Всем кто интересуется историей создания современной украинской мовы,
рекомендую прочесть книгу:
Погляди на розвиток української мови і літератури Нечуй-Левицького Івана Семеновича.Маючи м’яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький показував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. У цьому вдався в батька-священика. Ще в Кишиневі написав працю ”Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини”. Ішлося не про те, що ця література ”гірша” за нашу — цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Нечуя, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.
Так само категоричним був щодо правопису: ”Писати треба так, як люди говорять!”. Тому не терпів літеру ”ї”, писав не ”їх”, а ”йих” і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували ”на віки вічні”. Правописні нововведення вважав ”галицькою змовою”. Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: ”Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!”.
Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз ”старанно уникав” вважав польським: ”Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний київський вираз”. Казав не ”негативне”, а ”відкидне”, не ”позитивне”, а ”покладне”.
По материалам
gazeta.ua