воїн ТрО Краматорська Євген Буран

Останні місяці він вів надважкий бій з хворобою, що забрала його життя. На згадку про Євгена ми зібрали спогади від рідних, друзів та побратимів

Звістка про смерть Євгена Бурана була для всіх, хто його особисто знав, як грім серед ясного неба.

В це неможливо було повірити. Він же мав бути завжди…

Він був таким тихим, наче непомітним, але таким справжнім. І він завжди був.

Він завжди був поряд: на наших зборах, на музичних тусовках, в кав'ярні, де ми часто збиралися в мирні часи, щоб обговорити життя міста та спланувати якийсь захід.

Потім він став приходити не сам, а з собакою. І цей тандем, Буран і дворовий пес, - це була справжня любов. А потім ми дізнались, що він пішов до ТрО. А потім, що він серйозно захворів.

Зранку 31 липня Жеки не стало. Його здолала хвороба.

Ми хочемо згадати, яким він був та як відважно бився спочатку з росіянами, а потім зі своєю хворобою.

Тетяна Андрєєва, сестра

Жека мріяв про військову службу з дитинства. На строкову службу його не призвали через купу проблем зі здоров‘ям, але він не втрачав надію і час дарма. Він був серед перших краматорських “толкієнутих”, перетворивши квартиру на майстерню з виготовлення бутафорської зброї та ігрових костюмів.

Пізніше захопився страйкболом, перетворивши квартиру на майстерню з купою напіврозібраних автоматів, які він для себе і для друзів з усієї країни доводив до ідеалу.

Незрозуміло чому, але він дуже давно почав готуватися до війни. Так і казав: “Буде війна!” Хоча ніяких передумов для того на той момент і не було видно.

Тренувався, вивчав, майстрував.

У 2013 під час Революції Гідності поїхав на Майдан. Для нього було звично жити в польових умовах, але незвично було мирися з беззаконням.

Потім настав 2014. Найбільшим ударом для нього стало те, що найближчі його друзі по страйкболу, які дуже часто приходили в наш дім, пішли на бік “днр”. Саме через них тоді, у 2014, він морально не зміг стати в ряди добробатів.

"Я не можу. Я не зможу стріляти, знаючи, що по той бік - вони”. Тому він зайнявся розвідкою. Кружляв містом і околицями, збирав дані про позиції та рух “днрівців” і передавав через знайомих чи то в СБУ, чи то військовим.

Пізніше він декілька разів намагався мобілізуватися в АТО, але знов таки, через стан здоров‘я йому всюди відмовляли.

24 лютого 2022 десь о 6-й ранку він нас розбудив і сказав: “Війна почалася.” Дав якісь вказівки і поради.

А вже 25 лютого після нетривалого візиту в військкомат, ввечері вже був в частині ТрО. Так здійснилась його мрія.
В цивільному житті Жека був аскетом, весь його скарб вміщався в похідний рюкзак. На питання про службу в нього було дві відповіді: “все нормально” і “все добре”. І тільки коротенькі його повідомлення в фейсбуці давали трохи уявлення про те, де він і як він.

Але найважчій його бій чекав не на фронті. Поскаржившись на біль в животі, він потрапив у госпіталь в Дніпрі, де був діагностований рак шлунку вже в 4 стадії.

Лікування - процес нудний. Щоб не сидіти без діла, Жека захопився коптерами, перетворивши кімнату на майстерню зі збирання цих штук і на випробувальний полігон.

Лікування - процес надважкий. Після кожного курсу “хімії” він довго приходив в себе, біль, гостра реакція на холод, купа інших побічних ефектів. Але він бився. Строго дотримувався режиму, не пропускав приймання ліків. В нього з‘явилася нова мета - побачити Перемогу. На жаль, хвороба виявилася сильнішою. Він пішов тихо. Але він не програв.

Він перейшов на новий рівень.

І звідти радітиме Перемозі.

Юрій Трембач, директор компанії “Сателіт”

Інфрачервоне світло... Його не бачиш, але гріє саме воно.

Женя був мовчазним, зазвичай, не потрапляв у фокус уваги, проте якось завжди виявлявся там, де був потрібен.

Спокійно та впевнено - хоч розвідуючи блок пости сепарів, хоч створюючи реквізит для вуличної акції.

Коли почалося (повномасштабне вторгнення - авт.), він так само спокійно та впевнено взявся до зброї, воював в ТрО, допоки міг.

Зігрівав, навіть коли боровся зі смертельним недугом. Не вистачило сил на перемогу у цій боротьбі...

Мовчазний, спокійний, надійний.

Він відійшов у засвіти, але ми й надалі відчуваємо його тепло.

Євген Бойко, керівник проєкту “Добрий сусід”

Коли ми з Жекою познайомились, він був закритою людиною.

У 2019 році він доєднався до соціального проєкту "Добрий сусід" як волонтер і майже ніколи не пропускав виїзди до сімей.

В нього були попередній неприємний досвід на роботі з минулим колективом, а з нами він хоч і потроху, але почав розквітати, ділитись своїми проблемами, переживаннями.

До нас він доєднався, бо хотів робити щось добре для людей, для країни.

Жека дуже хотів потрапити у військо, але його не пускав військкомат.

На початку повномасштабного вторгнення Жека одразу вступив до лав Збройних сил України, трохи спілкувався з ним і розумів що нарешті він там, де хотів бути. Може не в такий час, але мені здалося, що він був щасливий.

Чим ближче ти його знаєш, то краще розумієш, що він був добрішою людиною, ніж здавався.

З ним не треба було філософствувати. Коротко по ділу, щоб зробити руками якомога більше.

Жека - найстабільніший волонтер, який віддавав в рази більше, ніж отримував.

Дуже шкода, що ми втратили такого воїна. Мої співчуття усім його близьким.

Олена Кубишка, волонтерка

Євген для мене був людиною-загадкою. Він мало говорив, але завжди влучно. Дивувала його майстерність: він вправно володів будь-яким інструментом, що потрапляв до його рук. Навіть вирізання гелловінських гарбузів в його виконанні виглядало ритуальною магією.

Олег Москвитін, побратим

З Євгеном я познайомився в перші дні початку повномасштабної війни з російською федерацією. На місці дислокації нашої частини в Слов'янську він зі мною ділив ліжко (ми спали по черзі).

Женя був мовчазний, небагатослівний співрозмовник, але за цим простежувалася надійність та впевненість, за принципом: менше слів - більше діла.

Так сталося, що ми з ним не були разом на “передку”, але я впевнений, що цей “чолов'яга” прикрив би мені й тил, і фланг! Він був воїном!

Про свою роботу в тилу ворога у 2014 році ніколи не розповідав, а те, що я чув від інших, викликало в мене відчуття захоплення та повагу.

Він завжди ділився своїм досвідом з іншими, що нам допомагало вижити в боях.

Коли Женя дізнався про свій страшний діагноз, не зламався, а став шукати напрямки, де б він міг бути корисним для армії. Знаходив і працював над ними!

Це велика втрата для нас, для війська та Держави!

Дякую долі, що звела мене з такою Людиною. І дуже шкодую, що так рано забрала Євгена від нас.

У Краматорську попрощалися із загиблим на війні військовим Олександром Бардаковим

Він брав участь у боях за Луганщину в складі 81 окремої аеромобільної бригади

У суботу, 22 липня, на Алеї героїв на іванівському кладовищі у Краматорську попрощалися із загиблим на війні військовослужбовцем 81-ї окремої аеромобільної бригади Олександром Бардаковим.

Провести в останню путь захисника України прийшли його рідні, бойові побратими, колеги по довоєнній роботі та просто знайомі.

Олександр Бардаков до великої війни працював головним спеціалістом проєктно-технічного відділу управління капітального будівництва та перспективного розвитку міста Краматорської міської ради. Коли війна почалася, він протягом першого тижня пішов до військкомату, щоб записатися на службу до Збройних Сил України.

Краматорець брав участь у боях на Луганщині, зокрема, за трикутник Лисичанськ-Рубіжне-Сєвєродонецьк.

Загинув Олександр Бардаков 17 червня 2023 року в районі селища Білогорівка, що на Луганщині.

У загиблого Героя залишилися дружина і 7-літня донька.

Бардаков був нагороджений орденом "За мужність"' ІІІ ступеня.

На фронті загинув випускник ЗОШ №33 Краматорська Сергій Пакін

На фронті загинув випускник ЗОШ № 33 Краматорська Сергій Пакін, повідомляється на сторінці школи у Фейсбуці.

"Гірка новина про непоправну втрату потрясла всю шкільну спільноту Краматорської ЗОШ І-ІІІ ступенів 33. У боях з російськими окупантами 3 липня загинув Пакін Сергій.

Слава Герою! Співчуття з приводу загибелі захисника України, випускника нашої школи.

Пекучий біль і гіркий смуток війни чорним крилом торкнувся нашої Красноторської громади.

У цей тяжкий час висловлюємо щирі співчуття батькам Сергія , усім родичам, близьким та друзям з приводу передчасної смерті нашого земляка-героя та розділяємо їх горе.

Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної, близької людини, та нехай добрий, світлий спомин про полеглого захисника стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться в пам’яті рідних, колег, друзів, бойових побратимів, усіх, хто знав його, любив і шанував.

Сумуємо разом із Вами, низько схиляємо голови у скорботі.

Нехай душа загиблого Сергія знайде вічний спокій…

Герої не вмирають, вони залишаються в наших серцях!

Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав рідну Україну і кожного з нас!

Світла пам’ять.

Карта для допомоги:

4731219650033883

4149500113314358

Пакіна Л.П".

Загинув військовослужбовець з Краматорська Ільгар Мамедов

Поховали Героя 22 червня на Алеї слави в селищі Іванівка.

17 червня в тяжких боях під Бахмутом загинув 33-річний військовослужбовець з Краматорська Ільгар Мамедов.

Як повідомляє видання "Kramatorsk.Post", на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну чоловік разом зі своєю сім'єю евакуювався до Луцька. Там він прийшов до військкомату з бажанням захищати Україну від нападу росіян попри наявність "білого білету".

Протягом року участі у війні Ільгар, будучи піхотинцем, брав участь у боях на Лиманському, Херсонському та Бахмутському напрямку, тричі був контужений, мав поранення.

Під час боїв з окупантами в районі Бахмута у червні 2023 року чоловік отримав важкі поранення, внаслідок яких він невдовзі помер.

Поховали Ільгара 22 червня на Алеї слави в селищі Іванівка. На церемонії прощання були присутні його батьки, вчителі, бойові побратими та знайомі.

Загинув за два дні до народження доньки: у Краматорську поховали військовослужбовця 10-ї бригади Данила Богданова

Я хочу, щоб люди знали, що мій син теж герой", - каже мама військового.

У Краматорську на Алеї героїв поховали 23-річного Данила Богданова, військовослужбовця 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Збройних сил України. Він загинув у бою з російськими окупантами під Бахмутом і три тижні вважався зниклим безвісти. У військовослужбовця залишилися дружина і новонароджена донька, мама і три сестри.


Данилу Богданову було 23 роки. Фото з родинного архіву

"Він так чекав на свою доньку, але навіть не взяв її на руки", - каже Софія Богданова, мама Данила.

Її син закінчив у Краматорську 3-у школу, потім - 14-е училище, обожнював машини і був визнаним майстром своєї справи.

"Віін займався ремонтом автомобілів, був великим спеціалістом у цій справі. Він будь-яку машину міг розібрати і зібрати. Він хворів цим з 14 років. Я йому казала: "Відкривай свою майстерню!", - розповідає пані Софія.


Данило Богданов з мамою і трьома сестрами

Мама Данила розповідає, що коли почалася велика війна, її син хотів піти до армії, тричі приходив із цим до краматорського військкомату, але йому відмовляли. Тоді він переїхав до Хмельницького, став на облік як внутрішньо переміщена особа і вже в тому місті підписав контракт із ЗСУ.

"Він казав, що хотів захищати Батьківщину. Казав: "Я що, якийсь недороблений? Всі йдуть, а я ні", - згадує мама військового.

11 грудня 2022 року Данило долучився до Збройних сил України, три місяці провів у навчальних центрах, після чого відправився на фронт у складі 109-го батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади. У січні цього року він встиг розписатися зі своєю дівчиною Юлією, вони стали подружжям, чекали на донечку.


Данило Богданов із старщою сестрою

Софія Богданова розповідає, що її син воював на трьох різних позиціях у найгарячіших точках, але третя стала для нього фатальною - поблизу села Богданівка під Бахмутом.

"Коли він написав - не мені, а доньці - що вони їдуть на Бахмут, у мене все опустилося. Його на Великдень відпустили додому, він два дні був з нами, а 18-го вранці він поїхав до своєї частини. Після того ми переписувалися кожен день, а 23-го - тиша, 24-го - тиша. А 27-го наш воєнкомат повідомив, що син безвісти зниклий. Три тижні ми його шукали по всіх лікарнях, я всюди залишала заявки, всюди донька з його другом їздила, всюди його шукали, підключали все, що тільки можна було підключити", - розповідає мама військовослужбовця.


Фото Данила одного з виходів на позиції

Востаннє вона спілкувалася з сином за день до його загибелі.

"Я йому пишу: "Синочку, мій любий, як ти?". Він: "Нормально". "Ти не голодний хоч? Не холодно?". "Ні, мам, все нормально". Я йому пишу, що ми за тебе молимось, бережи себе, нікуди сам не лізь. Він пише: "Дякую". Це останнє слово він написав 22-го квітня, о 19:01", - читає мама останню переписку з сином.

"Мені він якось наснився, я питаю: "Синку, ти куди йдеш?". А він мені відповідає:: "Мамо, потерпи двадцять один". І через 21 день мені телефонують і питають: "Це його кулончикк? Це його те, це його се?" Я кажу: "Так. Що з моїм сином, він живий?". А мені відповідають: "На жаль, ні". Ну і все", - плаче Софія.


Данило Богданов з мамою

Данило Богданов загинув у бою з російськими окупантами 23 квітня, а за два дні після цього в нього народилася донечка Аліна. Його тіло змогли забрати лише через три тижні - після того, як наші військові відбили у росіян втрачені позиції. 27 травня його поховали на Алеї героїв на Іванівському цвинтарі у Краматорську.

"Він був у мене один-єдиний син. Захисник, підтримка і опора. Я його досі шукаю… Я хочу, щоб люди знали, що мій син теж герой", - каже мама військового.

"Це перший офіцер з нашої роти, який загинув на полі бою”: у Краматорську поховали військового Олександра Сафошина

Він був старший на позиції поблизу Діброви на Луганщині і загинув внаслідок ворожого обстрілу

У середу, 7 червня, на Алеї слави у селищі Іванівка у Краматорську поховали офіцера 67-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України Олександра Сафошина. На церемонії прощання з ним були присутні рідні та знайомі загиблого чоловіка, а також бойові побратими.

До початку великої війни Олександр керував будівельним підприємством у Слов'янську. Після повномасштабного вторгнення росіян він вступив до лав 67-ї окремої механізованої бригади. Військовий, зокрема, брав участь у тяжких боях в районі селища Оріхово-Василівка Бахмутського району, які були на початку березня 2023 року. Його побратими під час прощання розповіли, що тоді після бойових дій четверо бійців вважаються зниклими безвісти.

Олександр Сафошин загинув 28 травня 2023 року під час боїв на одній із позицій в районі селища Діброва, що на Луганщині. Його побратим по бригаді під час звернення розповів деталі смерті захисника України:

"Це перший офіцер з нашої роти, який загинув на полі бою. Він був старшим на позиції. Коли за два дні до того, як там все стало дуже критично, четверо людей було контужених, він поїхав піднімати бойовий дух хлопців. І тільки через три дні після того ми змогли евакуювати тіла до Слов'янська, а потім — до Дніпра", - розповів друг загиблого бійця.

Бойові друзі Олександра Сафошина під час прощання із ним вибачилися перед його родичами за те, що не вберегли їхнього сина і брата: "Особисте горе ваше час, якщо загоїть, то не дуже швидко. Ми можемо попросити вибачення, що не вберегли, але вам воно не допоможе. Кріпіться”.

Той самий боєць додав наостанок:

"Ми сподіваємося, що все це не марно. Дуже хочеться, щоб місяць-два-три і всі ці хлопці, і я розійшлися, бо ніхто із нас не є військовими. Ми - вчителі, механіки, слюсарі. Ми вже воюємо не професійними арміями, а тими, хто є. І серед тих Олександр був воїном, який в критичні моменти піднімав дух і всі йшли тримати позиції. Вічна йому пам'ять. Сподіваюся, перемога швидше і скоро. Бо, на жаль, чим довше настає той час перемоги, тим більше таких сумних подій в різних куточках України".